Back to top

Гучні оплески й позитивні відгуки - найцінніша нагорода

Фото Василя Сосюка.

Бандура - цікавий і близький українцям по духу інструмент, але вчиться грі на ній зазвичай обмежена кількість бажаючих.

Можливо, через те, що, в порівнянні з деякими іншими, має 62 струни? Та ні, швидше за все, не всім таланить опанувати її. А ті, кому це вдалося, - щасливі люди. Що саме так, дізналась нещодавно, поспілкувавшись із сестрами-близнюками Іриною та Вітою ОРЛОВСЬКИМИ, викладачами Сарненської дитячої музичної школи.
Тільки уявіть: дві миловидні й гарні дівчини, схожі, як дві краплі води, в яскравому національному вбранні, а в руках тримають бандури. Повірте, це унікально й прекрасно. А коли інструменти починають звучати й лине їх спів, то, без перебільшення, неперевершено. Вже з першої появи на сценах міста талановиті бандуристки задали своєрідного колориту концертам, завоювали симпатію сарненців. Слухаючи їх, хотілося будь-що познайомитися ближче, аби дізнатися, кому завдячуємо насолодою гарного відпочинку, і чим саме зацікавили молодих панянок поліські терени. Отож ділюся враженням від зустрічі з юнками.
Вперше Ірина й Віта побували в місті чотири роки тому й відтоді зостались у Сарнах. Напевно, їх серця підкорили наші маленькі й талановиті діти, з якими проводять найбільше часу.
Народилися дівчата на хуторі Пеньки, приєднаного до села Глибочок Борщівського району Тернопільської області. Мама, Світлана Захарівна, вчителька початкових класів, а тато - господарник, його вибір - сільське господарство, працює на полях. Доньки єдині в родині. Вже змалку тягнулися до музики. Це помічали й батьки. В п’ятому класі, коли їм виповнилося по 10 років, мама з донечками відвідали Борщівську дитячу музичну школу. Найперше в них, як і в більшості дітей, вибір випав на фортепіано, та й мама радила цей інструмент. Але на ньому потрібно вчитися 7 років, і дівчата не встигали отримати знання до закінчення 9 класів загальноосвітньої школи. Тож запропонували заміну: бандуру чи баян. І тільки-но вони почули про бандуру, відразу ж вирішили, що лише її вивчатимуть. Тим більше, баян мали вдома, і його освоїти могли з допомогою мами в будь-який час. Отже, відразу потрібно було купувати інструмент, тож Світлана Захарівна неодноразово перепитувала, чи точно хочуть грати на бандурі, аби дарма не витратити гроші, коштувала ж бо немалі кошти. Доньки запевнили - тільки бандура!
Упродовж навчання в музичній школі у Віти й Ірини жодного разу не виникло думки залишити його. А з рідного села до Борщіва добиралися 11 кілометрів! Два роки поспіль мама після роботи (працювала в селі Шипівці Заліщицького району, за 25 км від Борщіва) їздила в район, забирала дівчаток із занять і разом поверталися додому. Автобус не доїжджав до їх села, йшли пішки три-чотири кілометри. Найтяжчим було долати ці відстані. Якось доньки не дочекалися маму в райцентрі. Хвилюванню не було меж. Як же так? А де ж матуся? Добре, що вже знали, на який саме автобус потрібно сідати. Засмучені та заплакані їхали додому, а в думках тільки й снувало: «Чому ж нас мама не зустріла?». На потрібній зупинці вийшли, а там матуся вже їх дожидалася. Невимовно зраділи й разом вирушили в рідне село. Згодом вона час від часу так робила, щоб привчались їздити самі. Ще в теплу пору року не виникало проблем, а от узимку бували й сильні морози, вітри, дощі. Щоправда, частіше в такі дні тато відвозив, але ніколи й думки не виникало пропустити заняття. Можливо, й тому, що часто їздили виступати в різні міста як країни, так і зарубіжжя, приміром у Польщу.
