Опубліковано СН
Чоловік, мов неприкаяний, блукав вулицями міста. Він не просив милостині - жив, чим Бог пошле. Важко визначити вік людини: наспіх поголене обличчя, сиве волосся, порожній погляд сірих вицвілих очей і втомлене, розсічене глибокою зморшкою, чоло.
Він звертався до зустрічних перехожих лише з одним проханням: «Люди, бережіть дітей». І тільки тоді, коли на деякий час верталася пам'ять і прояснювався розум, охопивши голову руками, беззвучно плакав. Великі гарячі сльози, здавалось, омивали його душу, торкались найвіддаленіших, найпотаємніших куточків.
- Мамо, а чому дядько плаче? - допитувалась мала в матері, проходячи поряд.
- Мабуть, у нього голівка болить, - відповіла жінка і лишивши кілька гривень, поспішила з дівчинкою далі. Вона знала, що це нестерпно болить душа людини, якій ніхто не в змозі допомогти. Важко було впізнати колись веселого чорнявого парубка.
Андрій і Настя любилися ще зі школи. І ні в кого не викликало сумніву те, що життєва дорога в них одна. Про таке кохання говорять, що воно благословенне небесами. Нічого не стояло на заваді справжнього сімейного щастя. Молодих людей не цікавили ні кар'єра, ні гроші. У них була лишень одна заповітна мрія - побудувати міцну сім'ю. Відчуваючи величезну потребу одне в одному, вони розумілися з короткого погляду й цінували кожну хвилину, проведену разом, жили у своєму світі, де були тільки вони і ще майбутня дитина, яка билась під серцем матері. «Найбільше багатство на світі - це діти і їх у нас буде багато, адже в цьому зміст життя людини, її сила», - по-філософськи розмірковував Андрій, ніжно пригортаючи дружину. Молоді люди з нетерпінням чекали появи первістка.
Тієї ночі лив безпросвітний дощ. Чоловік з хвилюванням стояв у коридорі і, як умів, благав Господа про допомогу. Пологи почалися завчасно, дівчинка народилась здоровою, але стан породіллі залишався важким. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати життя молодої матері. Коли Андрій забрав додому дружину з немовлям, щастю не було меж. Він старався робити все сам: прав пелюшки, колихав донечку ночами, господарював у хаті, радів кожній усмішці дитини. Так у приємних клопотах збігали роки. Ось уже й не за горами той час, коли перший дзвоник покличе їхню дівчинку в країну знань. Милувалися удвох з Настунею, як любив лагідно називати дружину, кмітливою веселою донечкою, шкодували, що Бог не посилає їм більше дітей. Даринка схожа була на матір, тільки очі великі, карі, як у Андрія, ще й ямочки на щічках. Батько вечорами читав їй казки, разом вивчали букви, згодом - склади, просту арифметику.
Подружжя з острахом згадувало ту хвилину, коли лікар повідомила, що жінка не матиме більше дітей, але тоді ніжно ворушилось тепле тільце в одіяльці і це пом'якшило сприйняття страшного вироку, а в душі ще жевріла надія. Тепер з кожним роком все більше гнітили ті спогади. Андрія й Настю зігрівали великі почуття, що здатні вернути гори, творити шедеври, змінювати світ, дарувати людям крила. Даринка була втіленням їхньої великої любові, світлих мрій і надій. Андрію від щастя було аж лячно. Десь на підсвідомості закрадалась незрозуміла тривога, і він згадував слова батька, що життя - не безхмарне небо, тут присутні білі та чорні смуги. Чоловік гнав тривогу від серця, яка зміюкою все частіше заповзала в душу, роз'їдаючи її. Не за себе він думав, ні. Двох найдорожчих людей має уберегти, захистити будь що, але від чого і від кого - не розумів. Якби ж то знати, коли і звідки грім ударить.
А він ударив, коли його не очікували. Того дня Даринка встала весела, жвава, авжеж, сьогодні вони з мамою підуть вітати тітку Галину з днем народженням. Вона й подарунок приготувала - намалювала малюнок, сама зробила аплікацію. А ще раділа прийдешній зустрічі з маленьким Іванком, який дуже любить бавитись з нею. Та поки вони з подружкою гуляли у дворі, кормили малого дворового собачку Тузика, який щоранку чекав на сніданок від дівчаток. Весело гралися з цуценям, аж раптом собачка перебіг вулицю на інший бік, до магазину, де його теж підгодовували покупці. Діти бачили машину, але ж вона, здавалося, була так далеко.
- Давай бігом, - крикнула Даринка й побігла першою. Тетянка ж стояла, наче укопана, їй зовсім не хотілося бігти через дорогу. Вона бачила, як швидко з'явилася поруч машина, як заскреготали гальма і Даринка впала. Тетянка закрила обличчя руками і мов заціпеніла. Збігалися люди, хтось викликав «швидку», міліцію...
Важко було повірити в те, що Даринки більше немає. Страшний удар долі батьки так і не змогли подолати. Убита горем жінка, невдовзі захворіла і вже не піднялася. Чоловік потрапив до психлікарні та вилікуватись не зміг, адже не було найголовнішого - стимулу для життя, не мав для кого жити. Так і бродив по світу, нагадуючи людям, що ми безсилі перед Всевишнім. І хтозна, чи одна мить життя вирішує долю, а чи доля керує життєвими шляхами людини? Чому ж зволікаємо, або, навпаки, стрімголов кидаємось назустріч прийдешній миті? Ой, як багато ще не знаємо!
Зоя ФЕДОРЧУК.