Сім секунд життя

У кімнаті приємно пахло апельсинами. Солодкуватий запах, наче морський бриз, ніжно прокотився по молодому, щоправда, не по рокам змарнілому обличчю. Крок уперед. Ще один…

- Я чекав на тебе, - доноситься крізь темряву. Мить… І сутінки в неприбраній холостяцькій квартирі на сім секунд змішуються з маленьким вогником запальнички. Цього часу достатньо, аби життя, наче чорне кошеня, пробігло у твоїй свідомості. О! Нарешті! Нарешті знову темрява! Так краще… До чутливих барабанних перетинок доноситься дзвін гітари. Це не якась пісня чи мелодія, а просто добре підібрані акорди, що не втомлюють мозок і не налаштовують на ліричний настрій. Звичайнісінькі безглузді звуки…
- Якщо хочеш, можеш підійти ближче, я не кусаюся. Але знай: фізично й морально сильніший за тебе… - злегка охриплий голос знову порушує таку приємну й таку дефіцитну в цьому страшному й шаленому житті тишу. Серце б’ється в грудній клітці, наче збожеволіло, і десь там, далеко-далеко, де мандри підсвідомості закінчувалися хепі-ендом, щось лагідно шепоче: «Я тут… Я поряд… Не зраджуй мене! Твоя шалена мрія».
…О Боже, як же все це кумедно! Життя нагадує росі-йську рулетку, в яку довічно гратимеш, навіть і не підозрюючи про це. Ти - або на вершині Олімпу, щасливий і вдячний усім і за все, або, що зазвичай і трапляється, - доля жорстоко забуває про тебе. І починається нова гра, гра на вибування: хто сильніший, той і має козир у рукаві, а отже, - переможець.
Та тільки не говори, що вважаєш себе переможницею! Це ж абсурд! Озирнись довкола. Що ти бачиш? Лише вирій часу… Він, наче веселі картинки з дитинства, заманює до себе, і ти змушена вести свою маленьку подорож як частинка безкінечного пісочного годинника, в якому існує лише сім секунд. Та давай розпочнемо цю прогулянку часом з теперішнього, а не з того, що давно минуло. Банально, та все знову, все спочатку і все так, як завжди.
Ти прокидаєшся о восьмій, одягаєш свій улюблений спортивний костюм, виходиш на балкон, викурюєш цигарку та п’єш чорну каву без цукру. Хто знає, можливо, то нормальний початок дня однієї нормальної людини на цій планеті? Та що ховається за вимушеною посмішкою щастя? Стандартні будні, де жодного ранку не обходилося без примусового готування сніданку «коханому» чоловікові. Потім усе, наче за сценарієм: обов’язковий номер програми - давно завчені та в’їдливі фрази про кохання, ніжні поцілунки, від яких починає нудити, й турботливий, трохи заклопотаний вигляд дбайливої дружини. І так щодня…
А могло бути зовсім по-іншому… Ото якраз час зазирнути в оте славнозвісне минуле, коли тобі хотілося лише бути маленьким янголятком з рожевими крильцями. І це тобі так пасувало б! Хотілося побачити море та пройтись його узбережжям, неодмінно засіяним маленькими камінчиками. Але йти не просто так, а тримаючись міцно за руки з тим, без кого життя нагадує пекло. Хотілося зробити собі екстравагантну зачіску, придумати власний стиль одягу, висловлюватись незвично й креативно, але… Ти ж навчаєшся в престижному закладі. Куди тобі! Відповідай своєму соціальному становищу! І нехай татусь-бізнесмен не переймається тим, що ж робила б його кохана донечка на рок-фестивалях за сотні кілометрів від дому! А тобі ж так хотілося бодай раз порушити всі встановлені правила й зникнути подалі від батьківських очей. Бо ж то і є смак життя! Хоча… До цього тобі здавалося, що він такий, як у мартіні, - солодкуватий і п’янкий…
Оце минуле й було початком давно спрогнозованого майбутнього. А що там? Твоя маленька донечка буде навчатися в найкращій школі міста, брендовий одяг і надалі висітиме тоннами у величезній шафі, похід у спа-салон незмінно раз у тиждень, щомісяця поїздки з коханцем у за-міський будиночок, а потім… безтурботна старість. Ти де-кілька разів намагатимешся накласти на себе руки, та рятуватиме надія, що ще не пізно щось змінити. Хіба не смішно? Це ж очевидно - надії марні й безглузді. І вечорами, сидячи в цілковитій темряві, щоразу згадуватимеш оту кімнатку. Так-так! Оту саму кімнатку, де приємно пахло апельсинами. Й щоразу тобі болітиме серце. Недовго… Як завжди, лише 7 секунд. Болітиме за те, що так і не змогла переступити власну межу дозволеного. Та найбільше - за свою зраджену мрію…

Інна ЦАРУК.