Опубліковано СН
Що між нами було? Знайомі скажуть: нічого. Бо як інакше назвати один-єдиний вечір, одну ніч, які раптом з’єднали нас? А зрештою, хіба можна виміряти часом величину почуттів, пережитих нами? Усе починалося буденно, просто. Я жила удвох з сином. Мій колишній чоловік залишив нас, коли 10-річний малий тяжко захворів. Довгі й тривожні дні та ночі, лікарні, аптеки – усе це було не для егоїстичної натури голови сім’ї. Витримала випробування, не здалася відчаю – Бог милував, від сина відступила смерть. От тільки ноги в хлопця не рухались як слід. Учителі приходили додому навчати хлопця за шкільною програмою, давали знання з основних предметів. А тебе, вчителя музики, знайшла сама: в газеті прочитала оголошення про надання уроків музичного мистецтва. Вирішила купити для сина піаніно, подарувати йому відчуття поезії в житті, яка найбільше іскриться в мелодіях… Тож запросила тебе до нашого дому як надію юного серця.
Ви розучували нудні й незрозумілі мені гами, обидва захопившись тим дивним світом образів і звуків. Після уроків пригощала тебе кавою. Ти не відмовлявся, швидко випивав чашку і спішив, мабуть, до інших учнів. Або додому, до своєї дружини. Якось у розмові сказав, що в тебе красива й кохана дружина, підростають двоє дочок, при цьому дивився на мене теплими голубими очима, в голосі звучала ніжність. Мій син із захватом учився в тебе не тільки музиці, а й невичерпному оптимізму, наполегливості, тому чоловічому сприйняттю світу, яке дається тільки добрим щирим педагогом або ж батьком. Потайки заздрила твоїй дружині.
Інколи твій радісний ніжний погляд ловила на собі і в душі ставало тепло, добрий настрій піднімав над буденністю турбот. Того дня в гості приїхала мама й забрала сина в село. Ти прийшов на урок, як завжди, вчасно.
- А сина немає? – запитав, здається, розчаровано.
Я зашарілася:
- Пробачте. Я мала вам зателефонувати.
Ти щиро посміхнувся:
- Тоді дозвольте, заграю щось для вас.
- Так. Вашу улюблену романтичну мелодію…
Чому сказала такі слова? Не знаю й досі. Та дуже зраділа, коли ти з піднесенням звично виконав моє побажання. Вечоріло, полинули чарівні звуки піаніно. Запалила свічки, знайшла пляшку старого вина. Музика наповнила дім, кружляла мріями, образами, плакала, сміялася. Не можна передати словами почуття, які вона викликала, линучи з-під твоїх вправних пальців. За вікном згасав зимовий день, білий сніг летів, наче тихо танцював під твої акорди. Моя рука лежала на твоєму плечі і, здавалося, в цілім світі нас тільки двоє.
Музика стихла, ми помовчали, думаючи кожен про своє. Потім усе стало звичним і буденним. Ти ще декілька разів приходив на уроки до сина. Та щось недомовлене, до болю жагуче, але недозволене стало між нами. Одного дня почула від тебе несподіване й очікуване:
- Вибачте, я більше не прийду. Вам доведеться підшукати іншого вчителя для сина.
А очі твої благали: «Прости. І відпусти!». Що мені залишалось робити? Я жінка незахищена, земна, яка на мить забула про турботи й негаразди буття. На вечір, на ніч – одну-єдину! – вхопила краплину щастя. Воно розтануло разом зі звуками музики, що чарувала душу. Згадую той душевний злет і не втомлююсь запитувати себе: «То що ж між нами було?».
Федір Васильчук.