Дощ взимку

Знову йде цей невчасний дощ. На календарі зима. Дід мороз зі Снігуронькою, сяючими від «Бленда мед» посмішками, вітають усіх, хто не встиг ще вимкнути телевізор. Та осінній дощ, напевно, загубив календаря. Капає тихенько на посірілі рештки снігу.
Так, капає тихенько, нікуди не кваплячись, як і Софія, сидячи на стільці перед вікном.

– А хіба він може кудись не встигнути? – подумала. - Батько теж казав: «Не поспішай, бо не встигнеш». І чому молодість сприймає науку лише після того, як з розгону вдариться об власні помилки? Можливо, тому що за помилку на контрольній у школі платимо незрівнянно меншими втратами, й це послаблює відчуття небезпеки? Чи підсвідомо здається, що батьки до віку будуть «підстеляти соломку»?
У Софійки, як у багатьох в юності, кохання починалося дуже романтично. Того далекого літа Сашко показав їй всю красу природи навколо їх невеличкого містечка. І в озері купалися досхочу. Його сірі очі випромінювали щире, як золото, кохання.
– Моє сонечко, - казав, ніжно пригортаючи. - Навіть твоє мудре ім’я зігріває мене, робить безмежно щасливим.
Грайливо надуваючи губки відповідала:
– Не кажи так, любий, бо розтану у твоєму коханні, як хмаринка жарким літом. - А потім сміялася не ховаючи щасливого погляду.
Ось і літо вже підходило до завершення. За тиждень до від’їзду дівчини на навчання в інститут, Сашко заговорив про одруження. Сказав, що поки вона закінчить цей останній курс, він заробить у великому місті грошей. І наступного літа зіграють весілля. У дівчини перехопило подих – отже він пропонує вийти заміж! І Софійка не втрималася, дозволила зняти всі перестороги у відносинах. Захотіла відчути себе дружиною вже зараз…
В інституті все було як завжди. Пари, індивідуальні заняття, додалося роботи з дипломною роботою. У кімнату гуртожитку разом з нею поселили доброзичливих і веселих дівчат. Вечорами, бувало, гуртом учили, або йшли на дискотеку чи ще кудись. Софійку теж кликали, та в неї чомусь пропала цікавість до танців і кавалерів. Якщо й ішла зрідка, то виключно, щоб скласти компанію. Читання нових листів від коханого заміняло все. Ними Сашко розважав, радив, розповідав останні новини. Особливо цікавими були розповіді про велике місто, в якому працював. Робота на будівництві йому подобалася. Зарплата, писав, досить велика. З верхніх поверхів відкриваються захоплюючі краєвиди, все місто, як на долоні. Краса.
Дівчата, сусідки по кімнаті, часом кепкували:
– Те, що в дома є Сашко, звичайно, добре. Погано, що тут ні з ким не зустрічаєшся. Організм «в’яне» без екстриму й екзотичних почуттів.
Софія мовчки відклала в бік запропоновані особливі журнали для жінок. Одного разу при цьому ще й додала:
– Тут нема навіть згадки про сім’ю, а без неї за Біблією це називається одним словом блуд.
– Яка сім’я в такому віці? – хором обурились подруги. – Доки дівчина виглядає юнкою, повинна гуляти. А ще насолоджуватися життям, чуєш, насолоджуватися. Тоді буде що згадати, лежачи на печі на пенсії!
– Встигнеш ще натішитись пранням пелюшок і стоянням біля кухонної плити, – промовила Альона, найстарша в кімнаті й вважала себе найдосвідченішою дамою на весь інститут.
