Опубліковано Анатолій Кардаш
Нещодавно, уже вчетверте в Сарнах і вперше в Клесові, побував з концертом Поліський державний ансамбль пісні й танцю «Льонок» із Житомира – один з кращих співочих колективів України, відомий далеко за її межами. Після чудового виступу професійних артистів на центральній площі міста кореспондент «Сарненських новин» зустрівся з їх художнім керівником, знаменитим композитором, поетом Іваном СЛЬОТОЮ і запросив його до розмови.
- Іване Михайловичу, Ви - народний артист України й автор багатьох популярних десятиліттями пісень. Нагадаймо читачам газети найбільш відомі Ваші пісні.
- Спочатку назву твори з репертуару ансамблю «Льонок»: «Марічка», «Чайка степова», «Не згоряє зоря», «А льон цвіте синьо-синьо…», «Вишивала я щирим шовком», «А я все дивлюся, де моя Маруся». (Переходить на спів):
Говорили-балакали
про дівочу любов,
А вона тихо плакала
і сміялася знов…
Ці та десятки інших пісень давно стали народними, люди не пам’ятають, хто їх написав, співають – і все. Ці твори задушевно виконувала незабутня Раїса Кириченко. Без зайвої скромності скажу, що практично вся концертна програма ансамблю «Льонок» побудована на моїй творчості.
- Нещодавно колектив відзначив свій півстолітній ювілей. А Ви давно з ним працюєте?
- Так, уже 38 років. У кінці 50-х років минулого століття створили Поліський народний хор «Льонок». Першим його керівником став Анатолій Ав-дієвський, мій старший колега й друг, який тепер очолює знаменитий хор імені Григорія Верьовки. Саме він підняв з гущі народної такі перлини, як «Цвіте терен», «По садочку ходжу» й інші. Утім, у 1962 році, у розпал правління державою Микити Хрущова, колектив розформували у зв’язку з переходом на госпрозрахунок. Натомість при Житомирській філармонії створили вокально-хореографічну бригаду, якою керував, роблячи свої перші творчі кроки, нині відомий композитор Андрій Пашкевич. Назву лишили стару. Ця невелика народно-естрадна бригада проіснувала вісім літ.
У 1970-ому я закінчив Одеську консерваторію, приїхав на роботу в Житомир і відразу став домагатись відродити По-ліський народний хор. Мені ж запропонували: «Іване Михайловичу, давайте створимо ансамбль пісні й танцю». Погодився, переглянув склад колективу, набрав талановиту молодь. Відтоді Поліський державний ансамбль пісні і танцю «Льонок» з великим успіхом виступає в Україні, за кордоном і ось тепер у Сарнах. Цей успіх продовжується вже не одне десятиліття. За словами того ж Анатолія Авдієвського, наш колектив за популярністю другий в Україні після його академічного хору імені Григорія Верьовки.
- Ви побували з концертами в США та багатьох інших країнах. Які враження залишилися в пам’яті й серці після відвідин Рівненщини й зокрема нашого краю?
- У Сарни за радянських часів приїжджали часто, як і в інші міста СРСР. Востаннє декілька років тому були з концертом на стадіоні в День Незалежності. Тоді «міністром» культури на Сарненщині був Віктор Торчик, він клопотався, аби «Льонок» частіше навідувався сюди. До речі, хор Сарненського РБК під його керівництвом дуже гарно виступив на фестивалі народного співу імені Євгена Кухарця в Дубровиці, де з часу відкриття (вже 9 років) очолюю журі. Я родом з Черкащини, з села Яснозір’я, що недалеко від Канева, Дніпра й Росі, але неодноразово їздив на Полісся після закінчення консерваторії, добре вивчив цей край, багато народних пісень записав.
Приємно, що нас запросили нинішнього року на святкування не тільки в райцентр, а й селище Клесів. Вісім разів клесівці стоячи аплодували – величезний успіх! Подібне сприйняття концерту й у Сарнах. Спасибі цим щирим справжнім українцям, які не зіпсовані пороками цивілізації, а добром наділені, Богом хрещені. Тут завжди радісно бувати.
- Яка основна тематика Вашої творчості?
- Нашими піснями нікого не шокуєш, не здивуєш, однак вони, як і вся творчість, про чисті святі почуття, батьків, матерів, кохання. Колись, у роки моєї молодості, панувала ідеологія поваги до загальнолюдських цінностей. Сьогодні ж пропагують пупки людські, йде жвава торгівля тілом і душею. Мої ж пісні не про секс, що продається в Києві, не про вульгарщину засіяну й штучно пущену в маси. Старші люди пам’ятають часи, коли чи не в кожному селі були хори, хор-ланки, вирувала художня самоді-яльність. Вважаю, що 60-80 роки – це період найбільшого розквіту пісенної української за національним духом культури. Згадаймо «Степом, степом…», «Льон цвіте синьо-синьо», «Верховино, мати моя!» і десятки інших шедеврів. Вони відображали високий рівень духовності сучасників, зна-йшли відгук в душах українців тої епохи. Мій колега Ігор Шамо якось сказав: «Ти знаєш, я не видав жодної збірки, жодної пісні, яка б попередньо не проспівалася в людях». Те ж можу сказати й про себе. Маю виданих 60 збірок пісень, десять книжок поезій.
- Коли розпочали поетичну творчість?
- Школярем 5 класу в рідному селі почав писати вірші й надсилати в газети «Піонерська правда», згодом - у «Колгоспне село», «Черкаську правду». Радів публікаціям і першому гонорару. Пам’ятаю, тоді отримав за добірку творів 42 карбованці 20 копійок – величезні гроші! У радянські часи видав першу книгу. Тепер моя поетична творчість набирає розмаху не гірше пісенної. А профінансувати чергову книжку допомагають друзі. До 70-го ювілею побачив світ збірник моїх музичних і поетичних творів у трьох томах. Літературний доробок, утім, як і композиторський, не користується особливим попитом на нинішньому дикому ринку, де поширений продаж інстинктів і йде шматування одне одного зубами. Відчуваю це, узяв собі за кредо зберегти славу хору, здобуту колись, не втратити те, що досягло найвищого розквіту й любові людей, пропущено через народну душу. Серед численних друзів, яким дарував свої книги, є і Віктор Торчик.
- А з приватним візитом у Сарнах бували?
- Колись було. А нині нерідко проїжджаю, бо прямую через ваше місто в Білорусь, до тещі. Сумно дивитись, як заростають бур’янами, а нерідко вже й чагарниками, поліські поля. Перетинаю кордон, за вікном білоруська земля - і душа радіє: хоч куди поглянь – зернові колосяться, картоплі квітнуть, кукурудза в два рости! Усе оброблене, доглянуте. Фермерство на висоті, череди корів по тисячі голів пасуться, доїлки стоять. Чому в нас такого немає? Хто розвалив, розікрав колись потужні колективні господарства? І цей безлад впливає на культуру, душу народну. Добре, що в глибинці ще живуть щира пісня, мудра філософія хліборобська, і вірю – вони визначатимуть моральність, протистоятимуть вульгарщині й грубому меркантилізму. Їх треба берегти та розвивати.