Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
У 2004 році в родині Лідії та Самійла Кухарчуків народилася дівчинка, яку назвали Лілею. Вона підростала, час минав, подружжя хотіло б ще дітей, але Бог так і не посилав.
Одного разу Ліля запропонувала батькові: «А може, з дитячого будинку візьмемо?». «Ти глядітимеш?», - поцікавився в доньки, а сам задумався. Незабаром звернувся в службу у справах дітей районної державної адміністрації до В’ячеслава Бондарця, згодом особисто поїхав у реабілітаційний центр, що в Кривому Розі Дніпропетровської області, за 6-річною дівчинкою Анастасією.
У подібних закладах кажуть, що українці до всиновлення підходять дещо інакше, ніж іноземці. Хочуть малечу певного віку, білявеньких чи чорнявеньких, та ще й здорових. І досі дехто вибирає дитину, як ляльку в магазині. Люди різні. Але звинувачувати їх не можна, бо справа виховання дуже відповідальна й важка. Й далеко не кожному це під силу. Буває, що приходять у душевному пориві, під впливом чогось, що побачили по телевізору чи прочитали.
Самійло Кухарчук завжди був цілеспрямованим. От тільки через перебудову не вийшло потрапити в льотне училище. Служив у Москві. Й досі пам’ятає подію, що сколихнула в 1987 році російську столицю. Тоді 19-річний німецький юнак із Гамбурга Матіас Руст на легкому літаку ввійшов у повітряний простір Радянського Союзу, обдурив систему протиповітряної оборони й приземлився на Красній площі біля Мавзолею.
Самійло Олексійович приїхав у Кривий Ріг із остаточним і виваженим рішенням. Не зупинило й те, що мама дівчати перебувала у в’язниці, а згодом померла. Батька ж вона не пам’ятала зовсім, і родичів не залишилось. Чекав першої зустрічі й дуже переживав: а раптом злякається, коли побачить його, такого великого й сильного. І нараз повертається й бачить: 6-річне маля біжить до нього й зі словом «папочка!» кидається йому на шию. І дорослий чоловік не витримав, заплакав.
Тепер подружжя виховує двох чудових доньок, а Настя, як не дивно, дуже схожа на тата. Цікавий факт: більшість усиновлених дітей справді схожі на своїх прийомних батьків. Напевне, кожна дитина чекає своїх тата й маму. І цей процес пошуку один одного часом не піддається логіці. Спрацьовує інтуїція. Чоловік ніби серцем відчув, що це його дитина.
Останнім часом спостерігається тенденція, коли дуже часто беруть дітей на виховання люди, яких їхнє віросповідання зобов’язує до цього. Точаться поголоси, що віруючі забирають сиріт у свої сім’ї заради грошей, адже держава платить на кожну дитину. Тим, хто це каже, треба самим спробувати полюбити чуже дитя за менше, ніж дві тисячі гривень на місяць. Якби на цьому можна було заробити, то мала б стояти велика черга за дітлахами, але чомусь список усиновителів і бажаючих опікуватися сиротами насправді набагато менший, ніж хотілося б. За будь–які гроші не примусиш людину прив’язатися не до своєї дитини, пригорнути її, вкласти спати, вчити з нею уроки, не спати ночами, коли хворіє. Батьківство, як і опіка, — важкий хліб і велика відповідальність. І якщо раніше всиновлювали дітей лише ті, в кого не було своїх, то тепер є сім’ї, які виростили власних і, вже не дуже молодими, беруть на виховання сиріт.
Приємно відзначити ще одну нову тенденцію: люди перестали соромитися, боятися розголосу цього факту. Бо як можна, скажімо, в селі приховати, що ти взяв у родину дитину? Тож і в Углах така сім’я не одна. Відбувся перелом у свідомості людей. А це великий крок уперед. І що цікаво, коли дружать, малеча саме з таких сімейств швидко знаходить спільну мову одне з одним.
Подружжя Кухарчуків - християни віри євангельської. Раніше в їхньому домі часто відбувалися богослужіння. Родина належить до тих, що мають достаток. Тримають дві корови, телицю, коня, гусей. Біля будинку побачили й вулики. Раніше господар мав бджоли, але минулого року вони загинули. Можливо, від неякісного цукру, розмірковує. Клопоту з ними, звісно, вистачає, треба, щоб хтось допомагав.
Лише картоплі посадили 70 соток. Аби їх обробити, є й техніка (мотоблок, тракторець). До неї в господаря особливе ставлення ще змалку, адже виріс біля неї (мама готувала їсти трактористам). Допомагав неньці також і в школі, де трудилася техпрацівницею, бо дуже хотіли збудувати власний дім. Батько - фронтовик, інвалід Великої Вітчизняної війни (без ноги), помер.
Тепер, каже, є велика хата, вистачає їжі, от тільки діточок бракує. Після Насті мріє про ще одну дівчинку, навіть дві. Аби її віку, розмірковує, щоб було їй з ким гратися. Адже старша Ліля навчається в Полянській ЗОШ І-ІІ ступенів, Анастасія – в другому класі початкової школи в Углах, де мешкають. Серед предметів, що найбільше їй подобаються, називає основи здоров’я, трудового навчання та образотворче мистецтво. Наука дівчинці дається нелегко, зате добре розмовляє українською та на місцевому діалекті. Російську за два роки геть забула. Однак пам’ятає вихователів реабілітаційного центру та дітей, які були там.
Дружина Самійла, Лідія Платонівна, виросла в Коросту в багатодітній родині, яка виховала 8 дочок і сина. Тепер у кожного з них, каже, теж багато дітей. Жінка шкодує, що всі дівчата хоч гарно вчилися в школі, та не змогли ні здобути вищу освіту, ні влаштуватися на роботу, бо не були комсомольцями. Пригадує, як разом із батьком ходила в ліс і допомагала заготовляти дрова. Анастасію любить і жаліє так само, як Лілію. Причісує їй волосся, яке, до речі, дуже гарне, купує славні сукні. Школярка більше любить скакалку, ніж бавитися з ляльками. А ще - коли тато показує діафільми й разом читають казки. Батьки намагаються виховувати дівчаток у мирі та злагоді. Відвідують місцеву школу, ходять на батьківські збори.
Анастасія дуже комунікабельна. Вона із задоволенням спілкувалася зі мною та провідним спеціалістом Центру соціальних служб сім’ї, дітей та молоді Світланою Садовніч, яка також завітала до родини. Дівчинка читала вірші, що вивчила з учителем Ольгою Бриковою й ті, що розповідала на зібранні. Коли ж від’їжджали, то на згадку подарувала своє фото, де на кольоровій світлині зображена разом із татом.
Марія КУЗЬМИЧ.