Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Гаїті – це невелика держава на однойменному острові, розташована недалеко від Куби між Північною та Південною Америкою. Тут є лише дві країни: Гаїті й Домініканська республіка. Серед усіх держав західної півкулі Гаїті – найбідніша.
Населення становить майже 10 мільйонів чоловік, 95% із яких - чорношкірі, інші – мулати. В цій тропічній країні немає зими. На острові надзвичайно красива природа: великі гори, мальовничі долини й Атлантичний океан з чистою водою, який віддзеркалює синь неба. Тут ростуть екзотичні фрукти, немає великих заводів, не димлять труби, не шумлять фабрики. Життя - наче омріяна відпустка. Та насправді все набагато гірше.
Гаїті – країна контрастів. На фоні мальовничої природи вражає біднота, що пронизує всі сфери життя. І кожен, хто потрапляє сюди вперше, отримує справжній шок. Виникають сотні запитань. У 21 столітті, в період глобалізації всього суспільного життя, є люди, які п'ють дощову воду, бо до чистої питної не мають доступу. Чому домівкою в них називається все, що відгороджує їх від зовнішнього середовища та має якийсь дах? Чому в їх оселях немає електрики, газу, а діти граються тим, що знаходять на вулиці? Це не просто бідна країна, це держава з надзвичайно низьким рівнем життя громадян. Після руйнівного землетрусу 2010 року люди досі не оговтались. Місіонерські поїздки сюди організовують групи благодійників з усього світу, представники ООН ввели міжнародний миротворчий контингент, приїздять сюди з допомогою й голлівудські зірки, такі як Мадонна й Анджоліна Джолі. Уже два роки поспіль відвідує Гаїті як місіонер мій хороший друг і лікар від Бога Павло СІЛЬКОВСЬКИЙ. Він погодився відповісти на декілька запитань.
- Павле Миколайовичу, хочу познайомити читачів «Сарненських новин» з Вами як із висококваліфікованим медиком і благодійником. Розкажіть про себе та мету візиту на острів Гаїті.
- Почну з того, що я лікар за покликанням, адже моя спеціальність прямо пов’язана з цими волонтерськими поїздками. Розповім свою історію в цілому. Бути медиком мріяв з дитинства, тому про іншу спеціальність не замислювався. З одного боку мені було просто: не потрібно довго визначатися з майбутньою професією, ламати голову над тим, куди піти вчитися. З іншого – це було надзвичайно складно, адже поступити в медичний навчальний заклад, особливо в той час, було дуже важко. Конкурс на факультет, скажімо, офіційно становив 7 чоловік на місце. І якби справа була тільки в цьому, то ще б нічого, адже закінчив школу на «відмінно» й не боявся справжнього суперництва. Але корумпованість усієї системи освіти була настільки масштабною, що реальний конкурс для вступу був у багато разів вищий. Крім того, на той час не було можливості вступати в декілька вузів одночасно, як нині. Що робити? Хоча мав добрі знання, але не було «великого» дядька і великих грошей. Більше того, чинити протизаконно не дозволяла совість. Тому в мене, як людини віруючої, залишався ще один вихід – молитися. І я став на коліна. Запевнив Бога, якщо Він допоможе поступити й здобути спеціальність лікаря, сумлінно виконуватиму покладені на мене обов’язки й використовуватиму свою професію не для наживи, а для допомоги людям. І мрія здійснилася. Мабуть, це варто назвати дивом, бо поступив на навчання в омріяний медичний університет. Навіть знайомі не вірили, що це сталося без зв’язків і грошей. Не старався когось переконувати у зворотному, а робив так, аби не забути про свою обіцянку, дану Господові.
Закінчив університет з відзнакою й отримав добру роботу в Рівненській обласній дитячій лікарні. Лише ті, хто в мене лікувався, можуть сказати, чи став тим, ким обіцяв бути раніше. Коли ж запропонували поїхати лікарем-волонтером у Гаїті - погодився.