Не те щоб у словах Альони не було рації. Проте в душі Софійки одразу теплим щемом промайнула згадка про тата й маму. Вони завжди один одному допомагали. Ніколи тато не сказав, що чистити картоплю або прати підгузки не чоловіча робота. Він з такою ніжністю брав дітей на руки, аж забував, скільки міг за день викосити трави. А як світяться мамині очі, коли вона «чаклує», готуючи обід для сім’ї. Скільки доброї душевної енергії вкладає в кожну страву, щоб ми, діти, росли, а тато щоб завжди був сильний і мудрий. Із його вдячного погляду вона бачила, як високо цінує в мамі жінку й господиню, готовність завжди допомагати. Тому пошепки, швидше сама собі, мовила:
– Так і в нас з Сашком буде. Байдуже, хто що каже.
Через два тижні канікули. Дівчата не знають, що в цей період її хлопець має прийти в свати. Згадала слова з пісні:
«Ой, летіли дикі гуси,
Ой летіли дикі гуси через гай.
Ти відкрий подрузі двері,
Але серця їй свого не відкривай…».
Раптом, ставши серйозною, перестала співати. За два тижні будуть канікули, а з завтрашнього дня почнеться сесія. Зараз тільки дев’ята вечора, отже, гайда за підручники. Татко, як завжди, особисто приїде за нею, щоб не носилася сама по поїздах з важкими сумками. І так само, як зазвичай, пильно перевірятиме оцінки в її заліковці. Хоч і вважала себе достатньо дорослою для самоконтролю, та нехай батько натішиться усвідомленням власної важливості і її п’ятірками.
А вранці виявилося, що циклон приніс зміни в погоді. Серед зими на вулиці накрапав теплий дощ. Він був великий, але сніг танув, додаючи води в калюжах. На дворі стало вогко й похмуро. Софія подумала: «Дивно, сьогодні так чутливо відреагувала на зміни погоди. А може, не від дощу, а від недосипання й хвилювання перед початком сесії злегка запаморочилось? Пройде!». Бадьоро вставши, поснідала й пішла в інститут.
Сесія новизною не відзначилася: екзамени, заліки, переживання. День видався важкий. Коли повернулася в гуртожиток, дівчата вже вечеряли. Софія ще не визначилася чи хоче їсти, як вони посадили за стіл, щоб хоч чаєм зігрілася. Потягнувшись за чайником, звернула увагу на відкриту банку квашених огірків з помідорами.
– А це добро звідки? – спитала радісно.
– Світланині батьки приїздили, – відповіла Альона.
– То покладіть мені відразу два або три, – Софія підставила тарілку. – Бо увесь день якесь неприємне відчуття. Тепер знаю, чим його приборкати.
Сказати, що Альона здивувалася – це промовчати. Вона навіть не помітила, що чашка з гарячим чаєм, яку тримала в руках, з гуркотом розбилася об підлогу. Не кліпаючи, вдивлялася в Софію, але не в очі, розглядала живіт.
– Оце так, – мовила вражена. - Видно, що добирає слова, але зібрати їх до купи не може. Нарешті на запитальні погляди повільно відповіла: – Отже, дійсно до дискотеки тобі вже зась! Що нам про Біблійний погляд на сім’ю говорила? Тепер уже напевне скоро її матимеш. Не знаю яку, але матимеш точно.
Софійка широко відкритими очима дивилася й прагнула збагнути:
– Дівчата, що сталося, я вас чимось образила?
– Нас, хіба що скритністю. – Свєта нарешті зрозуміла, про що йде мова, – а от собі, подруго, проблему зробила велику. – Й без переходу в’їдливо спитала: – То, кажеш, поза сім’єю це блуд? Ти нас нарешті переконала.
– Гаразд, Свєто, – зупинила її Альона, – тепер не вернеш. Нехай краще скаже, на якому місяці.
А Софія від такої несподіванки взагалі вже не могла зрозуміти на Місяці вона зараз, чи на якійсь далекій планеті у Всесвіті. Обличчя почав заливати палкий рум’янець. Бачила, дівчата не жартують. Повільно сперлась ліктями на стіл, заховала обличчя в долонях. За хвилину підняла голову, і, приходячи до тями, запитала:
– Хіба за один раз може бути? Завтра піду до лікаря й доведу, що в мене все гаразд, – вловивши скептичні погляди, переконано повторила, – ось побачите!
