Опубліковано СН
Усе доросле життя Денис завжди повертався, але в різні місця. Скільки їх було, не полічити, але цією проблемою не переймався. Та цього разу все інакше. Сьогодні повертався додому, туди, де народився, виріс, де пройшло дитинство, - це було «щось».
Навіть і не пам’ятав, скільки років там не був, та знав, що житло є, про це давно подбала тітка. Ще з того самого часу, як у 13 років залишився круглим сиротою, опікунство над ним встановила Анастасія, рідна сестра його мами. І хоч самій ледве виповнилося 20, та не віддала в інтернат і квартиру переписала на нього.
Сидів у майже порожній оселі й думав, куди подітися. Квартира була умебльована, але не мав телевізора… Врешті-решт вирішив пройтися містечком, яке змінилось до невпізнання. Благо, надворі стояла м’яка травнева теплінь. Усе навколо заполонив запах зелені й розквітлих дерев. Після півгодинного безцільного блукання згадав, що колись у листі хтось писав про друга дитинства Бориса, який начебто відкрив кафе. Запитавши симпатичних дівчаток, дізнався, що воно перетворилось у центровий заклад. Зайшов, замовив фужер червоного вина й запитав у бармена про хазяїна. Через кілька хвилин друзі дитинства обіймались і тиснули один одному руки, а згодом сиділи за акуратно сервірованим столиком в окремому приміщенні. Скоро зал почав заповнюватись відвідувачами, на Бориса чекали нагальні справи, то ж без зайвих церемоній запропонував: «Зараз не дуже вільний. Але у вихідний махнем на риболовлю, а зараз бар до твоїх послуг. Ден (так Дениса називали ще з дитинства), сьогодні ти шанований гість, і не пробуй заперечувати. Ти на сьогодні - мій вільний невільник».
Скільки часу отак сидить з напівпорожнім келихом біля стійки бару, не помічав. Він спостерігав. А спостерігати було за ким… Досить-таки нічогенька жіночка веселилася на всю. Ден запримітив її, як тільки-но зайшла до залу, зопалу хотів було підійти, та вирішив зачекати. Буквально за мить до панянки набились у залицяльники два парубійка й одразу ж потому припросили дамочку за столик, що був сервірований з деяким шиком: золотилось голівкою «Шампанське», темніла пляшка коньяку, тарілочки з салатами й т. інше. Метикуваті хлопці по черзі улещували гостю, і вона почувалася в центрі уваги. Видно, що до цього звикла, тож залицяння кавалерів сприймала, як належне. У відповідь на їхні загравання або ледь посміхалась куточками вуст, або відверто сміялась, показуючи разочок міцних білих зубів. Ден, користуючись тим, що його тут ніхто не знає, крім попереджених Борькою працівників, вирішив не спішити і поспостерігати, а вже потім робити якісь висновки, хоча серце калатало, мало не вискакуючи з грудей. Парубійки запрошували панянку до танку, при цьому засипаючи компліментами. Ден бачив, як зарум’янились щічки, що зробило її ще привабливішою. Та хміль поступово зборював, і Ден подумав, що ще трохи - і вона стане досить легкою здобиччю, а цього допустити не міг. Минуле накотилось зараз на нього шаленою хвилею, і протистояти не було сил, хотілось хоча б доторкнутись до неї… Замовивши повільну мелодію, ще до перших акордів стояв біля столика і, користуючись елементом несподіванки й розгубленістю молодиків, за якусь мить встиг запросити жінку.
«Ах какая женщина. Какая женщина… Мне б такую…». Денис, вперше за понад десяток років тримав таку знайому руку. І минуле заповнювало найпотаємніші куточки його пам’яті…
- Знаєте, я не впевнена, що знаю вас, хоча ваш погляд мені здається знайомим…
- Я не живу в цьому місті. Приїхав здалека, звідки починається земля. А погляд?.. Як же ще можна дивитись на красиву жінку?..
Дивився в зеленаві очі, і з них випливало колишнє. Ще білоголовим дошкільнятком Денис закохався в золотокосу сусідку Інну. Не розуміючи свого почуття, спостерігав за нею, милувався золотими кісками, зеленавими ящірчиними очима, тоненькою постаттю… Він підростав, і вже через декілька років різниця у віці давалася взнаки. Сусідська дівчинка вже уникала його компанії, коли їхні батьки збирались разом на якусь спільну вечірку. Зневажливо відверталась, коли хвалився якоюсь іграшкою. Мало не плакав, не усвідомлюючи, що п’ять років уже провели між ними невидиму грань…
Її ставлення змінилось, коли йому виповнилось 11, а вона була вже шістнадцятирічною. Це було ставлення дорослої дівчини до дитини. Та він з таким захопленням дивився на Інну, що весь двір знав: малий Дениско закоханий у сусідку. Вона любила розкуйовдити його світлий чубчик і сказати кілька ласкавих слів, на які Ден боляче реагував.
