Опубліковано СН
Усе далі відходять у минуле події Другої світової війни, горе, яке принесла вона на нашу землю. У спогадах старожилів-селян, наче в краплях води, віддзеркалюється море сліз, пролитих у ті часи. 86-літній жительці Кричильська Лукерії Лобач, тоді молодій дівчині, довелось пережити загрозу смерті й рабства на чужині, але її двічі рятували односельці, прості сільські хлопці. Навіть назвати їх баба Лукерія не може. Проте пам’ятає добро, зроблене понад шість десятиліть тому, згадує про це,
не тамуючи хвилювання.
Невдозі після окупації села фашисти та їх прислужники почали масово вивозити молодь на примусові роботи в Німеччину. Йшли з хати в хату, виганяючи до гурту в центрі населеного пункту юнаків і дівчат. Там уже стояли підводи, куди садовили бранців і везли на залізничну станцію Малинськ, звідки в товарняках відправляли на Захід. Хто ховався чи відмовлявся від відправки – підпалювали обійстя родини, й вогонь знищував усе господарство.Тож молоді кричиляни з болем у душі покидали домівки. Вервечка возів рушила в сусідній Корост, щоб і там забрати робочу силу для рейху. Коли ж зупинились у центрі сусіднього села і більшість конвоїрів заходилась зганяти до них місцевих молодих людей, до Лукерії та її подруги підійшли декілька хлопців і запропонували втікати. Вони відволікли охорону, тим часом дівчата кинулись у ближній двір і через городи побігли в поле. Парубки зуміли втекти іншим боком, а згодом стали бійцями УПА. Дівчата до ночі ховались у житі, а з настанням темряви повернулись додому, щоб довгі тижні таємно жити в рідних стінах, аби не дізнались про них злі люди та не донесли карателям.
Через півтора року окупантів прогнали, однак мирне життя не настало: йшла боротьба повстанців і радянських військ. Якось з випасу над Горинню в сім’ї Лобачів та їх сусідів пропали воли. Тож Лукерія разом зі знайомою дівчиною пішли шукати худобу в бік лісу. Саме туди вели сліди підводи, на якій могли їхати викрадачі.
Тільки дістались лісових хащів, як почули: «Стій! Руки вгору!». До дівчат вийшли два озброєних повстанці й повели їх углиб гущавини. Через декілька кілометрів побачили табір загону УПА. Намети, землянки, багаття. Виявляється, сюди пригнали волів і встигли одного зарізати. У відрах варилась яловичина. Командир наказав пильнувати, аби молоді селянки залишались у таборі. М’ясо зварилось, стали бійці його їсти, дали й дівчатам. А ті почали просити, аби відпустили додому. Уже не до худоби, самим би врятуватись. Та ні охоронці, ні командир сотні й слухати не хоті-ли. Мовляв, викриєте нас, донесете ворогам про місцезнаходження загону. Тут саме в табір повернулась із бойового завдання група хлопців, і серед них – кричиляни. Впізнали вони односельчанок, пообіцяли допомогти. Настав вечір, плачуть дівчата, розуміють, що скоріше їх знищать, ніж відпустять. Знову до знайомих хлопців з проханням. Ті разом з ними – до сотника, дали слово, що збережуть таємницю дислокації загону. А хлопці поручились за це своїми головами.
- Добре, - сказав сотник. – Хай до випасу дівчат проведе четверта чота.
Ті знову з плачем просять:
- Хочемо повертатись з лісу тільки в супроводі хлопців з нашого села. Змилуйтесь!
Кричилянок не без підстав лякала загроза бути знищеними незнайомцями в гущавині. Зрештою, уже в сутінках парубки отримали дозвіл командира провести Лукерію та її подругу до поля над Горинню.
Мати зустріла в хаті доньку зі сльозами на очах. Чомусь подумала, що дівчину закатували біля річки: саме звідти вдень до подвір’я доносились страшні зойки людини… І ніхто з селян не смів вийти побачити, що ж там коїться.
Такий був час воєнного лихоліття. Лукерія Лобач вийшла заміж, її чоловіка мобілізували в армію, забрали на фронт, що тоді відкотився до Німеччини. Їй знову повезло: суджений залишився живим, повернувся додому. Подружжя трудилось у місцевому колгоспі до пенсії. Нині баба Лукерія живе з сином, діждала онуків, які теж дорослі. Але спогади про літа молодії, обпалені всенародною бідою, живуть. І в ці зимові дні, коли відзначають річницю визволення краю від окупантів, те минуле знову спалахує в пам’яті, осяваючи трагічні сторінки історії цієї людини та народу в цілому.
Анатолій Петрук.