Back to top

Цінуй тих, хто поруч

Автор фото Василь Сосюк.

Є така професія – соціальний працівник. Що вона означає?

Насамперед, що ти про когось постійно піклуєшся, а твоє серце не зачерствіло й не ділить нікого на чужих і непотрібних. Цей фах не можуть обрати випадкові люди, а лише за покликанням. І кожен знайде в них підтримку й співчуття, безмежну доброту та красу й велич милосердя.
Готуючи матеріал, у переддень професійного свята зустрілась із тими, хто своїм щоденним кредо вважає слова Миколи Островського: «Життя дається людині тільки один раз. І прожити його треба так, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки».
Серед них Людмила Ніколайчук, соціальний працівник територіального центру соціального обслуговування малозахищених верств населення. В цій сфері вона працює лише рік, але вже з упевненістю стверджує, що в центрі, яким керує життєрадісна Лариса Малецька, трудяться відповідальні й цілеспрямовані працелюби з відкритою душею. Все життя залишаються вірними обраній професії Марина Новоселецька та Раїса Магрело. Жінки є взірцем і добрим прикладом для молодих. Безвідмовно підтримають і допоможуть у будь-якій ситуації, так як і завідуюча відділенням Тетяна Супрунюк.
Прийшовши в центр, Людмила Ніколайчук зрозуміла, що ступила на стежину вселюдського добра. Цитує слова французького філософа-просвітителя Дені Дідро: «Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшій кількості людей». Адже дуже важливо розгледіти проблеми останніх і допомогти їм. Хто вважає роботу рутинною й нудною, не тямить, що байдужість породжує байдужість. І лише вогонь добра в душах – вогник надії в співчуття та порядність і людяність.
Працювати з людьми, бути тактовною й врівноваженою Людмила навчилась в Анни Конько, яку називає своїм наставником. Вдячна за поради та підтримку Катерині Скроб, Ніні Мойсак, Юлії Шкред.
Своїх дідусів і бабусь Людмила Володимирівна називає милими й ніжними, розумними й добрими, ранимими й веселими. Як і всі, вони прагнуть добра, долають численні життєві перешкоди й потребують допомоги. А чи багато з нас можуть похвалитися хорошими стосунками з мамою? Відвідуючи родину Тетяни й Алли Сапег (неньки й доньки), повідала молодий соціальний працівник, ніби наповнювалась любов’ю й турботою, що панували в сім’ї. Але матері не стало й кровиночка залишилася, ніби пташка з перебитим крилом. Дивлячись на неї, хочеться кричати: «Наші рідні не помирають, вони продовжують жити в нас. І їхні любов і турботу маємо нести далі й дарувати тим, хто їх потребує».
Згодна з Людмилою. Ми самі вимальовуємо своє життя. Й потрібно цінувати кожну мить і поважати тих, хто поряд. Адже в буденній суєті часто забуваємо про своїх близьких. Говорити їм слова любові й подяки, не замислюючись, що їм це дуже потрібно. Цінувати речі не за те, скільки вони вартують, а за те, що вони означають. Треба більше мріяти й розуміти, що кожної хвилини, коли закриваємо очі, втрачаємо 60 секунд світла. Дітям не лише дарувати крила, але й дозволяти їм самим навчитися літати. А людей похилого віку переконувати в тому, що смерть приходить не зі старістю, а із забуттям.

Іспит приймав Анатолій Остапчук
Розалія Лехкобит із дипломом вихователя приїхала після закінчення Жовто-Водського педагогічного училища, що на Дніпропетровщині, в дитячий садочок «Берізка» села Селище. Так сталося, що довелося їй працювати й інспектором із соціальних питань у відділі дитячих допомог управління праці й соціального захисту населення РДА. В районному центрі зайнятості групу безробітних, серед яких була й Розалія, навчали азам соціальної роботи. Потім приймали іспит, який вона витримала. Серед екзаменаторів був і голова райдержадміністрації Анатолій Остапчук, пригадує молода жінка. Саме тоді побачила, як насправді багатодітні родини Селищенської сільської ради не просто народжують, а дбають про своїх дітей. У двоповерхових будинках для малечі створюють усі необхідні умови.
Нині вона - секретар виконкому. Ті, хто виконує цю роботу в сільських і селищних радах, добре знають, які питання доводиться вирішувати щоденно. Розалія Миколаївна веде державну реєстрацію актів цивільного стану. З приємністю констатує високу народжуваність. Так, у нинішньому році з’явились на світ 108 маленьких хлопчиків і дівчаток. А нещодавно посвідчення багатодітних матерів-героїнь отримали 56 жінок.
Розалія Лехкобит виховує двох донечок сама (два роки тому в 39-річному віці помер її чоловік Микола). Обидві навчаються в Національному університеті «Острозька академія». Старша Тетяна на 4 курсі освоює міжнародні відносини, молодша Марія на першому штурмує політико-інформаційний менеджмент. А на вихідні поспішають у Ясногірку, додому, де їх завжди чекає матуся.
Дуже часто хочемо опинитися на верхівці гори, не здогадуючись, що справжнє щастя може очікувати нас біля підніжжя. У світі є стільки речей, яким повинні ще навчитися. Скажімо, розуміти, що одна людина має право дивитися на іншу гордовито, тільки тоді, коли допомагає їй піднятися. А ще завжди є завтра, й життя дає нам можливість, аби все виправити. Але ніхто не може бути упевненим, що для нього настане новий день. Сьогодні може бути останній раз, коли бачиш тих, кого любиш. Тому, щоб не жалкувати про ті дні, коли в тебе не знайшлося часу для однієї посмішки чи обіймів або поцілунку, не чекай, зроби це сьогодні. Підтримуй близьких людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні. Цінуй тих, хто поряд…

