Опубліковано СН
Чорнобривці скинули
іскристі роси, коли Олена тендітно торкнулася жовтогарячих пуп’янків.<!--break--> Іриси,
троянди, лілеї… Усе буяло пишною літньою красою. Бабуся – художниця, вона
творить свій квітковий світ. Їй вісімдесят. Здоров’я ще поки не підводить, хоча
натерпілась за життя багато. Мальва наче розуміє самотність, тож гордо піднімає
голову, мовляв, дивіться, я – посаджена вами!
Вона народилася в
мальовничому поліському селі, змалечку батьки-хлібороби прищепили їй любов до
праці. Рідня тримала гектар землі: обробляла, садила й збирала. Олена мала
чотирьох сестер: Ганну, Марію, Уляну й Оксану. «Щось хлопці в нас не ведуться!»
- жартував батько при появі нової донечки. Матері, коли та народила найменшу, виповнилося
вже п’ятдесят літ, але в колишні часи продовження роду залишалося актуальним
питанням. «Та й люди тоді були здоровішими, загартованішими»,- скаже не раз у
майбутньому Олена. Ганна й Марія – найстарші доньки, у них уже свої родини,
клопоти, діти. Коли наймолодшій було лише чотири рочки, вийшла заміж і Уляна, а
на вісімнадцятирічну Оксану впало багато сімейних обов’язків, та й вона не
забарилась: незабаром вибралась від батьків до чоловіка жити.
«Хороші у вас дочки! Та
й живуть доладно, хазяйнують! А ця буде
якась недотепа»,- говорили сусіди про Оленку, бо та лише в три роки перше слово
сказала. Одначе минуло трохи часу, й заговорили по-іншому. Бо підростала
найкрасивішою й наймудрішою в селі… У сім уже Біблію цитувала, а в десять
вільно читала напам’ять із двадцять молитов. Щонеділі ходила з мамою до храму. Отак
проходили дні: господарство – робота – молитви… Труд загартовує. Тож стала
Олена справною робітницею, розумною та хазяйновитою, читати й писати вміла. А
коли стукнуло сімнадцять, від парубків відбою не було. Та найбільше припав до
душі кароокий Гліб. Полюбились молодята, через рік пов’язали долю.
Первістка свого назвали
Макаром… Хлопчисько підростав непосидючий, цікавий до всього. Згодом лелеки
принесли Уляну й Одарку. Не тямився від щастя Гліб, усе приносив у сім’ю, а
для крханої дружини тримав красивий сад, де були такі яскраві квіти, яких
ніколи не знав. Усі поважали Олену й Гліба за їх хороший характер і добру душу.
Коли що треба допомогти чи позичити – одразу звертались до безвідмовного
подружжя. Незлюбила хіба що сусідка Ольга. Їй, дівці в літах, був не байдужим
друг дитинства, мала на нього плани. Чого тільки не творила: і зілля різні на
неврожай у город підкидала, і до ворожок ходила. Проте нічого не допомагало:
картопля в Олени родила найбільша в селі, а ворожки відмовляли в допомозі, бо
не хотіли руйнувати великого щастя, мовляв, сама доля їх пов’язала. Так треба… Марними
були й інші Ольжині витівки: вулики на Глібовій пасіці поламала, жуків з
картоплі на сусідський город поперекидала, розбила (казала, ненавмисне) пару
глеків, що висіли на тині. Домоглася свого лише через два роки старань: якось
гадюку надибала й підкинула в малинник, де Олена ягоди збирала. Жінка
злякалася, заверещала, почала втікати та й зачепилась за стару колодку, впала.
І все минулося б, якби якраз не була при надії… Сльози, ридання, біль першої
тяжкої втрати. Усі сусіди шкодували бідолашну, лише Ольга зловтішалася.
Незабаром
страшним вихрем налетіла на міста й села Велика Вітчизняна… Люди стали зникати,
Глібові батьки загинули за якихось дивних обставин, почалися паніка й тривога. Чоловік
приєднався до повстанського руху, а Олена залишилась вдома з дітьми. Не хотіла
відпускати його, цілувала, голубила… Інколи забігав додому, як проходили
поблизу, обіймав дружину, бавився з дітьми, брав харчі… Уже місяць нема від
нього звісточки. Чула, що за сто кілометрів звідсіль залізницю з фашистським поїздом
підірвали. Усвідомлювала, що це робота повстанців, що там десь і її чоловік,
але терпіла, бо розуміла, що настали тяжкі часи лихоліть… Учора до неї
приходили якісь незнайомі люди й розпитували, де ховається, грозили знищити її
та дітей, зруйнувати будинок. Усе, що спромоглася сказати: «Не знаю. Пішов - і
не повернувся». На світанку одного з темних днів Олену розбудив запах диму.
