Опубліковано СН
У селі Алісу жартома називали Теренкою, бо мала очі чорні, як тернові ягідки. На випускному вечорі весь час танцювала з однокласником Миколою. Ні на крок його не відпускала від себе. Мабуть, ще не впевнилась у його почуттях, хоча дружили ще з восьмого класу.
- Така ситуація мене хвилює й нервує, – якось сказала йому. – Довго над цим думаю: чомусь не віриться, що ти мене щиро любиш… Хіба не бачиш на лиці моєму веснянки? А влітку їх стане ще більше…
- Тоді, моя люба, будеш ще красивішою, привабливішою, - відповів лагідним голосом юнак.
Саме на випускному обоє зрозуміли, що між ними існує вже не шкільна дружба, а справжнє кохання, відчули серцями, що одне одному потрібні. Микола успішно закінчив піврічні курси механізаторів у Сарненському ПТУ. А восени отримав повістку на військову службу. На проводи запросив учорашніх випускників-однокласників, і насамперед кохану дівчину.
Старші, похилого віку гості сиділи за одним столом, а молодь - за іншим. Усюди панував гамір, веселощі, тільки батьки призовника були сумні, задумливі та малоговіркі. Аліса була з ними солідарною, сама готувалась до довгої розлуки з Миколою. Однак мужньо трималася, всіляко стараючись підтримати загальний гарний настрій, веселі жарти, дружелюбні побажання друзів на вечірці. Природно, їй надали можливість проголосити тост, бо, як-не-як, була в центрі уваги. Дівчина не розгубилась. Говорила голосно, упевнено, з надією про дружбу та любов, лебедину вірність, бажала повернення зі служби заради спільної щасливої долі. Серцем відчула, що гості підтримували її щирість у почуттях до парубка. Несподівано присутні зааплодували й загорланили: «Гірко! Гірко!». Микола й Аліса мусили підкоритися й поцілувалися.
Згодом дівчина згадувала цю мить як найщасливішу в житті. Однак призовник раптом надумав прокататись на мотоциклі, вона всіляко відмовляла його від цього наміру, але марно. Сів на «мінчак», рвонув з місця, аж курява за ним знялася… Відтак Аліса йшла додому сама, з сумом і тривогою в душі.
У перші місяці служби навіть листів не хотіла Миколі відписувати. Але водночас подумки линула до нього, з нетерпінням чекала зустрічі. Минув рік. Якось обідньої пори прямувала в магазин. На дорозі зустрілася із завклубом Степаном, який спішив на роботу. Привітались, а той і каже:
- Ти сьогодні гарно виглядаєш, Алісо. Не хочу тебе засмучувати, але чув, що Микола тільки-но приїхав зі служби, та не сам, а… з дружиною.
- Неправда! - зойкнула дівчина. – Він же мені слово дав.
Мерщій побігла до хати, схопила сапу – і гайда в поле за селом. Зі сльозами та гнівом у душі на городі почала сапати бур’яни так, наче хотіла посікти образу на шматки. Закінчивши рядок, раптом згадала про пачку листів від Миколи. «Спалю! Вирву із серця», - вирішила. Швидко пішла лісом навпростець до села, гілки та кущі били по заплаканому обличчю – не помічала. Ось і рідне обійстя. Мати несе воду з криниці, ставить відра на лавці й звертається до дочки:
- Чого так рано з поля повернулась? Може, трапилось що? Я тільки-но тобі підвечірок передала. Думала, ви досапаєте другу грядку…
- Підвечірок? Ким? – зупинилась на дворі Аліса.
- Микола твій повіз пакунок. Він сьогодні з армії при-йшов, навіть удома не був - відразу сюди. І перше запитання – про тебе. Я сказала де ти. Він кинувся до сусіда, позичив мотоцикл, від мене взяв їжу й сапу, та й помчав за село на наш город. Але чому ви розминулись, не второпаю.
- Мамо,- говорить блідними вустами дочка, - кажуть, він привіз жінку якусь…
- Що ти, доню, схаменися. То сестра його. Випадково зустрілись у місті та й приїхали разом у село.
Аліса знеможено опустилась на низький паркан. Сонце, натомлене осіннім днем, сідало за лісом. Польовою стежкою з того боку швидко нісся мотоцикліст. Дівчина підвелась і побігла назустріч своєму коханню. Микола зупинив сталевого коня, кинув на траву, гарячими обіймами мовчки стиснув жадану людину. Вони стояли, як одне ціле, тішачись омріяною близькіс-тю. Потім присіли на траві, чекаючи сутінок, аби розгледіти в безхмарному небі першу зірочку, яка б випромінювала їм оте щасливе світло, незабутнє впродовж усього життя.
Василь ЗІНЕВИЧ.