«Гіацинтове сонце» засяяло в ліцеї!

Нещодавно в Сарненському районному ліцеї «Лідер» відбувся журфікс, який уже став доброю традицією в закладі.

Журфікс - це літературно-музичний або театральний вечір, який влаштовували освічені, інтелігентні дворянські родини ще з часів 19 століття, а відбувався він у фіксований, певний день тижня, куди приходили без запрошення. Черговий такий фіксований день під назвою «Гіацинтове сонце» ліцеїсти присвятили унікальній збірці, що стала дзеркалом творчості тріади неординарних особистостей: поетеси Ліни Костенко, якій 19 березня виповнилося 85 років, художника Івана Марчука, єдиного українця, творчість якого світ визнав унікальною (він у списку ста унікальних людей світу) і барда, музиканта, мецената, лікаря й нині політика Ольги Богомолець. З огляду на сьогоднішні події в країні (як це не парадоксально), під час журфіксу говорили про любов, яка врятує світ, бо саме цьому почуттю присвячена збірка «Гіацинтове сонце». Провідними стали слова:
Ніхто ще світ не виправив мечем,
Ніхто його ще не очистив кров’ю.
Давай його врятуємо любов’ю…
Отож нам пощастило стати свідками унікального експерименту, де організатори заходу, педагоги районного ліцею Наталія Антоніч, Олена Іщук й активі та талановиті одинадцятикласники Катерина Жученя, Ірина Місюра, Каріна Хіноцька, Вадим Тасаж, Марта Ворон, Володимир Голяка, Інна Мельник, Анна Мороз, Ангеліна Брик неперевершено й гармонійно довели, що творчість Ліни Костенко, Ольги Богомолець та Івана Марчука пронизує століття й актуальна завжди. А щоб присутні мали змогу в цьому переконатись, журфікс проілюстрували кадрами з кінофільмів, в яких відзняті різні епохи: «Троя» - античність, «Онєгін» - XIX ст., фотолітопис «Майдан» - XXI ст.
Ще дійство не розпочалося, а вже відчувалися піднесення й цікавість, упевненість, що захід не залишить байдужими присутніх. І так воно й сталося. Дуже хотілося б до деталей передати атмосферу в залі, але, зізнаюся, це нелегко. Бо щоб відчути дух заходу, потрібно неодмінно там побувати. Та все ж спробую.
Ведучі звернулися до присутніх простими, але такими потрібними й мудрими словами: «У кожної людини є душа. Душа ¬¬добра і світла. Душа пробудилась - людина творить чи кохає, а якщо вона спить – панують байдужість і розрахунок. Як пробудити душу?». Глядачі відразу отримали рецепт: відчути дотик тріади унікальних митців, творчість яких саме пробуджує душу. Тобто познайомитись із незвичайним виданням «Гіацинтове сонце», книгою поезій Ліни Костенко, які поклала на музику Ольга Богомолець, у гармонії з ними – кольорові візії видатного художника Івана Марчука. Презентація збірки «Гіацинтове сонце» відбулася у 2010 р. у концертній залі Українського дому й, що найголовніше, була вона вщент переповнена: слухали, дивились, відчували, відгукувались душею і… аплодували стоячи. Ідея видання з’явилася незвично: головній редакторці видавництва «Либідь» Світлані Головко ця книга… наснилася. Згодом вирішили, що її варто втілити в життя.
На сцені відтворені творчі майстерні митців: художника - з мольбертом і фарбами, музиканта – нотами й роялем, письменниці - письмовим столом, на якому олівець, папір, друкарська машинка та горнятко кави… А під сценою змонтований ще один епізод – уявне затишне французьке кафе, на столику стоять філіжанки з кавою, букетик квітів і тихо лунає музика. Ми в кав’ярні «Кафе де Флор» на бульварі Сен-Жермен, на місці зустрічі письменників, художників, режисерів, музикантів. «…Дивне відчуття між ударами дзвонів на церкві Сент–Жермен, ароматами кави - і рухами художника за вікном, який складав свій мольберт. Відчуття нізвідки, просто прийшло - і годі: ніби голос Ольги Богомолець. Трохи хриплий. Із сонячними модуляціями. Голос, що вміє ставати словом, розчинятися в музиці. І водночас незалежний. Голос, який належить тільки собі… і людям, які його хочуть почути. І ще слову, яке цей голос співає…». А далі «ожили» майстерні митців – авторів «Гіацинтового сонця». Тож у цілковитій тиші, щоб душа почула, ми споглядали виставу, де в майстернях художника, барда й поетеси митці за роботою вели діалог.
Вразив ще один момент заходу, коли «учні-портретисти» надто вірогідно зобразили віртуальні портрети митців тріади «Гіацинтове сонце». Здавалося б, добре знаємо автобіографії та творчі здобутки Костенко, Богомолець і Марчука, але в контексті, в якому повідали про них діти, досконало розповівши про їх життєвий і творчий шлях на фоні слайдів і відеофільму, по-новому розкрили для себе видатних українців.
