Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
мета бойового офіцера Олександра Ярмошевича
Олександрові ЯРМОШЕВИЧУ - 27 років. Та попри зовсім молодий вік, він - бойовий командир спецпідрозділу «Койот» (II та IV ротацій). Покладаючись на свої знання, інтуїцію та загартовану силу духу виходив із оточень з-під Дебальцевого, виконував складні завдання на окупованій сепаратистами території, неодноразово зберігав життя воїнам свого особового складу… Його мета - змінити систему «паперової армії» й повернути авторитет військовослужбовця - від рядового солдата до офіцера найвищого рангу.
- Олександре, як стали військовим?
- Чесно кажучи, випадково. Після закінчення школи викладачі бачили в мені обдарованого музиканта й пророкували кар’єру творчої особистості. Проте тоді не був готовим дати ствердну відповідь на питання, яку професію хочу обрати. При проходженні медкомісії у військкоматі запропонували переглянути список військових установ, що набирали курсантів. Очі загорілися, зацікавили два навчальні заклади. Однак, не маючи відповідного фінансування та впливових зв’язків, мене запевнили, що змарную час, натомість порекомендували інші, куди можна було вступити, маючи добрі знання.
Дитинство проходило в с. Княгиніне Демидівського району. Межі рідного села самостійно практично покидати не доводилося, тому до Харківського інституту танкових військ при Національному університеті «ХПІ» вирушив разом із мамою. Там пояснили, що вступна кампанія проводиться на базі Яворівського полігону у Львівській області. Проїхавши ледь не всю Україну, потрібно було розвертатися на 180 градусів. У ті хвилини розпачу підтримала мама й наполягла на тому, що розпочату справу завжди потрібно доводити до кінця. Отак, склавши 6 іспитів, переборовши нестримне бажання залишити підготовче навчання, юнак, який важив всього 59 кг, не маючи необхідних фізичних даних, у берцях 43 розміру (більші на 3 розміри), прийнявши присягу ЗСУ, став курсантом.
Згодом, після реформування військових навчальних закладів ЗСУ, перевели до Львівського інституту сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка», де отримав не лише теоретичні знання, адже фінансування установи забезпечувало можливість відпрацьовувати практичні навики. На жаль, не всі військові навчальні заклади мають таку можливість. За рейтингом успішності був другим серед 15 найкращих і мав право самостійно обрати місце проходження служби. Та за певним збігом обставин і велінням випадку потрапив у 300 механізований полк, що дислокувався в м. Чернівці, був командиром танкового взводу. Далі, як записано в особовій справі: «З метою доцільного використання психологічних і фізичних якостей переведений для подальшого проходження служби на посаду командира першого розвідувального взводу розвідувальної роти». А коли 300 механізований полк розформували, прибув до військової частини м. Сарни. Тут став комендантом, а нині виконую обов’язки начальника відділення особового складу 732 центральної артилерійської бази озброєння.
- У 26 років Вам довірили командування спецпідрозділом. Чому?
- Тому що був готовий і розумів покладену на мене відповідальність. Під час перебування першого складу «койотів» у зоні АТО займався підготовкою до ротації, підбирав людей, проводив з ними навчання, розробив сигнальну систему знаків, адже підрозділ складається з двох екіпажів, частина яких перебуває в БТРах, інша - на броні. Супроводжуючи колони в умовах постійних обстрілів, вони не чують один одного, але діяти мають як єдине ціле. Хочу подякувати за довіру й терпіння військовослужбовцям Олесандрові Бородавку, Володимирові Омельчуку, Святославові Сенюку, Віталію Куришку, Іванові Болкуневичу, Русланові Полтаріну, Олександрові Ревичу, Мирославу Кушніру, Віталію Канецькому, Ярославу Калюху, Олександру Реці. Також нас підтримала ГО «Спілка підприємців Сарненщини», яка забезпечила 12 бійців усім необхідним - від провізії до екіпіровки та зв’язку, що не прослуховується.
- На передовій Вам довелося зустрітися з тим, чого в інституті не навчають. Як проходили дні служби?
- У зону АТО відправилися з командиром частини Олександром Сварицевичем, підприємцями Сергієм Лаврущенком, Анатолієм Івашкевичем та Андрієм Бігуном. Відразу по прибутті отримали завдання, виконуючи яке, потрапили в подвійну засідку. Щоб прорватись, довелося прийняти перший бій. В екіпажі, окрім військового складу, були командир і цивільний Сергій Лаврущенко (як доброволець), який разом із нами вступив у бій. Повернулись на базу через добу, не спавши вже дві.