Твори добро на благо іншим
Внутрішній світ людини, її індивідуальність і неповторність багато в чому впливають на її розвиток і, безумовно, вибір професії. Олена Головей назавжди запам’ятала 7 грудня 2007 року. Це був її другий робочий день, коли поїхала передавати дітей прийомним батькам. Сьогодні вона - головний спеціаліст районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді й досвідчений фахівець. Керує мобільним консультаційним пунктом соціальної роботи, основним завданням якого є профілактика негативних явищ. Залучаючи фахівців (медичних працівників, кримінально-виконавчу інспекцію), виїжджають у загальноосвітні навчальні заклади району. На базі Державного професійно-технічного навчального закладу «Сарненський аграрний професійний ліцей» і ВПУ-22 проводять виїзні засідання.
Олена Головей веде як Школу волонтерів, які розповсюджують інформаційні буклети про свою діяльність, так і соціальне супроводження прийомної сім’ї (з етичних міркувань не називатиму прізвищ членів родини). На кожну дитину визначають конкретні потреби. Скажімо, хтось здобуває професійну чи вищу освіту й оселився в гуртожитку, де Олена Володимирівна вивчає відносини між дівчатами, які живуть в одній кімнаті.
З дитинства, як і кожна школярка, Олена мріяла про різні професії. Спочатку хотіла бути вчителем. Потім думала про те, що могла б лікувати людей. Упевнена, обравши професію соціального працівника, всі її дитячі прагнення стали реальністю. Адже як педагог навчає громадян, як правильно знайти своє місце в житті, вирішувати складні задачі, пов'язані з повсякденними ситуаціями, що склалися, і як лікар - заживляє душевні рани, пов'язані з соціальними проблемами.
Багато хто намагається змінити світ. Дівчина ж радіє, якщо їй вдається покращити життя хоча б однієї людини. Працює вона і з непростою молоддю (з числа дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування). Здійснює соціальні інспектування й супровід, якщо останнього потребують. Основними проблемами, звісно, залишаються працевлаштування й отримання житла. На контролі й організація дозвілля молоді.
Останнім часом стало модно говорити про здоровий спосіб життя. І хто, як не юнацтво, повинне це розуміти? У хлопців і дівчат є свої проблеми. Не тільки куріння, алкоголізм, наркоманія, а й конфлікти з дорослими, вибір професійного шляху. Їм не так легко живеться, як вважають дорослі. Вони йдуть, як кажуть, у люди, готуються до самостійності, борються зі шкідливими звичками.
Працюючи з молодим поколінням, навчаєш їх жити, допомагаєш їм, а натомість… Не варто чогось очікувати взамін. Просто в душі, незважаючи на вік, завжди залишаєшся молодим. Пригадала Олена, як у 2009 році, організувавши до Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом тематичну дискотеку в одному з культурно-розважальних закладів міста, запросила туди й свою маму, Людмилу Петрівну, яка допомагала доньці роздавати червоні стрічки й пояснювала, що це - символ солідарності з ВІЛ-позитивними та хворими на СНІД. Її друга мама Катерина Володимирівна стала порадницею й наставницею в роботі. Тепер у них не просто творчий тандем, а вже сімейна династія.
Не можу не сказати ще про один напрямок діяльності Олени Головей – кадрове забезпечення. 33 молодих фахівців щосереди звітують їй про зроблену працю за тиждень. І в кожного з них виникає чимало запитань, на які треба дати кваліфіковану відповідь.
Людині важливо знати, що вона комусь потрібна. Відчути себе не самотньою. Олена Володимирівна вірить, що чим більше зможе їм дати, тим більше до неї повернеться усмішок, життя в очах тих людей, яким змогла допомогти. Вона знайшла своє покликання й робота перетворилась для неї на творчий, захоплюючий процес, що сприяє самореалізації й задоволенню.
Насамкінець, як привітання й побажання напередодні професійного свята працівників соціальної сфери, хочу процитувати слова пісні:
Твори добро на всей земле,
Твори добро другим во благо.
За простодушное «спасибо»,
Услышавшего тебя рядом.
Марія КУЗЬМИЧ.

Схожі матеріали

Наближається велике державне свято - День Конституції України. З яким настроєм, якими здобутками зустрічають його громадяни? Що доброго змогли...
У 1973 році в мальовничому чудовому селі Кричильськ у родині Андрія та Пелагеї Шульгатих народилася шоста дитина. Вона була ясна, як сонечко, і...
Коли на базі районного Будинку дітей і молоді відбувався всеукраїнський семінар для керівників гуртків позашкільних навчальних закладів, його...
Щасливі ми, нещасні чи стурбовані чимось, або хочемо сказати найголовніше, часто вдаємося до допомоги чарівних звуків музики. І простіше зрозуміти...
Два місяці тому моя колишня учениця Леся, яку тепер, як учителя української мови та літератури, вихованці називають Леся В’ячеславівна,...