Опубліковано СН
Весна, розливши п’янкі аромати квітів і трав, передавала естафету літу. Ганна з книжкою в руках сиділа на лавці біля лікарні. Жінка намагалась читати, та погляд знову і знову зупинявся на білосніжному кущі жасмину. Як вона любить ці квіти, та й не тільки ці.
Вони для неї завжди були чимось казковим, незбагненним. Дихне легенько вітерець - і пелюстки, танцюючи танго, опускаються на траву, на книжку, і в Ганни від такого дива мимоволі навертались на очі сльози, а можливо, від невеселих думок. Уже вкотре шепотіла: «Боже, допоможи мені». Так хотіла з кимось поговорити, почути щось приємне, та довкола були чужі люди зі своїми проблемами. Доріжкою до лікарні й назад весь час ішли відвідувачі. Ганна знала, що до неї ніхто не прийде, та все ж, іноді, з надією поглядала на незнайомих людей. При згадці про рідну домівку серце болісно стискалося. Чому так сталось, що тяжко пропрацювавши все життя, залишилась у скрутний час наодинці зі своїми проблемами? Може, треба було поділитися з кимось своїм горем?
Подружнє життя не склалось майже з перших днів заміжжя. Чоловік був грубим і гордим. Невдовзі народився син, Ганна вирішила стерпіти все, аби в дитини був батько. Лелека не скупився й подарував ще два хлопчики. Мама була безмежно рада. Адже три брати будуть підтримувати один одного, та і їй стануть захисниками й помічниками. Один за одним діти підростали, йшли в школу, а роботи не меншало, почало підводити здоров’я. Ганна трималась, як могла, але доля готувала ще більше випробування: лікарі повідомили, що потрібне термінове хірургічне втручання. Земля наче хитнулась під ногами. Чому це трапилося з нею, а як же діти? Та часу на роздуми не було. Отож поїхала в обласний центр у лікарню. Родичів не мала, знайомим вирішила нічого не говорити. Синам сказала, що їде просто на лікування. Знала, що вони скажуть чоловікові, та він побиватись за нею не буде. Але ж чому так тяжко на душі?
Крізь призму сліз побачила, що до неї прямує мужчина з валізою. Вигляд у нього був неохайний, тому Ганна хутчіш втупилась у книжку. Незнайомець постояв якусь мить і запитав: «Присісти можна?». Не піднімаючи голови, ствердно кивнула. Відчула на собі його погляд, але продовжувала дивитись у книжку, бо незнайомих чоловіків, та ще й у такому вигляді, завжди обминала. Наче крізь сон до неї долинуло: «Ви тут, у лікарні, лежите?». Ганна підвела голову, незнайомець звертався до неї. Перша думка майнула: встати й піти, але натомість ледве чутно прошепотіла: «Так». Голос затремтів і по щоках струмочками побігли сльози. Співрозмовник мовчки запалив цигарку, за мить заговорив знову: «Кілька років тому в цій лікарні померла моя дружина. Я був у відрядженні. Мені зателефонували, що Марину будуть оперувати. Приїхав, а її вже немає… Навіть поговорити не встиг. По сьогоднішній день не віриться, що її не побачу. Наче надіючись на диво, ноги самі несуть у цю пору року сюди»… Ганна мовчки дивилась на сивого, хоча ще не старого чоловіка. Завжди готова прийти комусь на допомогу, на мить забула про свою біду. Сльози висохли, та жінка продовжувала мовчати, у голові роїлось безліч думок, але потрібних слів не знаходила, а незнайомець говорив, говорив…
Вийшла медсестра й назвала її прізвище. Здригнулась, поволі підвелась і винувато промовила: «Вибачте, мене кличуть, час іти». Чоловік рвучко підхопився з місця та дістав з валізи великий букет рожевих півоній. Простягнувши їх Ганні, знову заговорив: «Це Вам, спасибі, що вислухали мене. Не хвилюйтесь, у Вас усе буде добре. Ось побачите». Вперше за кілька тижнів жінці стало якось легше на душі й вона посміхнулась. Ніяковіючи, подякувала і, притискаючи букет до грудей, пішла в лікарню.
Софія СТЕПОВА.