Лікар не підтримав її оптимізму, натомість наказав ставати на облік у консультації. Говорив голосом людини, для якої все це - щоденна робота. Дівчина сприйняла його слова, як вирок. Усе це для неї настільки раптово, що забула про екзаменаційні хвилювання. Довго сиділа на стільці в консультації, поки хтось запитав, котра година. Глянувши на годинник, згадала, що треба на екзамен, і ще можна встигнути в інститут. Добре, що не лінувалася впродовж семестру. Тож тато радітиме, дивлячись у заліковку… Як же йому про цю новину розповісти?..
Хотілося заплакати й спитати поради, як у дитинстві, в мами. Повернувшись у гуртожиток першою, довго дивилася з вікна на вулицю. Точніше на дощ, який спокійно мрячив другий день поспіль. Саме його спокій почав передаватися їй, думки поволі збиралися в якісь більш менш конкретні висновки. «Власне, нічого страшного не сталося, – думала. – Ну одружимось на декілька місяців раніше, без гучного, на все село, весілля. Ото й усі проблеми. Тільки б від Сашка скоріше прийшов лист. Його підтримка зараз найбільше потрібна. Хоч сама цю новину листу не довірю все одно. Нічого, всього півтора тижня до канікул, зачекаю».
Сесія, як і все, що подумки підганяємо, тяглася нестерпно довго. Найболючішим була навіть не сама кількість часу. Минали день за днем, а листів від коханого чомусь не було. Не знаючи причини, не уявляла, що сталося. Навіть посилена підготовка до уроків і заліків не відволікали від непроханих думок. Лист із дому надовго підняв настрій, та про Сашка не було ні слова. Сама не наважилася познайомити його з батьками перед від’їздом в інститут. Невже щось трапилося? Хоч би не захворів, думала, перечитуючи написане.
Нарешті останню оцінку отримала! Залишився один – останній семестр після канікул. А зараз швидше до дому. Речі в дорогу збирала похапцем, основне взагалі ще вчора спакувала. Ось, нарешті, й тато за нею приїхав. Хоч втомився в дорозі, найперше уважно переглянув заліковку. Було видно, що задоволений. Про вагітність Софія вирішила розповісти батькам дома, а не зараз, перед дорогою, та ще й без головної заступниці - мами. До поїзда було ще багато часу, тож сіли почаювати. Вже прибираючи чашки зі столу, почала розпитувати про новини в рідному містечку. Ніби між іншим, поцікавилася, хто куди їздив на заробітки, чи повернулись задоволені? Батько відповів якось незрозуміло:
– Ті, хто повернулися, задоволені всі.
– Тобто, – уточнила. – Хтось вирішив переїхати туди назовсім?
– Ні, один, накриваючи дах багатоповерхівки, погано закріпив ремінь страховки. А може замок був несправний. Тепер значення це вже немає.
– Сашко! – вихопився крик. - Сашко!
Побачивши враз сполотніле обличчя доньки, батько піднявся зі стільця. Виявилося, вчасно, аби підхопити й довести до ліжка. Тільки зараз, зрозумівши, погладив її по голові й тихо промовив:
– Ох, конспіратори. Хіба був би проти хорошого хлопця?
Коли за хвилину донька не взяла запропонований стакан води, батько рвучко крутнувся й мало не бігом пішов до телефону на прохідну, викликати швидку допомогу.
– Оце канікули дитині зробив, – картав себе до приїзду фельдшера. – І хто мене за язика тягнув?
Коли медик виміряв пульс, відкрила очі. Така ж бліда, помутнілий погляд сповнений невимовного страждання й болю. Закінчивши огляд, зиркнув на Софійчині сумки й сказав:
– Бачу, речі вже встигли зібрати. Збирайтеся й самі, нашим автомобілем до приймального покою лікарні доїдемо швидше.