Ліна Костенко - поет, прозаїк, культуролог, перекладач. Одна з чільних постатей плеяди українського шістдесятництва. Після виходу перших трьох збірок її творчість радянська влада забороняла впродовж 16 років. Наступні збірки «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» зняли з видавництва. Тож друкувалася лише за кордоном, у Торонто. Повернення в літературу відбулось у 1977-ому. Одна за одною виходили друком унікальні збірки поезій. Творчість Ліни Костенко має щонайширший спектр: від монументальних творів до мінімалістичних форм, від епосу до лірики, від трагізму до іскрометної іронії, від зануреності в глибини історії до гострого й парадоксального бачення сучасності. Принципово перебуваючи за межами літературних шкіл, мод та інституцій, Ліна Костенко зумовила радикальну філософську, мовну, стилістичну трансформацію української літератури. Переклала багатьох польських, чеських, грузинських, єврейських поетів, так і її видання перекладені англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, португальською, шведською та всіма мовами Сходу Європи. З 1991 р. вивчає Чорнобильську зону в складі історико-культурної експедиції і є автором сценарію фільму «Чорнобиль. Тризна». Вона почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесний доктор Чернівецького та Львівського університетів, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, а також нагороджена Міжнародною преміями Фонду Омеляна та Тетяни Антоновичів, та імені Франческо Петрарки, почесною відзнакою Президента України. Костенко - перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.
Виявляється, не менш цікава історія життя Ольги Богомолець: народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров'я, радник Президента України, професор, лікар і науковець із 24-річним стажем професійної, дослідницької та клінічної роботи у сфері дерматології, дерматоонкології, лазерної медицини, засновник і головний лікар Київського інституту дерматології та Інституту теледерматології, заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор кафедри дерматології та венерології Національного медичного університету ім. О. Богомольця. Авторка 70 наукових праць і 9 патентів на винаходи у сфері лікування шкірних захворювань, координатор Європейської асоціації лазерної дерматології в Східній Європі, член Американської академії дерматології, Європейської академії дерматовенерології, Нью-Йоркської академії наук. А ще вона меценат культури й мистецтв. З Біблії знаємо, що спочатку було слово, а потім воно сформувало буття. У випадку Ольги Богомолець спочатку була ікона. Навіть не думала, купуючи на початку 1990-их на «блошиному ринку» стару понівечену ікону, щоб урятувати від знищення, що через двадцять років вона зробить для неї домівку, якою захоплюватиметься весь світ: Музей української домашньої ікони, який став поштовхом до створення унікального в історії незалежної України культурного проекту – замку-музею Радомисль. Нині це велична архітектурна споруда, оточена чудовим ландшафтним парком, відреставрована Папірня часів XVII ст., справжня замкова кухня, прекрасний ірисарій, колекція скульптур XVII-XIX ст. та єдиний у світі пам’ятник, що пливе по річці, вагою понад 4 тонни. Так увіковічнили Єлисея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври та засновника Папірні, на залишках якої й постав замок-музей. Розкішний ландшафтний парк, водоспади, затишні острівці, з’єднані між собою кам’яними мостами, природні цілющі джерела, рідкісні лікувальні рослини, птахи, тварини та ліси навколо – усе це дарує кожному гостеві історико-культурного комплексу неперевершене відчуття гармонії з природою і довкіллям. Будівля замку-музею розташована між двома водоспадами, що насичують повітря оздоровлюючими аероіонами, а хвойні ліси навколо — ефірними оліями, тому повітря тут має лікувальні властивості.
Ольга Богомолець має низку видавничих проектів, спрямованих на культурологічні дослідження маловідомих яскравих сторінок української історії та культури. Різні за тематикою книги об’єднує спільна риса – бажання викликати в сучасного читача цікавість до творчого пошуку відповідей на глобальні й особисті питання. Ось така вона, Ольга Богомолець, - талановита та визнана на міжнародному рівні як музикант й автор-виконавиця сучасних і старовинних українських романсів. Правнучка академіка Олександра Богомольця, іменем якого названий медичний університет у Києві, нагороджена орденами Української православної церкви святої рівноапостольної Ольги, Української православної церкви Почаївської ікони Пресвятої Богородиці, Української православної церкви святої Богородиці, Української православної церкви святого князя Володимира, Української православної церкви святої великомучениці Варвари, «Благодійник року-2009». Вона має почесні нагороди «За гуманізм» (Союз «Чорнобиль»), імені Леха Валенси (м. Гданськ, Польща), а також творчі: лауреат Слов’янського фестивалю авторської пісні «Білі вітрила», ІІІ Українського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», Міжнародного фестивалю «Сопот» (Польща), володарка премії ім. Василя Стуса.