Спершу не зрозуміла, що коїться, але на підсвідомому рівні розбудила Макара й
Уляну, схопила на руки Одарочку й вибігла з дому. Стріха будинку палала. Гасити
було нікому, бо так само жахливо тріскотіли у вогні житла сусідів. Усіх, окрім
Ольги.
- То ти
й досі не знаєш, де чоловік? - знову допитували ті ж люди.
- Не
знаю…
-
Брешеш. Він у повстанцях. Це достовірні дані. Твоя сусідка бачила, як ти
передавала цим зрадникам харчі. Ми
стежимо за вами всіма. Тільки-но побачимо тебе з Глібом, або ж рипнешся їм ще
раз допомагати… Покладеш це собі на могилу, - двоє незнайомців зламали декілька
жоржин з Глібової клумби, сплюнули й кудись подалися. А в небі над задимленим
селом кружляв лелека, затіняючи дужими крилами сонце. На зів’ялі пуп’янки
зламаних квітів капнули холодні сльози міцної духом жінки…
Стерпіла…
Трохи пожила в батьків, потім якимись силами накрили їй невеличкий сарайчик.
Сусіди не ображали Олену, але вже більше не говорили з нею, ходили похмурі й
стомлені. Взагалі все село ледь дихало на ладан, повітря повнилось гіркою
воєнною атмосферою, чулись ридання матерів і тужливі гомони жіноцтва… Треба самій
доглядати, годувати малечу… Сильна злива замочила льох, було дуже слизько, важко
втриматись на ногах. Хотіла набрати картоплі. Але як? «Хіба позичити в кого
чоботи?» - подумала Олена. Звернутись ні до кого, хіба що до Ольги. «Ні! Не
можу! Після того, як вона зрадила нас, просити помочі!?» - вигукувало
наполохане серце.
- Мамо!
А коли вже будемо їсти?, - запитала Уляна.
-
Зараз, доню. Зараз… От тільки… Побався ще трішки з Одаркою. А я… за чобітьми
схожу! - відповіла Олена.
- Може,
мамо, я до бабусі збігаю?
- Чого
ж у таку даль, Макаре, чого? Та вже й снідати пора. Я зараз вернуся!
Олена
попрямувала до хвіртки сусідчиної оселі.
- Чого
присунулась? Зруйнувала мою долю, а тепер ще й чоботи просиш. На! - розлючена
Ольга швиргонула у відповідь черевиком.
Олена знала,
що так і станеться. Але хіба це вона зруйнувала її долю? Голосно плачучи,
поволі почала спускатися холодними східцями льоху. Вода заповнила весь нижній
відділ. Раптово об щось сильно вкололась, посковзнулась і полетіла ниць…
Голосно зойкнула… і знепритомніла. Макар збігав до тітки, десь підводу дістали,
завезли Олену до лікарні. Слава Богу, залишилась живою-здоровою, ногу вивихнула.
«Жити буде, зараз обстежимо, обмотаємо, поправимо! І додому може їхати!» -
констатував лікар. Дяка сестрі Оксані, півтора тижня постраждалу доглядала,
дітей годувала, господарство правила. А в неї ж і свого немало. Встала на ноги
Олена, поволі сама почала хазяйнувати. А через декілька днів уже й накульгувати
перестала. Одначе тяжкий сум не зникав із душі, бо журилась за Глібом, ночами
плакала. Макар заспокоював: «Не плачте, мамо, тато обов’язково повернеться!».
«Ти ж мій хороший»,- обіймала мудрого сина, помалу заспокоювалась і засинала в
надії, вірі й чеканні.
Минули
тяжкі воєнні часи. Вони забрали багато невинних душ, принесли сльози, надію і
новий режим. Гліб повернувся. Весь
пошрамований, побитий і стомлений. Олена не могла випустити його з обіймів,
цілувала й плакала: «Ти ж мій дорогий!». Чоловік помалу розбудував будинок,
підняв господарство та купив дружині нові чоботи: «Щоб більше ніколи не
падала». Але нетривалим було щастя. Ольга повідомила у владні структури, що
сусід повернувся живим і здоровим, вдома агітує за армію українських
повстанців. Через деякий час, у грудні, його під конвоєм повезли до райцентру.
