Ризи матушки Лідії

Це вбрання – прообраз багряниці Ісуса Христа, символізує, що душа ієрея має бути правдивою. Тому такий убір має кожний священик, здебільшого вони його купують. Однак є люди, які за велінням серця шиють ризи.

У Чудлі майстринею цієї благородної справи називають матушку Лідію, бо майже всі батюшки в окрузі мають облачення, пошите цією талановитою, мудрою, з чистими помислами жінкою. За вісім років вона зшила стільки комплектів різного церковного начиння, що навіть не може сказати точної цифри. Попри всі недуги, що дошкуляють, зуміла віднайти в собі сили й освоїти цю роботу. І хоч служила матушка дячихою, пошиття нарядів, необхідних церковним служителям при богослужінні, називає своїм покликанням.
Про таке неординарне захоплення дізнались від уродженки села Галини Войтюк. «У цій сім’ї творчі люди, кожен має до чогось хист. Завітайте до них», - порекомендувала жінка. Отож не забарилися. Господар, а ним є тутешній священик отець Сергій, радо зустрів, щиро запросив в оселю, де й познайомились із господинею, яка зраділа гостям й охоче розповіла про своє життя.
Любов до Всевишнього майбутній рукодільниці прищепила бабуся. Ще другокласницею бігала в церкву щонеділі, а вже наступного року її назвали «хорошим чтєцом». Мабуть, тому, що за будь-яких умов, навіть коли боліло горло чи дошкуляв кашель, брала псалтир – одну з бібліотечних книг Старого Завіту - і читала. Бабуся повсякчас наголошувала: церква - то велика святість. Недарма так швидко вивчила слов’янську мову й уже в 7 класі могла повністю замінити дяка, який нині є ігуменом Межиріцького монастиря. Про настоятеля в неї лише добрі спогади, бо ростив молодь у духовній атмосфері, дарував відчуття музики. А юну помічницю ще й навчив грати на піаніно. З його допомогою по закінченні 8 класу почала самотужки управляти нотним хором у храмі рідного села Бугрин Гощанського району. Туди за направленням приїхав служити отець Роман, який свого часу був священиком у Сарнах. Молода дячиха трудилась натхненно, неодноразово їздила на богослужіння в інші культові споруди, де вивчала досвід хористів, часто писала ноти.
Коли в Рівному проводили реконструкцію святині, познайомилася з молодим послушником Сергієм, а незабаром обвінчались. Згодом владика Іріней направив молодят на Сарненщину. Мальовничість Поліського краю зачарувала їх. Зелені, як море, луги, волошкові лани, синя річка, наче стрічка, ошатні новобудови, заклади й установи, діючий на той час колгосп «Нове життя» вселяли надію на благополучне майбутнє. Не задумуючись, лишились у Чудлі.
З приходом молодого духівника люди потяглись у церкву. Матушка одразу створила новий хор, для участі в якому залучила майже 40 осіб. Невдовзі в молодій сім’ї народився первісток. Радості батьків не було меж. Ростили сина, як і годиться православній сім’ї: вчили Божим заповідям, водили у храм, аби пізнав його значення. Згодом матушка відчула нове життя під серцем. Такій звістці отець Сергій зрадів. «Повниться хата дитячим щебетом - і слава Богу», - думав він. Однак хвилювався, адже попередні пологи були тяжкими. Відчувало серце біду, але покладав надії на Всевишнього. Лідія була на особливому контролі в медиків. Але не вдалося їм запобігти хворобі, що раптово скувала породіллю, та так, що й досі не відпускає.
На цьому кар’єра славної в селі дячихи закінчилась, бо одна недуга тягла за собою інші. Жінка охоче відвідувала храм, але через підірване здоров’я співати в хорі не могла. Миритися з таким випробовуванням долі не хотіла, без співу її життя втрачало барви. «Полюби свою хворобу, як подружку»,- порадив отець Феофан. Його мудрі настанови та щира молитва підняли, здавалося, з безодні. Часто плакала й нарікала на долю, та з часом зрозуміла святу істину: «На все воля Господа».
Недуга дошкуляла, але зуміла віднайти сили й розпочати нове життя. Якось узяла в руки старі ризи, уважно роздивилася їх і вирішила спробувати створити такі ж. Перший витвори сподобалися чоловіку, забрав їх у храм й одягав на богослужіння. Відтак виготовлені майстринею ризи побачили інші священики й почали замовляти. Багато кому шила вона облачення: і в Почаївську лавру, і Рокитнівський монастир, навіть за кордон. Полюбила цю справу, як і спів: коли за неї береться, відчуває в душі благодать. Дякує Богу, за те, що допоміг освоїти це ремесло. Мимоволі запитала, як чинити, коли люди виявляють ненависть. Посміхнувшись, сказала: «Піди у храм і замов за здоров’я ненависників молебень».
Розповіла й про захоплення отця Сергія, який декілька років тому почав писати поезії на різну тематику. У тоненьких брошурах описані його радощі й прикрощі, життєві історії тощо. Перед святом Успіння Божої Матері склав псалом, що охоче співають учасники хорів: їх у храмі, як і при керуванні матушки Лідії, два. Вона радіє, що дівчатка, яких навчила колись виконувати псалми, через роки продовжують благородну справу. Іноді допомагає їм, але всю любов до музики намагається передати своїм кровним послідовникам – дітям.