Опубліковано СН
сь уже декілька днів тяжкі осінні хмари, наче хвилі в розбурханому океані, накочувались одна на одну, сіючи, мов крізь сито, густий холодний дощ.
Сердитий вітер, завиваючи, здіймався ввись, а то, наче шуліка на здобич, накидався на мокре почорніле листя і, не в змозі його підняти, починав трощити голе гілля. Хоч куди подивись – ані душі, навіть собаки не виглядали з будок. Лише згорблена одинока постать час від часу з’являлась на дорозі, пильно вдивляючись у завісу дощу. Постоявши якусь мить, опираючись на палицю, шкандибала до обійстя.
Повернувшись у хату, баба Уляна розвішувала мокрий одяг біля грубки, втомлено сідала на стілець і, обі-першись на стіл, дивилась у заплакане вікно. День у день чекала, виглядала, та все було марно, ніхто так і не переступив поріг домівки. Іноді по її помережаному зморшками обличчю теж бігли солоні струмочки, а то раптом на померклих вустах з’являлась посмішка, і жінка в цю мить аж випрямлялась, ніби сонячний промінь пробився до неї крізь розлючену стихію. Спогади, спогади, спогади…
Звісна річ, не завжди була вона бабою Уляною, а вродливою дівчиною з довгою чорною косою. Як і всі дівчата, мріяла про велике кохання, та юність раптово обірвала війна, спричиняючи довкола страх, горе, смерть. Окупанти вивозили молодь до Німеччини, і на рідній землі не було де заховатись. У сім’ї зростало ще дві сестри, і коли староста наказав, щоб одна з них готувалась у дорогу, мати чомусь вирішила, щоб їхала саме Уляна. Проводжали дівчину всім селом, жінки голосили, прощались так, як із покійником, ніхто не мав надії колись побачитися.
Так, мабуть, і сталося б. Тяжка виснажлива праця, постійний голод робили свою чорну справу, люди падали, як мухи. Та поруч виявилась незвичайна жінка, вона й навчила молоду дівчину молитви, показала безліч лікарських трав від різних хвороб, і вона таки повернулась додому. Війна закінчилась, і всі, хто залишився живий, орали, сіяли, ремонтували будівлі, та не вистачало чоловічих рук, небагатьом господарям судилось повернутись до рідних домівок. Переважно вдови та незаміжні дівчата, котрим уже давно було за двадцять.
Якось селом прокотилася звістка, що в Олексія померла дружина, залишивши п’ятеро дітей різного віку, найменшенькій було лише півроку. А згодом вдівець завітав до Уляни свататись. Дівчина розгубилась і попросила почекати декілька днів. Пішла за порадою до вдови, що жила по сусідству, жінка не роздумуючи промовила: «Діти виростуть і розійдуться, а в тебе буде чоловік і куток свій. Де ж ти тепер візьмеш тих парубків?».
Та в сімейному житті, окрім тяжкої роботи та недоспаних ночей, молода жінка нічого не знайшла. Чоловік працював у райцентрі й приїжджав додому лише на вихідні. Уляна давала лад усьому: варила, прала, копала і навіть косила, адже Олексій привозив гроші, а де їх було тоді в селі заробити. З нетерпінням чекала первістка, та радість відразу ж затьмарив страшний діагноз – хлопчик ріс інвалідом. Згодом народились ще дівчинка та хлопчик. Уляні деякі дівчата навіть заздрили, адже кожній так хотілось почути наймиліше слово «мама». Чоловік Уляниної радості не роз-діляв, а ставав дедалі чужішим, навіть грубим. Жінка працювала й молилась. Не раз подушка була мокра від сліз, та дітям не показувала, як їй тяжко, і дарувала всім тепло й увагу. Найбільше боялась слова «мачуха». З усіх сил старалась, аби діти не відчували, що вона не всім рідна мати. Пам’ятала, як ще в Німеччині її рятівниця розповідала про лікарські рослини. Наче дзвін, пості-йно чула слова: «Мати-мачуха має назву таку тому, що з одного боку листя тепле, а з іншого – холодне».
Діти закінчували школу і їхали у світ шукати своє щастя, адже в батьківській хаті, окрім бідності, не було нічого. Одружувались і привозили бабусі онуків, аби поняньчила, адже в кожного була робота. Оселя знову повнилась дитячим лементом і недоспаними ночами. Час на місці не стоїть, підросли й онуки. Чоловік довго хворів і помер. Залишились у хаті баба Уляна й син-інвалід. Беручка до роботи жінка ще довгий час садила город, тримала господарство, та сили залишали. Спершу дехто з дітей навідувався, аби допомогти посадити та зібрати городину, та їх візити все рідшали. Спорожнів хлів, а невдовзі й город заріс бур’яном. Тепер баба Уляна виглядала дітей, аби хоч поговорити з ними, дізнатися, що все в них добре. Та такі зустрічі були дуже рідкі, у кожного вже підростали внуки і мали своїх чимало клопотів.
…Вечоріло. З коминів покотився густий дим, а вікна наче підморгували одне одному крізь темряву жовтими очима. І лише баба Уляна, не вмикаючи світла, дивилася в холодну темінь.
Софія СТЕПОВА.