Маючи належну військову підготовку, сприйняв це бойове хрещення без емоцій і страху. Олександр Сварицевич, Анатолій Івашкевич і Сергій Лаврущенко стали справжніми військовими побратимами як у тилу, так і на передовій. Вони були поряд і в наступних ротаціях. Єдине прохання, що звучало від них: «Тільки не залишайте нас на базі…». Далі час поділився на періоди: від завдання до завдання, які вимагали максимальної сконцентрованості, прийняття чітких, виважених рішень без права на помилку.
Потрапляючи під незліченні обстріли «Градів», зрозумів, що підвищу відсоток повернення живими своїх підлеглих додому, коли зміцнимо вогневу потужність. Так, командир ремонтної бригади Антон Демидович допоміг встановити на броню автоматичний гранатомет АГС. Сприяв цьому й підполковник Олександр Сварицевич, тож БТР хлопці в польових умовах приварили установку, що в подальшому рятувала життя всьому екіпажу, особовому складу і техніку, яку супроводжували.
Спецпідрозділ «Койот» потрапив до чорного списку сепаратистів, проте нам вдавалося забирати із оточення поранених, покинуту зброю та техніку навіть на окупованій території. Деякі мої однокурсники, з якими спілкувався, обмінюючись інформацією та досвідом проведення бойових прийомів, уже загинули. На війні, на жаль, без втрат не обходиться, але гинуть зазвичай найкращі.
Прикро, що поряд зі смертельною небезпекою, що йде від ворога, на нашій території зустрічаються неприпустимі речі, що ставлять під загрозу життя інших. Не всі розуміють, що вони військовослужбовці, які, згідно зі статутом і своїми функціональними обов’язками, мають досконало знати військову справу й дотримуватись дисципліни. Процвітають алкоголізм, халатність, зрада серед командування, яке воює по карті, диктуючи команди мобільним телефоном. Тому, виконуючи військовий обов’язок щодо неухильного виконання поставлених завдань, доводилося свідомо йти на порушення субординації і встановлених правил. Такому в інституті не вчать.
- Ви повернулися, а відпочивши знову на три місяці вирушили на передову. Як цю звістку сприйняла ваша команда?
- Уже вдруге всі виявили мені довіру і не мали жодного сумніву, їхати чи ні. Знову ж таки в дорогу нас збирала та супроводжувала ГО «Спілка підприємців Сарненщини». Оскільки це вже була зима, бійців забезпечили теплим одягом і взуттям. То була складна ротація, адже опинились в епіцентрі бойових дій у Дебальцевому й інших населених пунктах Артемівського району. Щодня тримали вогневі удари. Інколи, повертаючись на базу через декілька днів, нас вважали загиблими. Такі чутки доходили до рідних, які починали панікувати. Психологічна напруга зростала, в декого здавали нерви й прокидався страх. Той, хто відчув життя на війні, знає, що це щосекундна лотерея.
- Після другого повернення Вас зустрічали на центральній площі міста, а командир частини Олександр Сварицевич особисто подякував і вручив відомчі відзнаки Міністерства оборони України. Що відчували в той момент?
- Шалено калатало серце. Ніхто не чекав такого прийому. Не вірилося, що це відбувається насправді й ми всі вже вдома. Підсвідома команда: «Вільно» прозвучала лише тоді, коли почали підходити з вітаннями рідні та друзі.
- Хто Вас чекав удома?
- Дружина та син, якому щойно виповнився рік. Також мама, молодші брат Андрій і сестра Ірина. Тато помер, коли мені було 6 років. Брат за моїм прикладом пішов навчатися у Волинський обласний ліцей із підвищеною військовою фізичною підготовкою, а сестричка закінчила педагогічний коледж.
– Отримавши такий гіркий досвід, щоб Ви змінили у своїй справі?
- У першу чергу ті, хто за період незалежності України підтримував «паперову армію» з високими показниками ефективності, мають залишити свої посади, щоб звільнити їх для тих, хто пережив бойові дії і гарантуватиме високу підготовку кадрів, яких не вистачає в ЗСУ.
- У Вас є взірець військового, на якого рівняєтесь?
- Нині це полковник Михайло Забродський, Герой України, який стратегічно продумував свої дії, а тактика командування 95 ОАМБР (у подальшому високо мобільні десантні війська) дала можливість звести втрати до мінімуму.
- Чи продовжите службу в Збройних силах України?
- Так, дотримаюсь кожного слова з присяги на вірність Україні.
***
Розмовляючи з Олександром, в кожному слові відчувала впевненість справжнього чоловіка, з ним не страшно піти і на край світу. Мою думку підтвердили бійці Руслан Полтарін і Віталій Куришко, додавши лише, що за такими командирами - наше майбутнє.
Спілкувалась
Оксана СКУЛОВЕЦЬ