– У неї почалися канікули, – невпевнено почав просити батько. – Може б якось удома?
– Якби було можна, сказав би. Вибачте, маємо багато викликів, швидше збирайтесь.
До авто йшла мужньо, спираючись на руку тата. Він ще не міг зосередитись, обдумуючи ситуацію. Зараз головне забезпечити лікування та догляд за дочкою. Коли в лікарні категорично настояли на госпіталізації, погодився, можливо, так буде краще для всіх. Софія зможе підлікуватися й осмислити своє майбутнє спокійно, без непроханих порадників. Доросла вже, хай учиться гребти у відкритому життєвому морі сама. І йому з дружиною є що обсудити наодинці.
Батько дещо докупив у магазині, сходив на пошту за конвертами. Повернувшись, присів біля неї на декілька хвилин. Потім поглянув на годинник:
– Мені вже час, доню, додому.
Демонстративно поклав на тумбочку біля неї куплені конверти, товстий зошит і три ручки. Посміхнувшись мовив:
– Ми з мамою тебе любимо, завжди чекаємо звісток і хвилюємось, якщо вони затримуються.
– Добре, тату, у вас не буде причин для хвилювань.
– А щоб уже сьогодні мамі передати записку, навіть конверта не потрібно. – вимовив, зробивши кумедно удавано–серйозне обличчя й додав: – Уявляєш, яка економія?
– Але ж ви і хитрий, – посміхнулася кутиками губ. – Звичайно, зараз напишу, аби не турбувалася.
Вже прощаючись, батько мовив:
– Біда твоя, звичайно, велика, та, повір, не безмежна. Мусиш стати сильною, щоб пережити її, обов’язково мусиш.
– Пробачте, додала вам турбот.
– Що до нас, вважай домовились. Сподіваюся доля також не сміятиметься з твоєї поспішності бути дорослою. Бувай. Набирайся сил.
У лікарні вільного часу для роздумів вдосталь. Вирішила не брати академвідпустки. Краще зі свіжими знаннями здати останній семестр достроково. До закінчення канікул зі стаціонару виписали. За день до цього приїздила мама. Софійка не жалілася їй на долю. Сльози вже всі виплакала. В душі глибока пустка. Тільки зізналася потім, що дуже за нею скучила.
За мамою в палату ввійшла ще одна жінка. Змучене обличчя вкрили ранні зморшки. З-під чорної хустини проглядала сивина. Хоч Софія й не впізнала в її обличчі знайомих рис, все одно відразу здогадалась хто така:
– Доню, – привітавшись мовила мама. – Це Марія Терентіївна…
– Мама мого Сашка, я впізнала.
Марія Терентіївна, певно, багато передумала за цей час. Її голос, хоч тремтів від хвилювання, але говорила впевнено, мов давно хотіла це розповісти:
– Софійко, знаю, син міг вибрати в наречені лише найкращу дівчину. Тепер ти й наша дитина. Ми тебе любимо. І ніколи, чуєш, ніколи наш онук не буде шукати захисту або хліба в чужих людей! Завжди будемо поряд, в усьому допомагатимемо.
– Дякую, навіть не уявляєте, як важливо це знати. Ваша підтримка для мене зараз не менш потрібна, ніж батьків.
Вперше за багато днів на душі в дівчини стало тепло та затишно. Про що пізніше говорили, вже не пригадує. За годину обидві мами пішли в деканат факультету домовитись за дострокову здачу необхідних тестів, про переведення на індивідуальний план. Тепер екзамени здаватиме екстерном, не афішуючи причину. Це, у свою чергу, позбавило багатьох узгоджень і неприємних розмов у комітеті комсомолу. Софія відчула, що повертається бажання жити. «Я сильна! Я зможу! – переконано сказала собі», – й виписавшись з лікарні, з ентузіазмом узялася за навчання.