Тримаючи її теплу руку, відчуваючи тілесне тепло, від якого почала паморочитись голова, ледве стримуючи емоції, пригадав, як після чергового потріпування волосся вийшов у двір з оголеним чолом. Вночі сам, на зло сусідці, ножицями відкраяв собі чуба… Пригадавши це, відкинув голову назад, ледь голосно не роз-сміявся, та саме в цю мить відчув на своїх плечах чиюсь міцну, але не зовсім упевнену руку. Далі все сталось миттєво, хоча, як констатував Ден, усе-таки алкоголь дався взнаки, і реакція дещо притупилась… Легкий викрут, і вже чужа рука, а за нею і все тіло падало під кутом у протилежному напрямку. В інший напрямок почав перекидатись столик, але був зупинений дужою рукою одного з відвідувачів. Процес був би некерований, та саме з’явився Борис, інцидент зразу ж зам’яли, столик сервірували по-новому за рахунок закладу. Денис, не випускаючи тен-дітної руки зі своєї долоні, стояв на вулиці і з деяким відчуженням слухав Бориса… Той замовк, тицьнув Денисові якийсь пакет і сказав, що за дві хвилини під’їде таксі.
Далі все було, як у тумані. Кілька-хвилинна їзда на таксі, вийшовши з якого, Денис молив Бога, щоб не зустрівся хтось із сусідів. На щастя, минулося. Туман продовжував насичуватись… Вони разом сиділи на невеликій кухні і, дегустуючи непоганий коньяк і запиваючи його кавою, все говорили і говорили… Про що?.. Мабуть, і самі не усві-домлювали… Інна відчувала, що вона вже сп’яніла, але це їй подобалось. Романтичний і такий знайомий незнайомець кудись ніс її на сильних руках, вона слухала красиві й ніжні слова, але нічого так і не сталось, хоча Інна звикла, що настає буденність: руки стають тремтячими, слова закінчуються…
У відчинену кватирку пробився звичний ранковий гомін, і саме від нього остаточно прокинулась. Не пам’ятала закінчення вчорашнього вечора, точніше, сьогоднішньої ночі. Щось таки сталось… А що саме?.. Не могла згадати. Тільки відчувала тепло рук, огортаючий, заспокійливий голос, далі все ніби розпливалось в якомусь мареві, та цей голос вона вже чула, може, дуже давно, але напрочуд знайомий. Невпевнено попрямувала до кухні із наміром напитись води, та вражено зупинилась на порозі. Стіл ще зберіг залишки «нічної бесіди»… «Шикарно, - констатувала. - Коньяк, цукати, відкрита коробка цукерок… І це – все… Усе так банально закінчилось. Потрібно діяти».
Через декілька хвилин тримала в руках телефон і набирала номер кафе. Бориса на роботі ще не було, а про вчорашнє працівники тактовно нічого не знали. Кинула телефонну трубку і, наливши келишок коньяку, потяглась до цукерок. Рука на півдорозі завмерла… На кришці коробки, трохи навскоси, готикою темнів надпис: «Ми бавились біля твого вікна».
Взяла в руки коробку, не відчуваючи смаку, вихилила келих, потім, уже впевнена в чомусь, зайшла в кімнату й попрямувала до вікна. Потяглась до фрамуги та відчинила віконну раму. Нічний незнайомець, відкинувши на паркову лавочку голову, спав міцним сном. Була сьома година ранку… Знеможено присіла на підвіконня. Ніби щось відчувши, Денис раптово прокинувся, підскочив і, вхопившись за металевий каркас балкону, завченим рухом уже наступної секунди стояв поряд…
За цю коротку мить ніби пролетіли роки, і вони обоє враз зрозуміли, що саме так має бути, і не інакше, саме до цього їх готувала доля, і вони так потрібні один одному. Коли руки Дениса обхопили її, Інна тільки знеможено прихилилась до його плеча й тихо проговорила: «Невже це ти, Дене… Я, здається, кохаю тебе…». І наче легкою луною у відповідь: «Я не просто так бавився біля твого вікна…».
Михайло КАБАНЕЦЬ.