Дитячий музичний заклад у місті Борщів – це двоповерхова школа мистецтв. Найперша вчителька, яка навчила початкових азів гри на бандурі, – Любов Корчун. Для неї не існувало відповіді: не вивчила, не знаю. Спершу Ірина й Віта її навіть боялися. Але саме завдяки такому напору педагога завдячують нинішніми талантами. Потім її замінила добра та лагідна наставниця. Добре, що мали вже попередню загартованість, то тільки почерпали нові знання й навики. Дівчатам купили професіональну бандуру з перемикачами, а вона, до всього, ще й тяжка. Можна було придбати дешевшу й легшу, та батьки вирішили не брати по мінімуму, а щоб відразу вчились професійно. До речі, зазвичай діти, як і маленькі сарненці, починають учитися саме на легких, а вже згодом переходять на серйозніший інструмент. Нелегко було, бо час від часу бандуру потрібно було настроювати в Борщові. Світлані Захарівні не виходило постійно брати її на роботу, а потім їхати в райцентр, щоб налаштувати. Отже, хоч були ще маленькі - 5 клас, а самі носили інструмент по черзі. Мабуть, усе це додавало дівчатам наснаги.
Закінчивши музичну школу, ще рік навчалися в загальноосвітньому закладі. І тоді, як упродовж року однокласники вирішували куди піти вчитися, то Ірина й Віта в запасному варіанті мали ще початковий музичний фах. Дехто навіть заздрив, мовляв, як добре, що в них є вибір. І дійсно, коли настав час обирати, однозначно вирішили - тільки музичне мистецтво. Хоча тато був трохи проти. Неодноразово жартував: «Три вчителі для мене забагато». Але якось згодився, й Віта з Іриною вирушили підкоряти Рівненський державний гуманітарний університет, зокрема інститут культури, факультет музичного мистецтва, кафедру народних інструментів.
Рівне вибрали, бо, як кажуть, полюбили населений пункт із першого відвідування. Зі вступом проблем не виникло. Першою і досить серйозною викладачкою в інституті культури була Наталія Баглій. Вона завжди взувала високі підбори й ними на заняттях вистукувала такт. Та так, що чути було в інших студіях закладу. Це дівчатам нагадувало першу вчительку музшколи Любов Корчун. Настільки голосно кричала й плескала в долоні, що аж сльози на очах виступали, а вікна й стіни дрижали. А потім Наталія Федорівна вийшла заміж і поїхала в Івано-Франківськ, а юні таланти продовжила навчати Наталія Турко. З нею також пройшли багато ансамблів і конкурсів, постійно відчували підтримку.
Пам’ятають сестри, як інститутський оркестр з їх участю виступав в органному залі Рівного. Тато до того жодного разу не був на концерті, доводячи це вагомим аргументом – у його присутності в залі доньки могли розхвилюватися й збитися, а він цього дуже не хотів. А тут у справах перебував поблизу Рівного, тож завітав на захід. Він часто його згадує, настільки сподобався виступ доньок, тож отримав неабияке задоволення. Заодно переосмислив, як добре, що обрали саме цю професію.
Дівчата впевнені, що їх майстерність - це пряма заслуга диригента Олега Трохимчука. Саме завдяки йому на другому курсі вивчили додатково домру.
- Спочатку навіть не обійшлося без плачу, - розповіла Віта. - Ну як же так? Ми – бандуристки, а будемо вчити й грати на домрі? Але два роки промайнули швидко. Олег Ігорович добре розумів, що прийде нове покоління й треба, щоб були спеціалісти в цій галузі. Тож коли повідомив, що знову пересідаємо за бандури, сприйняли новину з емоціями. Ну як? Знову з 4 струн сідати на 62? Та така практика тільки на користь.
І нині відвідують першу рівненську школу в оркестрі, де грають на домрах із задоволенням. Тобто всебічно опанували два музичні інструменти. Ще згадують, як уперше потрапили в оркестр, їх невимовно здивував звук інструментів. Після того переповнювало відчуття щастя й піднесення, не могли дочекатися наступної репетиції. Участь в оркестрі настільки сподобалася, що не хотіли навіть їхати додому на зимові канікули. Мама помітила, що доньки засмучені й відразу ж порадила повертатися до улюбленої музики.