Гаїті – надзвичайно бідна країна. Нам з командою медиків доводилося бути в поселеннях, де лікаря та медсестру люди бачили вперше в житті. У свої 30-35 років вони мали в роті по декілька зубів і часто просили видалити решту через нестерпний біль. Я бачив, що їх можна було б легко полікувати й вони ще служили б, але можливості такої в місцевих жителів немає, і вони ладні залишитися беззубими, аби не мучитися. Хоч я і дитячий лікар, але в тих умовах доводилося робити все. Жінки народжують дітей удома, що призводить до серйозних ускладнень і навіть багатьох смертельних випадків. Та й домівкою називати ці місця їхнього проживання досить умовно. Якщо порівнювати, то в нас у добрих господарів худоба живе в кращих умовах. Якщо ми невиліковними вважаємо онкопатології, то для гаїтян такими є навіть простий апендицит чи, скажімо, цукровий діабет. Багато інших хвороб, з якими в нас живуть, для них це вирок. Можемо скаржитися на нашу медицину. Але в нас від апендициту дітки не помирають. Вони отримують кваліфіковану допомогу. А там звичайна патологія призводить до того, що батьки змушені хоронити своїх дітей. Вони так само сумують, плачуть, але змінити нічого не можуть. І тому нашою метою було допомогти мешканцям острова, вислухати, поговорити, навчити елементарним правилам гігієни.
- Ваші наміри та мета дуже шляхетні. Але чому обрали саме Гаїті? Адже в Україні теж є багато хворих, які потребують допомоги медиків-місіонерів.
- Це одне з найчастіших запитань, яке ставлять. Обіцянка Богові допомагати людям була одним із факторів, чому вирішив поїхати саме туди. Якось довелося стажуватися в одній із клінік США. Там познайомився з багатьма цікавими людьми, які вже впродовж декількох років їдуть туди допомагати. Запросили приєднатися - і я погодився. Це не значить, що в Україні не лікуємо. Мабуть, про це не так цікаво слухати. У нас діє Християнська медична асоціація Рівненської області. Багато лікарів-однодумців використовують знання й уміння для допомоги нужденним. Періодично у вихідні збираємося й виїжджаємо в одне з сіл області, де на базі місцевої амбулаторії проводимо безкоштовний консультативний прийом хворих. Але це тема іншої розмови (стаття про асоціацію буде надрукована пізніше – авт.).
Люди часто дивуються, як можна щось робити безкоштовно. Мені докоряли, що їжджу в Гаїті мало не на заробітки. Це, звичайно, неправда. Там були волонтерами. Впевнений, будь-яке зроблене добро не пропадає дарма. Розумієте, на Землі існує закон посівної і жнив. Якщо сієте пшеницю, то пшеницю і жнете. Не потрібно боятися цього, чи відмовлятися робити добро, навіть якщо вам за це нічого не платять. Гарні вчинки обов’язково повернуться. Причому саме тоді, коли найбільше потребуватимемо. І це також закон. До речі, суспільство змінюється, й останні події в державі для багатьох українців відкрили очі. Люди допомагають один одному в різноманітних ситуаціях, витрачають свої заощадження на лікування важкохворих, армію, переселенців тощо. І що цікаво, це не збіднює, а приносить моральне задоволення. Прийде час - і прийдуть жнива. Добро повернеться, але більшою мірою.
- Я теж свято вірю в це. Павле Миколайовичу, Ви добре розумієте життя. У Вас є чому повчитися, і це характеризує Вас як людину мудру та добру. Розкажіть, як зустріли групу місіонерів гаїтяни, як відреагували на приїзд білих людей?
- Важко відповісти однозначно на це запитання, бо корінне населення острова, спосіб його життя, поведінка й культура значно відрізняються від наших. Вони не так проявляють свої радість чи сум. Тому доводилося здогадуватися, що означає їх поведінка в деталях. Але в загальному, звичайно, наш приїзд сприйняли дуже позитивно. Гаїтяни – досить щирий і доброзичливий народ. Не відчувалося якоїсь закритості чи недовіри до нас. Ми легко контактували й знаходили спільну мову. Дуже виразно виглядала одна особливість, яка, втім, характерна не лише для місцевого населення. Очевидно, десь на підсвідомому рівні в них закладено, що, коли перед ними біла людина, то обов’язково багата, з грошима. І тому часто намагалися щось просити, усіляко підкреслювати свою бідність тощо. Звичайно, не зовсім приємно, коли замість «дякую» ти чуєш «давайте ще», але розумію, що це не від хорошого життя. Мабуть, це спосіб їхнього виживання. Там зовсім немає промислових підприємств. Тож важко знайти роботу. А жити якось потрібно. І люди шукають вихід. Хоча і я отримав важливий урок: якщо буду лише щось випрошувати, то робитиму це все життя, як гаїтяни. І не знаю, чи матиму стільки, як хочу. А якщо працюватиму, даруватиму добро, то отримаю обов’язково і навіть більше, ніж розраховую. Одна з важливих проблем жителів острова – їх жебрацтво. Постійно просячи, проживають вік і помирають у важкій бідності.
