Опубліковано СН
У приміській касі дізналася, що дизель-поїзд
за маршрутом Ковель-Сарни у зв’язку з ремонтом колії ітиме тільки до станції
Антонівка.<!--break--> Вибору не мала, отож поїхала.
З Антонівки до Сарн пасажири добиралися маршруткою. На автобусній зупинці
зібралось більше десятка чоловік. Чекали автобус понад годину, сонце припікало
все дужче, тому настрій у всіх був пригнічений. Нарешті хтось заговорив, до
нього приєдналася інша людина й уже полилась невимушена розмова. Попутники
зібрались різного віку, отож говорили про все й про всіх. Теми розмови, наче
хвилі, накочувались одна на одну. Чомусь часто буває так, що в дорозі набагато
простіше поговорити з незнайомою людиною, відкрити душу. Переді мною оживали
картини з життя за радянських часів, хтось нарікав, а хтось шкодував за
минулим, розповідали веселі історії та різні страхіття. Худенька бабуся довгий
час мовчки прислухалась до розмови, та коли мова зайшла про сучасну молодь,
заговорила. Мовила ніби про сусідів, але з її виразу обличчя й очей, наповнених
слізьми, зрозуміла, що говорить про свою сім’ю.
…Недільного дня після нічної зливи та грози
хмари розійшлися й сонячні промені весело застрибали по квітах, листочках, спиваючи
краплини роси. Попоравшись по господарству, старі й малі повиходили до лавочок,
що прилаштовані біля дороги. Вийшли і Микола з дружиною, п’ятирічним сином і
дворічною донечкою. Невдовзі за ними підійшла Миколина старенька мати. Усіх у
неї було шестеро дітей, чоловік рано пішов із життя, тому жінці доводилося
зранку до пізньої ночі трудитись, аби поставити їх на ноги. Діти підростали й
вилітали з гніздечка, а найменший Микола залишився на батьківському обійсті. У
селі роботи не було, їздив іноді на заробітки, а ще мати віддавала пенсію, й
так перебивались. Тримали худобу, город, і лише у святкові дні мали перепочинок.
Недалеко від Миколиної хати була сільська
крамниця, тому сусіди один за одним навідувались туди, хтось повертався з
пляшкою лимонаду, хтось із цукерками. Взявши синочка за руку, пішов і Микола, а
повертаючись, малий Андрійко весело вигукнув: «Мамо, ми тобі морозива купили».
Підбіг до мами, віддав їй одне, а друге почав їсти сам. Микола примостився на
лаві з пляшкою пива в руці. Усе начебто виглядало гарно, та одна з жінок раптом
голосно сказала: «Миколо, хай би й матері взяли морозиво, вона так тяжко
пропрацювала все життя, а нічого ніколи смачного не з’їла». Зависла зловісна
тиша. Старенька мати не знала, кули подіти очі, наче поранена пташка, що
захищає дитя, промовила: «Та скільки мені там треба, я ось у внучка трішки
вкушу». І вже було потягнулась вперед, та внук насупився і відрізав: «Не дам!».
І знову тиша. Жінка повільно підвелася і, згоряючи від сорому перед
односельцями за своїх дітей, зігнувшись, пошкандибала до хати…
Бабуся затихла, і всі мовчали. Хотілось
обійняти стареньку, втішити, але як її розрадиш, якщо в неї за спиною вже ціле
життя. Усе, що робила, було для дітей і заради них, аби мала до кого в старості
прихилити голову.
Уже спекотне літо передала естафету осені, та
купуючи морозиво, в уяві знову й знову виринає бабуся з добрими очима, повними
відчаю, та натрудженими руками, що мимоволі змахують сльозу.
Софія СТЕПОВА.