Опубліковано СН
У мене було червоненьке плюшеве пальто з блискучими пурпуровими ґудзиками. Пам’ятаю його так виразно, ніби вчора зшите на мої тодішні худенькі плечі. Можливо, не стерлось із пам’яті минуле, тому що в модному «красному» пальтечку мене часто били (лупцювали, гамселили, щипали) сусідські індики.
Вгледівши мою персону, вбрану у вогнисті шати, вони дружно здіймали лемент – белькотіли і, розчепіривши розгнівано двометрові крила, гналися за мною. Я втікала від них, аж підстрибували зі страху чорняві кіски, оповиті атласними стрічками й оздоблені бантами, схожими на обвислі пелюстки прив’ялених маків. Нам, охайненьким (і не завжди), у святкові дні мами дозволяли погратися за брамкою на вигоні. І я з подружками-однолітками (і не зовсім), з індиками, гусками, свинями та кізками поповнювала флору та фауну галасливим щебетанням.
За всім тим на невідомому, напівобвугленому дереві в кублі, схожому на величезне кострубате решето, сумлінно стежив цибатий бусол. Йому було зручно стояти на одній нозі й розмірковувати про теплі краї, чи то про наші дитячі вибрики. Гра в хованки, квача, класики згуртовувала та захоплювала так, що ми забували обідати чи вечеряти. А коли над безтурботними голівками гуділи волохаті хрущі – розходились по домівках. Апетитно уплітали зварену в банячку бульбу з гарячими пахучими цибулькою, шкварками й запивали делікатесом – кислим молоком, змішаним зі сметаною. А після того нам снилося, що літаємо в небі. Тлумачилось – підростаємо.
А ще в мене була прегарна ситцева сукеночка в кольоровий дрібний горошок із рукавчиками-крильцями. Біля нашої хати буяли густі зарості шипшини. Як дивовижно зацвітав той шедевр природної краси! Ніжні пахощі дикої троянди розливалися в довкілля і прикрашали коштовно-прозорим мереживом повітря та світ. Реалії дитячого світобачення…
Одного разу, граючись у хованки й забажавши стати невидимкою, полізла через паркан у буяння того дряпучого оазису. В якусь мить, перечепившись подолом улюбленого платтячка, повисла сторчака. Щось дуже гаряче обпекло мою руку. Чула, як брат писклявим голосом гукав на поміч: «Мамо, мамо, а Ганька полетіла в кропиву!». Заклякла, мене нудило й здавалося, що я в космосі. Де йому, ще необізнаному Степанку, було відати, чим відрізняється немилостива кропива від колючо-смарагдового віття шипшини, з якої догори підошвами стирчали мої файні червоні черевички (чи то, може, сандалики). Картина несправжнього Рєпіна «Приїхали»…
Везли мене коником густим лісом, із підв’язаною в лікті рукою в сусіднє село Князівку (по-тодішньому - Князцел) до баби знахарки-костоправки. Віз із оберемком пахучого сіна, застелений самотканим рядном, вигойдувався, полохаючи жабенят, по глибоких баюрах поліського бездоріжжя. Обабіч високі сосни підпирали таке ж високе небо, по якому, наздоганяючи нас, котилися хмари, схожі на клонованих німих баранчиків. Дядько з чорними вусами та вихрастим чубом, підбадьорюючи батогом мовчазного Сивку-Бурку, про щось балакав із моїм батьком. Після подиху вітру бурштинові шпилечки хвої приколювали грунти.
Я коливалася на возу, як пластмасовий «ванька-встанька», й ретельно рахувала ягнятоподібні хмарки, упевнившись, що за мною стежить Боженька, й він обов’язково допоможе. Бо мама, коли приступала до якоїсь тяжкої роботи, завше говорила: «Боже праведний, допоможи». Я з нетерпінням, хоч і боязко, чекала на зцілення вельми опухлої правиці.
Низенька скоцюблена бабуся з білими пасмами волосся, що вибивалося з-під картатої хустки, по-доброму всадила мене на обшарпаний ослінчик. Звеліла показати, де болить, попередньо погладивши зашкарублою долонею мого живота. Подумалось, що знахарка виганятиме глисти. Моє ішемічне серце, спустившись донизу, тенькало пташечкою десь біля пупка. Не встигла спробувати розпрямити заціплену руку, як цілителька смикнула її декілька разів так, що ясні зорі з моїх блакитних очей вилетіли аж до стелі, помазаної густою синькою. Стрельнуло в плечі. Дзенькнуло в лобі. Тріснуло у вухах.
На килимку біля намальованої річки стояли три олені й вилупкувато споглядали на мене. Певно, співчували… У невеликій рамочці летіли кудись вишиті гуси-лебеді. Хотілося до них на крила. У вікні, крапленому мухами, під свою немилозвучну мелодію танцювала оса і, перепочивши, наполегливо билася головою в шибку – воліла на волю. Мені бракувало повітря. Хиталися ослінчик, баба й фіранка з жовтою осою. Трохи отямившись, прийняла «дохторчине» заключення: «Болєсть минула. Дєвчинка здорова». Я пила жовтувату воду, що смерділа болотом, із глиняного «мольфарчиного» кухлика. Батько гречно дякував рятувальниці, вмостивши перед цим на стіл хабара. Відчинилися скрипучо двері й убігли сонячні зайчики.
Знахарчин будиночок «на курячих ніжках» із кароокими оленями, гусками (без Івасика-Телесика), охристими осами залишався позаду. Щедре розкішне сонце кублилось на верхівці старезного дуба. Воза вже не так вихитувало. Рука моя не боліла. Пахло зелено-сіро-бурими мохами. На реліктових болотах вигрівалась журавлина й чулися перегукування чапель. Повертались у Чабель, поцяцькований мальвами.
Свіжий вітер піднімав настрій і розчісував гривку конику. По небу пливли Божі кораблики з чудернацькими білими вітрилами… Отримавши «на горішки», була слухняною дівчинкою. Але, на жаль, моя сукеночка, прикрашена дрібним горошком, - зіпсована. Закотився той веселковий горошок у безневинні колючки рожевої-прерожевої шипшини…
(Далі буде)
Ганна ДЯЧОК,
с. Чабель.