У дівчат було чимало викладачів, і це нібито й не зовсім добре, а з іншого боку, вони від кожного почерпнули корисних знань і вмінь. Зокрема Ірина ще вміє грати на сопілці. Самостійно вирішила опанувати її. І справилась. Тільки-но в оркестрі виникла проблема з виконанням партії сопілки, тут же на допомогу прийшла Іринка. Взагалі дівчата вважають, що їм пощастило, що, крім навчання, водночас на практиці засвоювали гру. А це дуже важливо. А ще Ірина й Віта мріють випробувати скрипку. Ірині навіть сниться, як вона на ній грає. І, впевнена, вони таки досягнуть цієї мети.
- Теоретично вже знаємо, як грати, залишається практично посидіти, потренуватись, підчистити звук і обов’язково вийде – наголосили юнки.
Ну що ж, молодці! З дитинства в них є бажання, яке вони ставлять за мету, а потім ідуть до неї та досягають. І це не тільки в музиці. Ще з уроків трудового навчання оволоділи майстерністю шиття й вишивки, робили штучні квітки. І тут у них усе виходило.
Хоч миловидні панянки й закінчили п’ятирічне навчання у ВНЗ, але й досі їх там згадують, а вони залюбки беруть участь у виступах інститутського оркестру. Крім того, як уже згадувала, ще виступають у складі оркестру музичної школи № 1 м. Рівне. Ось і в березні ц.р. побували в Кам’янець-Подільському, майже на Батьківщині, у складі того ж таки інститутського оркестру. Загалом же свої виступи розпочали вже з першого року відвідувань Борщівської музичної школи. Всім подобались талановиті сестри-красуні з бандурами. Це тоді було щось на кшталт нового й незвичного. А ще красиві українські національні костюми! Пам’ятають, як уперше було лячно. Та так, що навіть руки трусилися.
- Як же грати, коли дрижать руки, а серце, здавалося, з грудей вилітає і його стукіт ніби відбивається через мікрофон у динаміках? – діляться дівчата пережитим колись. - Але тільки-но пальці торкаються струн і звучить мелодія - весь ляк минає. Бо якщо спів іде від серця й ти сам отримуєш від гри задоволення, то забуваєш про все. А коли ще чуєш гучні оплески, то й поготів. Бо це найцінніша нагорода. Невимовно приємно чути потім позитивні відгуки, бо це значить, що наша праця впродовж років недаремна.
Виступають Ірина й Віта тільки зі своїми бандурами, з якими починали з першого акорду, а їм уже по 12 років, та й до цього мали ще інших господарів! Зазвичай нині використовують тільки старіші бандури, бо нові й професійні надто дорогі.
Відомо, що без практики влаштуватись на роботу тяжко. Дівчата ж постійно виступали у всіляких конкурсах, фестивалях. Тож працевлаштувались у Сарненську дитячу музичну школу без труднощів, хоча й зовсім випадково. Разом із ними у виші навчалась сарненка, яка в розмові й повідала про тимчасову посаду, запропонувавши спробувати. А чому ж ні? Порадившись із батьками, які відразу не зовсім радісно сприйняли звістку, вирішили ризикнути. Знайомство з Дмитром Августовським виділяють, як щасливий момент у житті.
- Хоч як боялися цієї зустрічі, а вже з першої хвилини нас заполонила привітність Дмитра Вікентійовича, - зізнались бандуристки. – Та й узагалі, за весь час від нього чули тільки позитивні й хороші поради, відгуки. А це додає наснаги в роботі. Дуже раді, що доля звела нас із колективом Сарненської музшколи, адже зустріли гостинно, привітно. І так усі чотири роки, що прожили в Сарнах.
І дійсно, це неабияк важливо. Бо ж упродовж двох років ще довчалися в Рівному й одночасно їздили в Сарни на роботу. Та колеги розуміли. Одно слово, мотались, як у коловороті. Все ж упоралися. Напевно, так і мало бути. Людині завжди дається сила, аби виконала намічене, якщо вона до того прагне. А дівчата за свою старанність отримали червоні дипломи у вузі!