Приблизно через два місяці почала достроково здавати перші заліки, все йшло добре. Тижнів за півтора з одного предмету залік «завалила». Знову довелося домовлятись про перездачу за декілька днів.
Ввечері в гуртожитку, вкрай обурена, розповідала дівчатам:
– Ти диви, – вперше в житті мене відправляють на перездачу! Чесно кажу, знала все, а він: «Прийдете, коли вивчите». Сам ще не академік, старший усього років, може, на п’ять, і мене, відмінницю, - виразно підкреслила останнє слово, – відправляє «вивчати все».
Альона, з ледь помітною хитринкою, поглянула на Свєту й запитала:
– На скільки, кажеш, старший за тебе, всього на п’ять?
– А він гарний? Може я піду за тебе перездавати? – обидві розсміялися.
– От сороки, знов своєї співаєте, – не образилася Софійка. Впевнена, що справжні подруги можуть і пожартувати, і допомогти. Не уявляла, як буде без їх «щебету», коли закінчить інститут.
Перездачу заліку назначили далеко по обіді. Всі потрібні пари встигла відвідати. Підготувалася, звичайно, дуже ретельно. Зайшовши в аудиторію, привіталася й поклала на стіл викладача заліковку.
– Едуарде Вікторовичу, на сьогодні назначили мені перездачу заліку.
Він помовчав, ніби відбираючи саме підступне питання, раптом, не піднімаючи очей, неголосно сказав:
– Вибачте.
На декілька хвилин запала тиша. Софія нічого не розуміла, бачила, що педагог знітився й почувається дуже невпевнено. Нарешті він спробував прояснити ситуацію:
– Вибачте, минулого разу бачив наскільки добре підготувалися до заліку.
Дівчина відчула, як від обурення всередині все почало закипати. Сказати нічого не встигла, бо він вів далі тоном несміливого школяра:
– Не поспішайте ображатись, будь ласка, спробую пояснити. Ви здаєте сесію достроково, отже хочете скоріше покинути інститут?
– Так, – гнів починав переходити в цікавість.
– Я не хочу вас втратити, а минулого разу не насмілився розповісти про це.
Події останніх місяців принесли багато несподіванок. Почуте було однією з них. Напевно, підсвідомість, нарешті, навчилася включати захисну реакцію, бо до неї повернувся спокій. З ледь помітною іронією відповіла:
– Чомусь у моєму житті, коли звучать неймовірні новини, завжди в когось з рук випадає чашка з чаєм і… на дрібні шматочки. А ви не дали мені попередньо в руки чашку. – Ставши знову серйозною додала: – Ви могли мене бачити лише на парах. У таких випадках не може бути «боюся втратити».
– Ще були практичні заняття і на перервах також спостерігав за вами. Повірте, вчителю філософії цього достатньо, аби побачити головні риси характеру людини.
– І закохатися, – додала в тон йому голосом, в якому бриніла недовіра.
– Сам здивований, але це справді так! На жаль, не знаю нічого про ваших батьків, яке морозиво любите, марку того самого чаю. До речі, про чай, – спохватився, – у якій кав’ярні погодилися б заповнити прогалини моїх знань про ваше життя? Обіцяю теж відповісти на ваші запитання.
Софію не цікавило наскільки багато правдивості в словах цього молодого викладача з гарним обличчям. Просто через вагітність не вірила в можливість їх стосунків. Але ж не казати йому справжню причину? Вирішила зробити по-іншому - відштовхнути від себе, розгнівивши безцеремонністю:
– Якщо готові відповідати, то є два невідкладних запитання: перше – чому вважаєте мене спеціалістом по кав’ярнях? Друге – чи маєте при собі паспорт?
– Ці питання термінові? Ну добре. Перше: не важливо наскільки ви спец по кав’ярнях, просто не маю часу їх вивчати. До того ж, у знайомому для вас місці почуватиметеся комфортніше.
