Опубліковано СН
Думаю, то насправді так, чи мені здається? Який зараз рік надворі, люди?.. Про всяк випадок тричі перехрестилася… Клацаю канали «ящика»: пенсійні реформи, мітинги, перевороти й акції, а Інтернет-сторінки волають про катастрофи й трагедії. Арешти натовпів, заламування рук повсюди й повсякчас, масові звільнення працюючих, ріст цін на продовольчі товари першої необхідності, газ, світло, комунальні послуги. Втрати, смерті, ДТП, хвороби, інвалідності…
Тепер ми, діти технічного прогресу, вирішуємо проблеми по-сучасному, як кажуть, по-дорослому - з гвинтівкою в руках, ноутбуком з Інтернетом під пахвою, навушником у вусі, а головне - постійно он-лайн. Чого варте людське життя? Ціна надто смішна: гаманець у жіночій сумочці чи золота каблучка на пальчику, або ж мобільний телефон останньої моделі...
Нещодавно, йдучи парком, спостерігала болючу для себе картину: старенький благенький пенсіонер в інвалідному візку тихо й понуро кормив голубів крихтами хліба. Важко передати той біль, що зчепив груди, підкотив до горла, а сльози самі собою нахлинули на очі… Стало страшно за завтра, за своє майбутнє, за знищення минулого. Ця картинка й досі стоїть перед очима. Навіть утративши здатність пересуватись власними ногами, хворий дідусь не втратив головного, що знецінилось у нашому житті, - людяності. Він не просив помочі, грошей, хліба, одягу, а мовчки годував голубів… Він не зненавидів світ, не замкнувся вдома, не втратив почуття єдності з природою, не побоявся показати себе світу таким. Дивні діла твої, Господи! Та ні, Господь Бог тут ні до чого. Є реальні люди, які могли б дати відповіді на всі запитання.
А я? Усі ми? Як живемо ми - повноцінні, обдаровані люди? Ми не вміємо любити, але знаємо, що таке ненавидіти, не цінуємо того, що маємо, та завжди знаємо, кому й скільки заплатити. На кожному кроці кричимо про високі ідеали й забуваємо про елементарну ввічливість. Забуваємо про світ, природу, життя навколо, допомогу знедоленим і самотнім, про тих же голубів!.. Наступний удар долі чи підозрілого незнайомця може бути для когось останнім. Думки оточуючих розійдуться. «Як шкода», «Бідний. Добрий», - скажуть люди й підуть по домівках, а завтра вже про це забудуть, бо таких випадків - тисячі. Щодня чуємо про нові конфлікти, напади терористів чи піратів, та сльози наших дітей не варті того шматка землі, який досі не можемо поділити, тих суперечок, що вирішують зброєю та вбивствами.
А знаєте, щоб посміхнутися, необхідно задіяти 40 м'язів, а натиснути на курок гвинтівки - усього 4. То, можливо, все-таки варто докласти трохи зусиль? Чи варто жити на Землі, сповненій жорстокості та люті й проходити повз знедолених і самотніх?
Чесно кажучи, дуже жалкую, що не підійшла до дідуся, не поговорила, не присіла з ним погодувати голубів… Життя таке коротке! Що ж буде завтра? Ким будемо наступного ранку? Куди полетять ті голуби і як дістанеться домівки той інвалід? А чи є в нього дім? Багато запитань так і залишились без відповіді…
Світлана КУРОПІЙ.