Звідки він уже не повернувся… Ольга бігла за машиною по снігу. Босі ноги
обпікав мороз, вітер тріпав золотисте волосся, а гарячі сльози падали на
холодний сніг, розтоплювали його щирістю й незгасимою любов’ю… Гліба засудили
до двадцяти п’яти років, вивезли десь далеко за межі країни… Олена ходила ні
жива ні мертва, єдине, що рятувало від недобрих думок, – діти, котрі, певно,
розуміли материне горе, тож тішили й підтримували її. Олена надіялась… Хто ж
знав, що Гліб більше не повернеться до рідного двору, не поцілує, не втішить,
не подарує дружині улюблених квітів… «Мамо, не плачте, все буде добре»,-
відлунювали в підсвідомості слова Макара.
Пройшов
час… Макар виріс красивим і працьовитим парубком. На нього покладалось багато
чоловічої роботи, тож байдики бити часу не було. Дівчата так і заглядали на нього
за роботящість і щиру душу, любили послухати його мову. Багато знав цікавих
історій. Звідки він їх брав, де чув? Ніхто не відав. Уляна росла справжньою
українською дівчиною: по буднях працювала в полі, вдома, а по святах до храму
ходила, віночки плела, танцювала з хлопцями. Одарка ж була трохи
відлюдькуватою, замкнутою в собі, але завжди допомагала матусі. І все було
добре, аж допоки не трапилась біда. В один зі спекотних літніх днів під час
сінокосу впала з копиці й тяжко травмувалася. До лікарні її не довезли. Горе
гострим вістрям пронизало сім’ю. Олена цілий тиждень не розмовляла, не їла, навіть з
будинку не виходила. Макар з Уляною доглядали за мамою, помалу приводячи її до
тями після страшної трагедії. Усе минуло, хоча шрами в душі й залишились
назавжди…
Через
два роки Уляну засватав Іван з заможного, поважного в селі сімейства. На
весіллі Олена плакала – згадувала себе в минулому, а Іван так нагадував Гліба.
«Гірко-гірко!» - кричали на застіллі, тоді радість замінювала сум у душі. Макар
залишився з мамою на господарстві, допомагав їй, бо багато чого вже нездужала.
Чомусь дуже важко було розлучатись з найріднішою людиною, тож про свою сім’ю ще не
думав. Але коли в нього з’явився племінничок, вирішив таки, що настала пора й
собі піти в доросле життя. Хлопець давно зустрічався з привітною на перший
погляд Марією. Пов’язавши долю, вони вирішили залишитись з Оленою, добудували
декілька кімнат і зажили дружно. Свекруха ніколи не дорікала Марії, тож спочатку
все було добре, обов’язки ділили, працювали нелегко, тож хліба вистачало на
всіх. «А зароблений власним потом урожай – найсмачніший!» - не раз повторювала
Олена. Все змінилось з народженням внучки Віри. Бабуся, на думку Марії, вже аж
надто переймалася нею: колихала, пеленала, з рук не відпускала.
- То
нащо ж тоді й матір!? - заявила раз Марія.
- Чи ж
ти ревнуватимеш внучку до рідної бабусі? - суворо відповіла Олена.
- Віра
– моя донька. Тож я не довірю її якійсь ненормальній… Віддайте! - розлютилась
Марія.
- Ах,
це я ненормальна! Не віддам…
Дійшло
до того, що змушені були Макар з Марією переїжджати. Син не забував матері,
щодня навідувався, допомагав, про Віру розповідав. Минуло трохи часу… і вже
приходив раз на тиждень, а згодом і взагалі перестав. Марія не пускала бабусю
на поріг, ще й Макара на повідку тримала. Олена ж розуміла, що не варто
руйнувати молодої сім’ї.
Позаду десятки років…
Чорнобривці скинули іскристі роси, коли бабуся Олена тендітно торкнулася
жовтогарячих пуп’янків. Це її сад. Вона тут працює і все це ростить душею та
серцем. Гліба намагалась відшукати, навіть за кордон їздила… Сказали, що помер
двадцять років тому ще під час ув’язнення… Макар з Марією виїхали до міста, уже
п’ять років про них нічого не чути. Одна лиш Уляна не забуває матері. Приходить
з внучкою Надійкою, радує зелені бабусині очі. «Ах, як добре мати в житті двох
внучок: Надію та Віру»,- каже Олена Іванівна.
Петро Катеринич.