– Ах, яка мила турбота, – в голосі неприховано звучала іронія. – А друге, про паспорт - сподіваюсь ним, як кав’ярнями, ніхто не опікується?
– А хіба чай або каву без паспорта не подають? – здивувався.
– Подають. Проте маю знати на скількох ваших дітей каву замовляти.
Едуард Вікторович сміявся, як дитина, довго та життєрадісно.
– Що смішного сказала? Та скажіть, зрештою, – не стрималася.
– Така відвертість радує. Отже, у вас не помилився. Паспорта в кав’ярню обов’язково візьму, а от калькулятора залиште в гуртожитку, – на запитальний погляд додав: – Без дружини ніяк не виходило дітей заводити, рахувати нікого. Хіба відмінниця не заслуговує іноді на відпочинок? Прошу, доставте мені таку радість.
– Так переконливо наполягаєте, ніби впевнені, що зрадієте всьому почутому про моє життя.
– Не помиляються тільки святі. Кінь на чотирьох ходить та й то спотикається, а в людини лише дві ноги. Головне - виправивши помилку, зробити з неї правильні висновки.
– Цікава філософія. Зрештою, чашка чаю ні до чого не зобов’язує. Якщо вас влаштовують будь–які умови, то зустрінемось у «Ниві».
– В інститутській кав’ярні, щоб наступного дня всі обговорювали? Пропоную «Серпанок».
– Нехай так. Отже, до завтра! – простягнула руку за вже заповненою заліковкою.
– Завтра подруга може повідомити про день народження. Ви заслужили вечір відпочинку вже сьогодні. Може, за дві години, – благально зазирнув у вічі.
Зітхнувши, погодилася. Дійсно, востаннє була в кав’ярні ще до Нового року. Має право зробити перепочинок. Там він почує те, про що тут язик не повернувся розповісти. Тоді точно відчепиться.
Незабаром вони вже сиділи за столиком негомінкого закладу. Розмова йшла не дуже жваво. Він подумки дивувався відсутності запитань про паспорт. Ще більше турбувала пригніченість дівчини. Розпитував не поспішаючи, зважував, чи не образив її енергійністю в аудиторії під час так званого заліку.
Софія почувалася пригніченою, набиралася рішучості розповісти «страшну» таємницю. Водночас не хотіла відвертістю зіпсувати вечір собі й Едіку. Так він попросив його називати. Непомітно навіть почала звикати до нього. Проте, хоч скільки час тягни, а відкритися доведеться, щоб не сподівався даремно.
– Знаєш, Едік, життя буває заплутанішим, ніж твоя улюблена наука.
Її співрозмовник мимоволі напружився, мов струна, відчув, що готова поділитися найболючішою проблемою єдиний раз.
– Не буду обманювати, з тобою приємно спілкуватися. Це так. Та не впевнена, що матимеш бажання шукати зустрічей зі мною після цієї розмови. Просто уявити боюся, в який бік зміниться твоя думка, коли дізнаєшся про подробиці мого буття… Не перебивай, так наполегливо допитувався, то тепер слухай. У мене вже була полум’яна Lоve Stоry. В минулому часі про неї можна казати лише з одного боку. З іншого - залишиться зі мною назавжди. Трохи плутано кажу. – Перейшовши від хвилювання на скоромовку, закінчила:
– Два місяці тому загинув мій наречений, не встигши довідатися про майбутню дитину. Ось такі справи. Винних нема, а я самотня та вагітна. Та й Сашка зрадити не готова. Вибач, думала, не буде необхідності тебе засмучувати.
