Опубліковано СН
Вода, кольору зерна граната, високорослий мішаний ліс, жовті лілії біля берегів, чисте безпечне піщане дно… Це все – маленький світ озера Вербівка.
Водойма, наче коштовний камінь, зачаровує барвами і блиском. Збагачене гліцерином, розфарбоване торф’яними покладами озеро змушує повертатися до нього кожного літа, щоб хоча б на мить відчути доторк його чарівливої води.
Вербівка розташована біля селища з такою ж назвою в Дубровицькому районі. Кажуть, що саме на місці, де зараз розміщена водойма, раніше було село. І не зрозуміло чому і за яких обставин його поглинула вода. Якщо довго посидіти на березі й прислухатися до тиші, то можна почути, як дзвони затопленої церкви звучать із глибин Вербівського озера… Та це тільки легенда. Адже в народі часто розповідають такі історії про водойми, що далеко від цивілізації. І завжди в тих оповідках є затоплений храм, який подає сигнали. Навіть Пауло Коельо не зміг утриматися, щоб не згадати в одній зі своїх книг подібне легендарне явище. Та мова не про це. Кожна чудесна місцина змушуватиме людей придумувати безліч нереальних історій. Адже надто вже казкова поліська краса. Земля водяників, мавок і русалок сама проситься складати про себе міфи…
Найбільше Вербівка зачаровує, коли дме сильний вітер, а на небі немає жодної хмаринки. Тоді своєю красою озеро аж сліпить очі. Та хоч би як намагалося палюче сонце дістатися дна, темна вода не пускає його в гранатові надра. Тому джерела, що б’ють у Вербівці, своєю прохолодою змушують тіло покриватися гусячою шкірою і поволі гребти до берега, де вода прозора й тепла. Неймовірності озеру додають й листя та маленькі гілочки, які від подиху вітру злітають із дерев і повільно лягають на поверхню водного дива.
Переплисти власноруч Вербівку не так то й просто. Мало знаходиться таких відчайдух. Пізнати всю велич водойми насмілюються тільки рибалки. На своїх чайках вони вудять серед Вербівського скарбу, який ще й багатий на підводних мешканців. Любителі риболовлі з’їжджаються сюди з різних частин України й кілька днів проводять тут. Тому, наближаючись до місця відпочинку, час від часу можна вловити запашний аромат юшки.
Занурення у воду нагадує перехід в інший вимір. Адже, покинувши лісовий простір і ступивши на пісочне дно, вас одразу вітає вітер, що ніби бере початок із самої середини водойми. Плавання дозволяє відчути приємну, трохи желейну воду, яка забарвлює волосся коричневим кольором. Та цю дивність можна змити тією ж водою або витерти рушником, який потім теж стане коричневим. Але не треба лякатися, бо осад – це розчинений торф. Саме через нього Вербівка такого незвичного кольору. Тіло ж після купання віддячує ніжною та здоровою шкірою.
Раніше про водойму біля села Вербівка знали лише його мешканці. Тому переважна більшість людей влітку прямували відпочивати до Соминого або озер Нобеля, не знаючи, що зовсім поруч у лісі природа сховала таку коштовну гранатову красу. Тулячись одне біля одного на Соминому, витрачаючи час, сили й гроші на Нобельські водойми, поліщуки не підозрювали, що справжній райський куточок розташований біля маленького села Вербівка. Та тепер усе змінилося. З кожним роком спека скликає до вербівських берегів усе більше відпочивальників. Хтось приїжджає на кілька годин, а хтось осідає і на декілька днів. Облюбували це місце й наші багатії. Лісничі поставили біля озера шлагбауми й намагалися не пускати звичайних українців до улюблених місць відпочинку. Та відчайдушні жінки й чоловіки показали їм, де раки зимують і хто в цій країні господар.
Інколи думаю, що, можливо, краще, щоб про Вербівку знали якнайменше людей. Адже це природне багатство Поліського краю можуть переполовинити й розчленити хитрі та продажні, забуваючи про те, що навіть якщо земля продається, то кілька метрів берега завжди і за будь-яких обставин належать народу. І жодна рука не має права підписати документ, який засвідчує протилежне. Але, дивлячись на приватні пляжі на узбережжі Чорного й Азовського морів, Дніпра, деяких українських річок та озер, згадую інші держави, на територіях яких слова «пляж» і «приватний» є чимось непоєднуваним. Ця земля належить усім, а не людям із товстими гаманцями.
Вербівка й прилегла до неї територія є пам’яткою державного значення. Тому все ж таки надіюся, що цнотливу природу Вербівського озера не забруднять безліччю готелів і пансіонатів, не роздадуть під приватні садиби. Хтозна, як учинять із моїм улюбленим місцем на землі. Та цю частинку рідного Полісся не замінять навіть теж обожнювані мною Карпати, ані моря та океани, ні Париж, ні Венеція, ніякі інші землі та води.
Антоніна КОРЕНЬ.