Величні слова почули й про земну місію видатного українського художника з когорти великих мислителів, нині сущого генія Івана Марчука - українського живописця, народного художника України. Портретист зокрема зазначив: «Часом Творець посилає людству своїх гінців нагадати через їх творіння про велич і багатогранність Всесвіту. Не обтяжені земною системою координат, не підвладні земному тяжінню, недосяжні для мирської суєти, вони презентують світові вивершені взірці досконалості і гармонії, матеріалізують у шедеврах і дарують людям унікальну можливість сповна відчути облагороджуючу силу одвічних цінностей - краси, добра і любові – саме таким є митець». Іван Марчук - лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка. Народившись у родині відомого на всю округу ткача, на Тернопільщині, навіть не мріяв, що через сімдесят один рік він - єдиний українець - потрапить до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, що уклала британська газета «The Daily Telegraph». Його доробок налічує понад 4000 творів і більше 100 персональних виставок. До 1988-ого Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР. І тільки в 1988 р. його прийняли в члени Спілки художників України. Засновник нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (назву жартома дав власному стилю від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток). Іван Марчук загалом дуже виразний і довершений, як витвір мистецтва. Безпомилково його картини впізнаються за незвичайною роботою пензлем, що примушує полотнища мерехтіти, неймовірною насиченістю деталями, язичеською космічністю сюжетів. Відтворювати його манеру не вдається: можна скопіювати техніку, але не внутрішню свободу й темперамент. Марчук робить 120 мазків пензлем у хвилину. До 170-річного ювілею Тараса Шевченка створив цикл «Шевченкіана». Міжнародна Академія сучасного мистецтва «Рим» прийняла І. Марчука до лав «Золотої гільдії» й обрала почесним членом Наукової ради академії. Його обожнюють прості українці і… мовчить офіціоз. Найбільша біда – відсутність в Україні музею, та хіба тільки його, навіть постійно діючої експозиції, щоб його незбагненний феномен працював: дивував і збуджував, облагороджував і підносив. Чи можна змиритися з тим, що навіть передані музеям шедеври сховані ними від світу в підвалах підтоптаних фондів.
А далі «ожили» майстерні художника, барда і поетеси – авторів «Гіацинтового сонця», де почули відголосок слів митців, які до цього часу відчуваємо в душі. Іван Марчук: «Будь-які події знаходять відображення у творчості. Я ходив на Майдан щовечора. Я ж з дитинства політик, завжди цікавився, в якій країні живу. Прийшов о дев’ятій ранку, людей ще було мало, а потім за годину вже все заповнилося. Вирішив тоді подивитися на Майдан зверху, щоб оцінити ситуацію. Була така тяга шаленства…
Україна була, є і завжди буде дуже невдячною до талантів. Вони їй ніколи не були потрібні. От коли у світі скажуть про когось із наших, що він справді талант, тоді й в Україні кажуть: «О, це наш!». Та який «наш»? Він світові належить, і я світу належу… Не можу назвати жодної особи, яка зробила б собі світову славу в Україні. Таких немає, бо Україна їх не пестила, а виганяла. Україна народжує найбільше таланів на квадратний метр у світі, але їх не потребує. Маю надію, яка підкріплюється вірою, перетворити Україну на нормальну країну».
Ольга Богомолець: «Україна – це я», так може сказати кожен із нас. І усвідомити, що своїм життям і вчинками формує суть країни. Від самого початку боротьби я на Майдані. Бо Майдан – це не адреса, це стан душі. Я пішла в декретну відпустку по догляду за країною.
…І раптом прямо перед собою на рожевому небосхилі побачила Гіацинтове Сонце. Не помаранчеве, не голубе, не червоне… Воно було дивне, наче не тутешнє. Просте, щире, чесне, вічне, мудре і… золотаво-кучеряве! Люди його не помічали, бо дуже поспішали: хто з роботи, хто за гречкою, хто за онуками, хто за прапорами… А воно сяяло. Ті, хто пустив його промені в серце, пробудились душею і прозріли. І побачили навколо себе здичавілу країну, мертві села, зупинені заводи, знелюднілі будинки, покинутих дітей, злочинців на екранах… Не розгубилися, взяли великі березові віники (виготовлені в Китаї) і гуртом, із піснею заходилися все це розчищати».
Ліна Костенко:
Було нам важко і було нам зле.
І західно, і східно.
Було безвихідно. Але
Нам не було негідно.
І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни?
Не відступатися. І не
Покласти лжу на струни.
Їм дуже хотілося, щоб «Вірші… Пісні… Картини… вийшли добрими, щасливими, ніжними. Сумними, закоханими, казковими. Смішними, колючими, злими, а головне - СПРАВЖНІМИ! Такими, котрі хочеш дарувати тим, у кого віриш. І тим, кого любиш… Будьмо взаємно красивими, любімо одне одного, як самих себе. Бо тільки любов врятує світ!».
На останній фразі емоції переповнювали. Театралізоване дійство перевершило всі очікування. Розширили пізнання про цікавий, непростий і творчий шлях видатних, але скромних і патріотичних українців, торкнулися доброти, милосердя, мудрості й натхнення. Змогли на годинку відволіктися від наболілих проблем, вдихнути дух нації і переконатися в талановитості й артистичності наших дітей, майбутнього України. Варто подякувати за незабутній захід насамперед організаторам Олені Іщук і Наталії Антоніч з надією, що вони ще подарують нам такі вистави, здібним акторам-ліцеїстам - за перевершену гру, а керівництву закладу - за професіоналізм підлеглих. Адже такі дійства потрібні й корисні, вселяють віру у світле майбуття.
Вікторія КОЛЯДИЧ.