Едуард довго мовчки блукав спохмурнілим поглядом по столу. Намагався осмислити новину через логіку власних почуттів. Не виходило. Не вистачало якихось філософських ключів до коду цієї ситуації. Але піти, не розібравшись, залишивши людину сам на сам випливати під час життєвого шторму… Зустрівшись нарешті з нею очима, зрозумів, що справа не тільки в штормі, вона ж не на безлюдному острові. Почуте справді неочікуване й неприємне. Та головне, він сам досі не готовий відмовитись від омріяної дівчини. Та й вона йому не сказала слова «ні». Тільки розповіла про труднощі. Відкинувшись на спинку стільця, зважуючи кожне слово, заговорив:
– Материнство, то святе. Ви й побралися б, якби не трагедія… Але хочу мати власних дітей, тому це зізнання стало важким ударом.
– Едік, ми ледве знайомі, в круговерті студентських буднів швидко мене забудеш.
– Це ти ледь знайома, а я давно спостерігаю… Аж раптом таке почути! Так, ситуація складна.
– Чим? Кажу ж, забудеш, – він не дав договорити.
– Для тих, хто не здогадався, поясню по складах: я те-бе ко-ха-ю. Знаєш, важко опинитися між власним коханням і твоєю вагітністю. – Відпивши кави, додав: – Давай зробимо так: мені потрібен деякий час, щоб усе зважити, сподіваюсь, не відмовиш надати для роздумів декілька днів. Можливо, пораджуся з батьком. Точність його фізико–математичних суджень про людське життя часом вражає.
– Не знаю, чи гідна шансу, який даєш мені.
– Тобі, чекаючи моїх роздумів, байдикувати теж не доведеться, – казав, не слухаючи. – Раджу терміново з’їздити до матері Сашка. Маєш цю розмову обов’язково обговорити з нею.
– З ким? – Софійці здалося, що стілець під нею почав розхитуватися. Дивною була не стільки порада, скільки те, хто радив. – З нею про тебе?
– Саме так. Окрім батьків, тільки вона може допомогти зараз. Якщо вірно розумію, чому здаєш тести достроково, то й ця поїздка має відбутися найближчим часом.
– Ти оригінальний до непередбачуваності, та знову готова погодитися з вимогою, замаскованою під пораду. Чому так?
– Знатимеш, коли повернешся, повідом про приїзд.
Софійка поїхала додому раніше, ніж прийшов лист, тому нічого не писала. З вокзалу з квітами пішла на кладовище. Скільки стояла над могилою Сашка ― не пам’ятає. Лише коли відчула, що змерзла, прошепотіла:
– Пробач, – і пішла до виходу.
Ноги самі понесли спочатку не додому, а до батьків нареченого.
– Боже, сплеснула руками Марія Терентіївна, – ти така молодець, що зайшла. Шкода, чоловік у відрядженні.
Поплакавши, поступово перейшли до розмови про справи інститутські, заліки. Тут Софійка занепокоїлася.
– Не можеш якогось екзамену здати? – помітила її стан господиня.
– Напевно, це один із найважчих, які доводилось проходити. Без вас не впораюся.
– Що ж то за екзамен такий важкий?
– На вірність, – відповіла, ще більше ніяковіючи.
– Скажи, будь ласка, нормальною мовою.
Розповідь про мету візиту Марія Терентіївна, на здивування дівчини, сприйняла без негативних емоцій. Трохи помовчавши, попросила:
– Розкажи про нього все, що встигла помітити.
Незрозуміло, для чого це їй, та слухала уважно. Софія, зосередившись на спогадах, із здивуванням відзначила деякі риси Едіка, на які не зважила під час розмови.
– Не збагну ніяк, навіщо він просив порадитися з вами, – мовила.
Марія Терентіївна обережно відповіла запитанням:
– А скажи, доню, як вважаєш, яким міг би бути батьком?
– Оце так запитання! – вихопилося в Софійки. – Цим зовсім не цікавилася. І не розумію, для чого це вам. Дивуєте сьогодні мене весь вечір.
– А ти подумай.
– Навіть думати над цим не хочу.
– Гаразд. Тоді відгадай простеньку загадку: навіщо дитині дві руки? Мовчиш? Початок підкажу. У дитини їх дві, щоб однією триматись за маму, а другою,.. - звела погляд на фотографію чоловіка на стіні.
