Опубліковано СН
Коли приходить Новий рік, згадуємо, що вдалося зробити в минулому. Зустрівшись із директором Цепцевицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Людмилою МАРИНІНОЮ, попросила її розповісти про свої здобутки за 22 роки. Саме такий вік її трудової діяльності.
Народилася в Сарнах, де й закінчила школу. Дуже любила й усе життя любить дітей. Тож поїхала продовжувати навчання в Пінськ сусідньої Білорусі в педагогічному училищі ім. Пушкіна. Після його закінчення майже два роки (за направленням) працювала в дитячому садочку. Але після розпаду колишнього Радянського Союзу змушена була повернутись назад. Та й що казати, в житті кожної людини відбуваються події, на які вона часто не очікує. У Сарнах Людмила Василівна потрапила в дошкільний заклад № 3, що належав держлісгоспу. І через 2 роки її вже призначили завідуючою, якою працювала впродовж 15 років. Мабуть, не лише керівники ДНЗ можуть уявити, як важко було педагогу-вихователю залишити всі напрацювання та здружений колектив. Але Людмила мріяла про школу, навіть коли навчалась на дошкільному відділенні, тому й свого часу здобула в РДГУ дві вищі освіти. І у 2005-ому її призначили директором Цепцевицького навчального закладу. Страшно починати спочатку, де все чуже й незнайоме. Минуло 6 років, та Людмила Мариніна не пошкодувала жодного разу, що приїхала сюди, до людей, які стали їй рідними й близькими. А найголовніше - полюбили та й підтримують усі починання. Вона ж відповідає взаємністю своїй школі й усім, хто в ній навчає і навчається, хто довіряє їй, повірив у неї, бо не може бути інакше в людини, яка має таку щиру, відкриту посмішку.
Працьовитий колектив тішиться тим, що навчальний заклад набуває все привабливішого вигляду. Адже в цьому і їхня заслуга, незважаючи на те, що 17 учителів, як і сама директор, щодня доїжджають сюди на роботу. Труднощі в тому, що навчання тут у дві зміни - з 8 ранку до 20.30 (жодна школа в Україні не працює в такому режимі). Тож найбільше бажання і жителів села, і дітей, і педагогів мати нову велику школу. Зрозуміло, вона не з’явиться за один рік, але, якщо дуже вірити, то мрії обов’язково збуваються.
Людмила Мариніна чимало зусиль витрачає і на громадську роботу, якою почала займатися ще на посаді завідувачки дошкільним закладом. Саме тоді познайомилася зі шведською організацією «Nihemiya». Коли її представники приїхали в школу, то побачили гнилі вікна, двері, які просто випадали, класні дошки, на яких важко було писати. Поспілкувавшись із Людмилою Василівною, зрозуміли, як вона хоче тут усе змінити, але «один у полі – не воїн». Із вдячністю згадує директора Сарненського держлісгоспу Василя Шкудора, який допомагав і тоді, коли працювала в дошкільному та перейшла в Цепцевичі. Дякує й батьківському комітету навчального закладу. Отож, шведи також не залишись осторонь. Але Людмила Мариніна жодного разу не приймала рішення одноосібно, завжди радилася з громадою, колективом. Тепер не кожна школа може похвалитись прекрасними дошками в класних кімнатах, привезеними зі Швеції. На них легко писати й добре все видно. Крім того, «Nihemiya» допомогла поміняти вікна в кабінеті фізики й трішки покращити матеріальну базу кабінету обслуговуючої праці.
Згодом, у 2009-ому, на території Тутовицької сільської ради, з метою залучення інвестицій для розвитку соціально-економічної сфери, створили громадську організацію «Зоря». За першим проектом з’явився інформаційно-комп’ютерний центр, наступним кроком було відкриття сімейного центру. Якщо хтось думає, що в голови громадської організації «Зоря» немає проблем, то дуже помиляється. Насамперед, це величезна відповідальність. Бо люди, які дають кошти, не лише вимагають фінансових звітів за кожну копійку, а й детального опису їх використання. Крім того, обов’язковим є внесок самої громади. І від того, як остання себе зарекомендує, буде залежати, чи рекомендуватимуть інвестори її іншим організаціям. Звісно, спочатку не все виходило. Особливо важко було роз’яснити людям, для чого потрібно зробити власний внесок чи виконувати будівельні роботи, облаштовувати територію і нічого за це не отримувати. І що таке громадська організація. Згодом вони зрозуміли, що роблять це для себе та власних дітей. А хто не цінує свою працю? Хочу сказати, шановні читачі, що при впровадженні будь-якого проекту організації, які його фінансують, мають право без попередження присилати своїх представників. І не лише вітчизняних, а й зарубіжних. Жителі села це добре знають, бо їм неодноразово доводилося з ними і зустрічатись, і спілкуватись.