- Що найбільше вразило в цій екзотичній країні?
- Пізнавального там багато. Знав, що їду в країну третього світу. Але ж можна сказати, що й Україна за багатьма показниками, на жаль, також одна з відсталих за рівнем життя людей. Тож думав, що різниця між нами і ними не така вже й велика. Уявляв собі Гаїті як віддалене українське село. Проте побачене змінило мою уяву про цю країну і про світ загалом. У 2010 році на острові відбувся руйнівний землетрус, під час якого загинули майже 300 тисяч людей, понад 1 мільйон залишилися без даху над головою, десятки тисяч дітей осиротіли. Пройшло небагато часу, і на їх долю випало нове випробування – важка епідемія холери, коли знову масово гинуло населення. Тоді перебували там, бачили страшні речі на власні очі. Дуже багато громадян проживають у брезентових наметах чи якихось саморобних конструкціях. Так, там немає зими, але жити так надзвичайно важко. Практично відсутнє центральне електропостачання, газ, доступ до чистої води. Немає холодильників, готувати їжу часто доводилося на розпаленому вогні, пити дощову воду. Майже половина населення не вміє читати й писати, державний апарат не має влади, в країні панують анархія й розруха. На вулицях дуже багато пилу й бруду. В перші дні переживаєш емоційний шок і лише згодом відчуття якось притуплюються. Тож нові емоції та враження отримуєш там щодня.
Але найбільше вразила, мабуть, безпорадність і безнадія тих бідолашних людей. Так, вони бідні й їм дуже важко. Але такі періоди переживають не лише вони. Подивишся - і розумієш, що все можна виправити. Добрий клімат, гарна земля, є всі умови для розвитку. А от місцеві жителі живуть і ніби не бачать виходу. Даються взнаки масова безграмотність, неосвіченість і окультна старовинна релігія вуду, яку практикує більшість гаїтян. Кожного року туди їдуть волонтери, доброчинці пересилають велику кількість гуманітарних вантажів. Усе це споживають дуже швидко й знову страждають. Щоб розвиватися, нація повинна сама щось виробляти. Але тут немає навіть розуміння, що і як робити. І це, мабуть, вражає найбільше.
- Пристосуватись до таких умов проживання нелегко. Як харчувались, де ночували?
- Жили в екзотичних умовах. Та на одному місці тривалий час не залишалися. Майже кожного дня кудись переїжджали. Тому умови були польовими. Спали на власних надувних матрацах, їжу готували як доводилося. Всі продукти привозили з собою, у більшості це були напівфабрикати. Воду купували виключно в магазинах. Це жорсткі правила захисту від місцевих захворювань і холери, яка вирувала під час нашого перебування. Була спокуса скуштувати місцеві екзотичні страви, але в умовах тотальної антисанітарії це дуже небезпечно. Працювати намагалися стільки, скільки вистачало сил. Стомлювалися надзвичайно, тому спали добре навіть у таких умовах. Пам’ятаю, ночували якось у будинку. Задля цікавості засвітив ліхтарик у темряві й провів ним по стінах. Там уже господарювали великі тропічні таргани, які вдень ховалися по закутках. Для мене це був черговий емоційний стрес, тож вирішив: менше світиш - краще спиш. Тому інколи була можливість дізнатися ще багато чого, але просто утримувався, щоб зберегти свою нервову систему й не пережити черговий шок.
- Ви були в столиці країни - місті Порт-о-Пренс? Розкажіть, як живуть люди там. І взагалі, як минає день у гаїтян?
