Опубліковано СН
- Сину, ну чого ти сидиш вечорами за тим комп’ютером? Пішов би з друзями розвіявся, відпочив, можливо, десь там на тебе чекає половинка, - мовила з докором Марія, прочинивши двері в Андрієву кімнату. - Третій десяток розміняв, женитися давно пора.
Он і Сашко вже свататись ходив до Оксани, а ти все чогось вичікуєш, - не відставала від нього.
- Мамо, скільки вам говорити, мені й так непогано. Хай женяться, прийде колись і моя пора, - заспокоював Андрій.
- Та коли ж вона прийде? У сорок літ? - захвилювалась жінка.
- Скоро, мамо, скоро, - мовив спокійніше хлопець, аби швидше залишила його одного.
Ну як пояснити матері, що не може він забути своєї Наталочки. Ніхто більше не володів його серцем, не проникав так глибоко в душу. Хіба забудеш її ніжний погляд, ласкаві руки, дзвінкий заливистий сміх? А як вони любилися! Здавалось, небо прихилялося до них, коли були разом. І дня не могли прожити одне без одного. Андрій беріг свою кохану, як найцінніший дарунок у житті, милувався, як найдивовижнішим скарбом. Обоє мріяли про щасливе спільне майбутнє.
Закінчивши школу з золотою медаллю, юнак без проблем поступив у вуз. Мріяв отримати вищу ос-віту, щоб забезпечити в майбутньому молоду сім’ю. Наталка не мала хисту до навчання й після невдалої спроби вступити в інститут, щоб бути ближче до коханого, влаштувалась працювати продавцем. Жили в гуртожитках і насолоджувались тими хвилинами зустрічей, які їм дарувала доля. Хлопець не поспішав з пропозицією руки й серця не тому, що боявся відповідальності, він добре вчився і мав хорошу перспективу. Дівчина навпаки, мріяла про домашній затишок, спільні вечори, ночі… Та обоє розуміли, що будівництво сім’ї - це справді відповідальний крок і, крім кохання, потрібно ще взаєморозуміння, терпеливість, ставлення інтересів коханої людини вище за свої.
У Наталі з часом з’явились нові знайомства, друзі. І серед них високий кароокий Вадим, який займався підприємницькою діяльністю вже не перший рік, підказував дівчині, як краще вести справи. І вона все більше прив’язувалась до нього. А згодом Вадим запропонував одружитися. У дівочій душі поселилось сум’яття. Довго вагалася, зважувала всі за та проти. Андрію нічого не говорила, любила його. А з Вадимом Наталя почувалася захищеною. Він був спокійним, розважливим, часто підвозив її додому, любив зробити хоч маленький, але приємний сюрприз. Дівчина, на диво собі, не хотіла його втрачати й… дала згоду. Жили у Вадимовій квартирі, спільно займалися бізнесом і будували плани на майбутнє.
Андрій тяжко переживав розлуку з коханою і в душі все ще мріяв про те, що Наталочка зрозуміє свою помилку й повернеться до нього. Інші дівчата не цікавили, хоча багато з них намагалися заволодіти його увагою.
Навчання в інституті закінчувалось. Того дня Андрій здавав останній екзамен. Уже зранку безпідставна тривога не полишала його. Душа наповнювалась сумом. «Невже не здам?», - думав хлопець, але, витягнувши білет, побачив, що питання всі знає. Після екзамену ноги самі понесли на базар, дуже захотілося побачити Наталю. Там хлопець почув страшну новину: Наталя і Вадим поїхали за товаром і на зворотному шляху потрапили в страшну аварію. Жінка загинула.
- Загинула, загинула, - вистукувало в скронях. Андрій довго бродив вулицями міста, не міг нікого бачити, нічого чути. І тільки ввечері, повернувшись у гуртожиток, відчув ту пустку, гостроту болю, які міцно охопили його душу.
А час ішов. Після закінчення інституту Андрій повернувся до батьків у рідне містечко. Мав хорошу роботу, друзів, але серце було зайняте Наталею. Він так і не зміг забути коханої. Кажуть, що час найкращий лікар. Та, мабуть, є хвороби, не підвладні ні часу, ні медикам. І зовсім не важливо, чого ти досяг у цьому житті, на яку сходинку піднявся в суспільстві, якщо душа надломлена невиправною втратою. Та в ній живе надія, хоча й зовсім маленька іскорка…
Зоя ФЕДОРЧУК.