Відтоді, як Віта й Ірина влаштувалися в місцеву музичну школу, бажаючих навчитися грі на бандурі було небагато – по 5-7 діток. Але й для такої кількості учнів не вистачало інструментів. Та дівчата не спасували, дали життя тим бандурам, яких уже «відправили на пенсію», забезпечивши ними своїх учнів. Тут також варто відзначити директора закладу, який постійно йде в ногу з колегами та завжди допомагає, намагається постачати потрібні інструменти для вдосконалення музичних навиків дітей.
Ось так, починали вчити від 7, нині мають 11 і 15 вихованців. Крім них, такою ж кількістю маленьких музикантів займається ще колега-викладач. Та й це не край, бо постійно підходять дітки й просять навчити грі на бандурі. А це, вважаю, позитивний результат, бо нам потрібна талановита й освічена молодь, а їй треба йти назустріч.
- Вікової межі для навчання грі на бандурі немає, - зазначають Іра й Віта. - Ну, звичайно ж, це не для дошкільного віку, коли дитина спочатку трохи слухає, а вже потім може гратися або розглядати, що коїться за вікном. Головне, щоб їй було зручно тримати інструмент і діставати баси, бо до них не всі відразу дотягуються. Тоді треба трохи почекати й грати тільки однією рукою. Щоправда, з дитинства легше набувати музичних навиків.
Звичайно, є такі дітки, яким не піддались ази бандурної гри. Та, на жаль, серед них вирізнили тих, яких у потрібну мить не підтримали батьки. Приміром, дитина завагалась, а мама чи тато на запитання що робити, відповіли: як хочеш. А якби підтримали, могло б бути інакше.
Віта й Ірина вибрали правильну стежину в житті, йдучи нею, отримують невимовне задоволення й насолоду. А ще помітили, що на Поліссі по-особливому цінять бандуристів, але полюбляють слухати більше українські народні пісні та жартівливі мотиви на відміну від романсів. Із задоволенням виступають всюди, куди запрошують. Брали неодноразово участь на міжнародних, обласних і районних конкурсах у Рівному, Тернополі, Кременці й ін., займаючи призові місця.
Єдине, що турбує Віту й Ірину, – за доньками дуже сумують батьки, бо рідко приїжджають. А інакше й ніяк. Упродовж останніх трьох років, коли одночасно навчалися й працювали, а вихідні не співпадали, щоб поїхати додому, бачилися зрідка. Та й нині, здавалось би, Тернопіль і не так далеко, а звідси добиратися нелегко. Усе ж вірять, що все налагодиться і вони частіше відвідуватимуть батьків.
На запитання, чи планують пускати коріння на Сарненщині, відповіли: поки ні. Тільки надбавши хоч якесь власне житло, будуть не проти укорінитися в місті. Позаяк райцентр дуже подобається, як і його мешканці. Принаймні дітлахи та їх батьки, колеги й знайомі, з якими спілкуються. Нині Віта й Ірина вже радіють весні, яка щойно вступила у свої права, потроху готуються до виступів. Можна тільки порадіти, що завдяки Ірині та Віті Орловським маємо можливість послухати одвічну українську музику, пісні, які колись співали наші пращури, та ще й у колишньому виконанні. Так, ніби побували в тих далеких століттях, коли бандура супроводжувала свята й будні українців. Добре, що Віта й Ірина передають уміння й талант нашим маленьким землякам, заодно навчивши душевності й ніжності, продовжуючи та зберігаючи цим традиції й обряди нашого народу.
Вікторія КОЛЯДИЧ.

Схожі матеріали

Наближається велике державне свято - День Конституції України. З яким настроєм, якими здобутками зустрічають його громадяни? Що доброго змогли...
а й копітка робота, що дарує справжні шедеври Незважаючи на пору року чи події за вікном, двері Сарненської районної бібліотеки завжди відкриті для...
Щороку славні сарненці, працівники виробничої та гуманітарної сфер, поповнюють когорту тих, кому присвоїли звання «Гордість міста» із занесенням їх...
Щороку житель гірничого селища Томашгород Антон Гарбовський заготовляє на зиму до тонни яблук. - Яблука з мого саду без хімії і дуже смачні, - каже...
Де тополі-атланти підпирають небесну гладь, а сонце милується в блакитних плесах озер, де пахне духмяним буйноцвітом і стиглим колосом, майже на межі...