Опубліковано СН
Мої баба Дарка та дід Степан жили на глухому хуторі, що звався Соколи, за декілька кілометрів від села. Я часто провідувала їх з меншим братом. Вона, бабусечка (тоді ще молода й вродлива жінка), була найдобрішою у світі. Коли мене запитували: «Куди ти, Ганько, йдеш?», задиркувато й з гордістю відповідала: «До баби по мед».
Пригощала вона такими гостинцями, що ні в казці розказати, ні пером описати, - медом із товченою брусницею. Клала ті, що кольору бурштину, пахучі «марципани» в полив’яно-череп’яну мисочку, розмальовану охристими вузликами, й ми зі Степанком залюбки уплітали той неймовірно смачний продукт. Мед був таким міцним і солодким, навіть із гірчинкою, що аж обпікав рота (тепер чомусь не продають таких, мабуть, медярі якісь неправильні). А ще смакували пшоняно-гарбузовою кашею, що була забарвлена в сонце, й запивали пастельним молоком, пареним у печі в тонкошиїй гладишці (глечику). Пам’ятаю, як купу всяких горщиків, перестелених сіном, возив по селу конем чужий дядько, вигукуючи: «Баби, горшки! Баби, горшки!». Вибігали жінки зі своїх, не вбраних розкошами, обвішаних злиднями світлиць, і на свій смак вибирали череп’яні якісні вироби прибулого гончара.
Пожовтілі з роками світлини-клаптики дістаю з глибини підсвідомості й обережно кожну окремо вмонтовую в оправу, яка набуває форми рядка, засіяного літерами. Чомусь саме тепер, коли вже й роки на зиму повернули, віднайшла в рутинній суєтності шкатулочку, в якій збереглися коштовні перлини – спадок про найдорожчих мені людей. Певно, всьому свій час. І, можливо, він трішки призупинився, аби поговорити, помислити, обміркувати…
Мій дідусь був хорошим господарем. У простій клуні, де виблискували коси, серпи, ціп, оздоблений ланцюгом, стояли величаво округлені жорна. Там завжди пахло борошном-хлібом. На вишках духмянілось різнотрав’ям сіно для рудої корови-годувальниці. Займався він вправно бджолярством. Його продовгуваті вулики плодоносили на високих розлогих соснах. Мені, неграмотній, було невтямки: як ото дід добирається до тих товстих діжок, відбиваючись обома руками від бджіл? Бортний промисел був для мене таїною за сімома печатями.
Подобалося моєму зору спостерігати за «кузнею» великого строкатого дятла, який зносив на верхівку сосни шишки й вистукував свою «азбуку морзе», вилущуючи насіння. Порожні шишки падали донизу й губились у жовтеньких квіткових кошиках цмину піскового. Туди прилітали такі ж жовтопузі синички й, навперебій сповіщаючи одна одній якісь новини, довершували ритуал трапези. Вітерець розгойдував гілки, а помаранчеві шпилечки хвої безкрило летіли у вирій…
Жовтіли верби волохатими запашними кульками повесні. Анемона врочисто вибілювала світ. Через перелісок тоненькими кладочками в гумових чобітках укотре з братом добирались до бабусиної фазенди. Було цікаво, миловидно й привітно. Ми досліджували всі закутки хутірського простору. Інколи нас перестрічали сільські хлопчаки-бешкетники, озброєні новенькими рогатками та дерев’яними пістолетами. Ховаючись за вузеньку спину брата, наказувала йому не боятися «бандюків». І поки він, махаючи кулаком, сміливо вигукував: «Зараз як дам! Я дам вам!», ті вже встигали обстріляти нас дрібними камінцями й драпонути у свою «фортецю». Лінію дитячого фронту долали неушкодженими, кваплячись до гостинного, мирного бабусиного подвір’я, що було встелене м’яким килимком споришу, грициків і пахучої хамомілли (котяча ромашка). Ці корисні та цілющі рослини масово зростали біля обійстя, на вулицях, пустирях. Хамомілла запашна витоптування не боялася, лише пригиналась, а потім знову випростувала пружні стебла зі щільними безпелюстковими кошиками.
Бувала хата мовчазною. Побрязкавши розплесканою залізною клямкою у глухі, зсередини замкнені двері (особливим ключем), йшли на поле, де гарна парочка до сьомого поту обробляла грядочки, а винагородою за працю були квасолька, бурячки й усяке збіжжя Боже. Ми ще здалеку, вгледівши бабусю з дідусем, махали долоньками – посилали привіти, ловлячи жовтих щедриків у променях сонця. Я вміла полоти просо, огортати картоплю й плести золоті віночки з кульбаб. А до бабиного полечка потрібно було йти повз широке колгоспне «море», засіяне житом, з якого виглядали миловидні волошки. А десь там, у глибині, чатували на лякливих перехожих дівчата-русалки з риб’ячими хвостами. Ми наївно вірили в ті дивні створіння й дуже боялися, щоб вони не залоскотали нас до «білої гарячки». Хутко, з морозцем по спині перебігали гектари кошмарів. Кропива жалила мої литочки, невидимі павуки посрібленою ниткою перетинали стежечку, а пустотливі птахи заливалися сміхом у густому вільшанику. Бабин наділ городу мав назву Ольшник. Він і понині там, міцно приземлений полином, гірчаками, пасльоном. От тільки в того привітного полечка хазяї вже інші…
Цвіла поза парканом дика мальва (алтея лікарська). Бабуня називала її ружею, а ми - калачиками за своєрідну форму плодів. Говорили, якщо вмиватися настоєм того цвіту – лице буде білесеньке й станеш дуже гарною. Я вмивалася, вірніше – терла своє веснянкувате (рябеньке) обличчя рожевими пелюсточками й вірила в диво…
З оксамитового ситнику плели коників. Зеленооких лошат «триножили» й відпускали пастися у смарагдову царину конюшини. А вони, нетямущі, покірливо губилися там… Блукали й не бажали вертатись. Бо в тій царині усміхалась смілка, бордовою окрасою палахкотіли смоляночки. Навіть ядучо-алколоїдна чемериця, прищеплена високою зеленою квіткою в траві, поряд із ніжною коронацією видавалася гармонійно-привабливою…
(Далі буде)
Ганна ДЯЧОК,
с. Чабель.