- За тата, – закінчила Софійка механічно, не розуміючи, про що йдеться.
– От бачиш, усе розумієш. Одна рука в дитини для мами, а друга - тата. То чи міг би Едік бути добрим батьком?
– Забути Сашка? – спитала насторожено. - В думках ще й досі з ним.
– А я ні? Щоночі подушка мокра наскрізь. Але хіба це щось змінить? Немає в мене більше сина… Та доля змилостивилась і дала дочку, дбаючи про яку, знаю, для чого живу. Ти не сама його покинула. І головне, – далі чітко вимовила, підкреслюючи кожне слово, – чи хотів би Сашко, щоб його дитина залишилася без батька?
Останні слова прозвучали, як постріл, у саме серце. Звичайно, відповідь на останнє запитання напрошувалася сама. Однак змиритися з нею було настільки боляче, що аж побіліли стиснуті пальці в схрещених на грудях руках.
Марія Терентіївна, аби не показати, як тремтять від хвилювання руки, мовчки пішла на кухню зібрати на стіл вечерю. Розуміла, молодості треба час для усвідомлення невідворотності ходу життя. Навіть після втрати найдорожчих людей.
Більше цієї теми не торкались. Тільки провівши до хвіртки, жінка не втрималась:
– Мудрий той філософ Едік, якщо здогадався, де шукати відповідь для твого «найважчого екзамену». А ще добрий, змусив студентку взяти грошей на дорогу. Нехай ти маєш свої, та не кожен так потурбується.
– То ви…
– Так, раджу, якщо парубок, знаючи все, не передумав і таки покличе заміж, є сенс придивитися до нього уважно. Вважаю, виявиться вартим відповісти згодою.
Епілог
Зараз, після тридцяти швидкоплинних років, Софійка… та ні ж бо, нині Софія Валентинівна, завідуюча кафедрою університету, сидить на стільці перед вікном. Споглядаючи за склом зиму, залиту дощовою мрякою, згадувала своє життя. Не все збереглося в пам’яті за стільки років. Та саме такою була погода, коли закінчувала навчання на останньому курсі інституту. Ту пору року Софія Валентинівна пам’ятає так, ніби події відбувалися вчора. Особливо чітко закарбувалася в пам’яті вирішальна зустріч з Едіком після поїздки до Марії Терентіївни. Розмова була довгою й для обох важкою. Кожен хотів не помилитись, питали себе подумки, чи готові вже створювати сім’ю? Врешті-решт зрозуміли, як потрібні один одному. Нині усвідомлюють, що інше рішення могло для них обернутися сірою самотністю на все життя.
Потім… Потім красень чоловік багато часу віддавав улюбленій роботі в інституті, проте й для родини знаходив. А молода дружина, незважаючи на неменшу зайнятість, народила першу донечку, а потім ще двох синочків. Уже й діти виросли. Одружившись, подарували один одному можливість відчути, яке то щастя тримати на руках власних онуків. Спогади перервала, ніби підслухала думки, молодша внучка. Забігла в кімнату й невдоволено заговорила:
– Бабуню, сьогодні свято, а Ваші студентки знову прийшли. Будуть перездавати?
– Перездавати в нас удома, та ще й у свято? Ні, моє маленьке сонечко, вони хочуть нас привітати. Бачиш, яка сира погода, а не полінувалися. Постав, будь ласка, на плиту чайник. Секретного чаю заваримо.
– Якого?
– Секретного, – повторила загадково. – Коли буду з дівчатами чаювати, розкажу їм хорошу казочку.
– Це добре. А про що?
– Про півника, який через нетерплячість щоразу потрапляв у якусь неприємність.
– Хіба такі дорослі дівчата її не знають?
– Почувши ще раз, краще запам’ятають. Дивись, чайник уже закипає, клич нарешті гостей.
Юрій МУЗИЧЕНКО.