- Фактично робочий день у них закінчується із заходом сонця. Оскільки електричного освітлення майже немає, то не може бути й активного життя в темну пору доби. Та молодь озброюється ліхтариками й усе одно проводить вечорниці. День починається рано-вранці, після сходу сонця. І хоча, знову ж таким його назвати дуже важко, але люди масово виходять на вулиці зі своїх наметів і будиночків. Час у Гаїті йде дуже повільно. Ніхто нікуди не поспішає. Організована робота по годинах лише в столиці, і то далеко не всюди. Узагалі, люди дуже повільні, і нас, хто звик до ритму цивілізованого життя, це дещо навіть дратувало. Коли про щось просили в місцевих, очікувати на їхню допомогу доводилось надто довго. Причому вони щиро дивувалися, чому ми так поспішаємо. Навіть ворота в готелі чи якомусь огородженому приміщенні охоронець може відкривати декілька хвилин.
Життя в столиці і в поселеннях відрізняється, але я б не сказав, що в місті воно легше. Так, там є якась робота, сфера обслуговування, маршрутки, які називають тап-тап. Але в людей немає власної землі, де можна було б вирощувати овочі чи фрукти. А це значно ускладнює повсякдення в умовах безгрошів’я. В Порт-о-Пренсі є школи, лікарні, вищі навчальні заклади, але відвідувати їх можуть далеко не всі. Для більшості гаїтян це надто дороге задоволення. Одного разу стали свідками страшного ДТП: вантажний автомобіль пригальмував і ззаду в нього в’їхав мотоцикліст без шолома. Травма була дуже серйозною, допомогти без спеціального обладнання не мали можливості. Тоді перебував у країні перші дні, ще не знав їхніх звичок, тож не розумів, чому так довго їде «швидка допомога». Як виявилося, такої служби там немає взагалі. За декілька хвилин бідолаха помер. Дивлячись на натовп, який зібрався, можна було здогадатися, що таке там трапляється часто, а люди раніше від мене зрозуміли, що невідкладної допомоги постраждалий не отримає.
- Побувавши в одній із найбідніших країн світу, що скажете про Україну?
- Найважливішим усвідомленням для мене стало те, що насправді Україну не варто вважати країною третього світу. Так, у нас є дуже багато різноманітних проблем. Але в кого, скажіть, їх немає? Особисто я багато чого раніше сприймав просто так, як необхідність. Після Гаїті стаєш за це вдячним. Коли повернувся додому й зайшов у ванну кімнату, де є чиста холодна й гаряча вода, почав дякувати Богу за блага цивілізації. Коли натиснув кнопку й засвітилося світло, зрозумів, що це велике досягнення, якого позбавлені мільйони людей на планеті. Раніше користувався цим і не задумувався над елементарними речами. Наприклад, про зручні й необхідні на кухні холодильник, газову плиту, мікрохвильову піч й ін., що стали для нас звичними й зовсім недоступними для багатьох сімей. Наші діти навчаються в школах практично безкоштовно й дуже часто не ціную цього. Після поїздки зміг порівняти й оцінити, наскільки змінює людину освіта й збільшує її можливості до саморозвитку та розвитку власної держави. Зрозумів, що живу в цивілізованій країні.
Ще одним відкриттям стало усвідомлення згубності споживацького способу життя. Можна постійно очікувати доброго дядька, який змінить його на краще, якоїсь гуманітарної допомоги тощо. А краще просто почати робити щось добре не лише для себе, але й для суспільства. Якщо кожного дня зробимо хорошу справу у своєму будинку, місті, селі, то побачимо, як розквітне Україна. І це все нам це під силу. Мені для усвідомлення цього потрібно було поїхати в Гаїті. Не знаю, що потрібно для інших, але вихід є.
І на завершення. Пам’ятаймо завжди, що наші життя і здоров’я, розум і знання походять від Творця. Тому будьмо вдячними за те, що маємо. Давайте казати Йому постійно «дякуємо» замість «давай ще», тоді, переконаний, наша вдячність буде щедро винагороджена.
- Павле Миколайовичу, щиро дякую Вам за цікаву та повчальну розповідь. Упевнена, кожен із читачів зробить для себе висновки, порівняє, переоцінить свої погляди на те, що має, живучи в Україні, та життя в цілому. Бажаю Вам успіхів і Божого благословення. Нехай добро, яке робите людям, повернеться у Ваш дім сторицею.