Повністю завершили три проекти. Серед них – створення інформаційно-комп’ютерного та сімейного центрів, енергозберігаючі заходи в Цепцевицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Завдяки останньому тут замінили всі вікна й двері. Цьогоріч «Зоря» знову взяла участь у проектах «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» за угодою з ПРООН «Енергозберігаючі заходи», але вже з метою заміни вікон і дверей у початковій школі. Радіє громада, що вже прийшов перший транш, збирають і власні кошти, допоможе й районна влада. До слова, під час створення сімейного центру, за угодою з ЮНІСЕФ, там відкрили лікарську амбулаторію. А робота голови ГО Людмили Мариніної не лише відповідальна, а й часто невдячна. Недоспані ночі, написання проектів, звітів - це все бачать її два сини. 17-літній Сашко та 15-річний Славко розуміють, підтримують, радять і радіють разом з мамою її успіхам. Надією та опорою є також сестричка Наталка зі своєю родиною. А чому вони беруть участь у проектах, пов’язаних з освітою й медициною, запитаєте ви. Бо приносять користь, насамперед, дітям, яких лише в Цепцевицькій школі навчається понад 600. Скажімо, у сімейному центрі батьки й діти завжди можуть розраховувати на допомогу й консультацію психолога та соціального педагога. А подібну кімнату розвитку дитини можна побачити хіба що по телебаченню. Прикро, що немає зараз багатьох спеціалістів медичного профілю через недостатнє фінансування.
Конференції, тренінги, форуми, поїздки у Швецію дають багато для самоствердження, як лідера. Ще знайомство з різними людьми, які завжди поділяться хорошою інформацією, ідеями, порадами. А мотивують це тим, що Людмила Василівна з чарівною посмішкою та відкритою душею притягує до себе такі ж посмішки й відкриті серця. Планів у неї багато, нещодавно брали участь в обласному конкурсі і вже готовий проект щодо вуличного освітлення села. А минулого року восени Людмилу Василівну запросили до Іспанського посольства. Хоча це була приголомшлива новина, яка впала, як сніг на голову, але Людмила Мариніна вважає себе щасливою людиною. Не лише тому, що має роботу, яку любить, багато друзів і колектив однодумців, а й тому, що це можливість побувати в цікавих місцях, поділитися власним досвідом, щось запозичити. Тож і поїздка була для неї казковою пригодою. До останньої хвилини не знала, чому її туди покликали. Не могла заснути, переповнювали емоції. Коли ж нарешті потрапила в Посольство, де було багато заможних українців, з нею поводились, як зі знатною особою. Потім, розповідаючи, Людмила Мариніна скаже: «Це було, як три горішки для Попелюшки, найбільший з яких дістався мені». В Посольстві ж відбувся благодійний аукціон, одним із організаторів якого була Федерація футболу України, яку очолює Григорій Суркіс. Захід проходив під гаслом «Футбол об’єднає нас заради дітей» з метою збору грошей для підтримки організацій, які працюють з дітьми. Виступили і посол, і голова представництва Дитячого фонду ЮНІСЕФ в Україні. Були й артисти, серед яких найбільше запам’ятала Гайтану. З нею зробили фото на згадку. Українська зірка пообіцяла обов’язково заїхати в гості, якщо буде на Рівненщині. Обіцянку відвідати Цепцевичі дав й іспанський посол. За кілька хвилин до початку урочистостей відповідальна за проведення аукціону підійшла до Людмили Василівни й повідомила, що вона має за 2-3 хвилини розповісти про себе та свою організацію, бажано російською мовою. І де взялися ті слова, і мову пригадала. А скільки людей підходило після виступу. Не вірили, що є таке село, де проживає стільки мешканців, багато дітей і в школі, і в сім’ях. За аукціон виручили 70 тисяч гривень (ними треба буде поділитися з Рокитнівським сімейним центром). Хоча в організаторів були більші сподівання щодо проведеної акції, та радості жінки не було меж: «Є ще люди в Україні, яким небайдужа дитяча доля!».
Марія КУЗЬМИЧ.