Опубліковано СН
Життя людини помережене червоними та чорними нитками.
В одних більше світлих тонів, в інших - темних. І Марію життя не балувало. У ранньому дитинстві втратила батьків, тож виховувала її тітка. Доношувала чужі речі, хоч, як і всі дітки, дуже хотіла мати гарний одяг, взуття. Воліла добре вчитися, щоб здобути в майбутньому престижну спеціальність. Однак то були тільки мрії. Ніколи не розповідала про них тітці. Розуміла, що важко їй, та й чоловік дорікав, мовляв, своїх ротів вистачає, а ти ще й чужу привела в хату. Тітка просила: «Не звертай, дитино, уваги, його не зміниш. Ти ж мені не чужа, своїх на ноги поставлю, а затим тобі дам раду».
Не встигла Марія й школу закінчити, як свати прийшли. Не перечила, не сміла. Чоловік був добрим, допомагав їй. Але вона не кохала Миколу, ніколи не питала, чому взяв її за дружину. Молоді жили гарно, шкода лишень, що не було дітей. Але минув час і Микола почав дорікати, бо дуже мріяв, аби хата повнилась дитячим щебетом. Марія його заспокоювала, хоч знала, що довго так бути не може. Адже лікарі сказали, що дітей не матиме ніколи. Не призналась чоловіку, потай зрошувала слізьми подушку. Життя стало сірим, одноманітним. Микола почав заглядати в чарку, приходив пізно додому. Треба рятувати сім'ю, а як зробити це, жінка не знала. Якось зважилась на розмову.
- Давай усиновимо дитину, - мовила тихо, наче боячись. - Поїдемо звідси, щоб ніхто не знав, що вона чужа. Ми її полюбимо. Адже я ніколи не народжувати, тож іншого виходу в нас нема.
Чоловік мовчав. Бачила Марія, як важко йому, але не зронила й слова. А потім Микола випалив: «Візьмемо дитину, але вибиратимеш сама. Мені байдуже, хто буде».
Усиновили хлопчика. Бачила дружина, як часто підходив чоловік до колиски й посміхався малюку, як без вагань брав на руки, грався з ним. Ожила хата від дитячого сміху. Полюбили немовля, як рідну кровинку. Гадала Марія: «Ось воно, справжнє щастя». Кожну вільну хвилину присвячувала синочку. Вирішили не казати Максимку, що він їм не рідний. Можливо, все так і було б. Та коли хлопець подорослішав, помічала, що стає жорстокішим. Часто приходив напідпитку, ображав батьків. Марія запитувала, за що, але він ще більше кричав на неї, зривався й трощив усе, що потрапляло під руки.
- Чому ти мене вчиш, як на світі жити! - верещав матері вслід. - Я вже не маленький, знаю, що робити.
Бачила жінка, що втрачає сина, а зробити нічого не могла. Микола не витримав, не зміг, тому й пішов з родини. А Марія плакала, у печалі минали її дні.
- Сину, це погано закінчиться, - говорила не раз. - Хіба ти не бачиш, що котишся в прірву.
Тоді Максим вперше підняв на матір руку, а затим пішов з дому. Дуже скоро його визнали крадієм, посадили за грати. Боліло материнське серце. Звинувачувала Марія тільки себе, бо ж виростила егоїста, з дитинства дозволяла йому все, чого хотів: і дорогі іграшки, і найсучасніший одяг.
…З острахом чекала, коли повернеться Максим з колонії. Чи прийде додому, не знала. А він таки прийшов. Обійняв матір, пригорнув до грудей.
- Пробач мені, мамо, що я так з тобою поводився, - мовив щиросердно. – Коли дізнався, що я не рідний вам, спершу хотів піти геть, а потім почав мстити. Мені хотілося, щоб вам було так боляче, як і мені. Мамо, чому ж ви одразу не сказали мені про це?
- Синоньку, - шепотіла мама, – ми боялися тобі сказати правду. Прости, що так вчинили.
Мати плакала гіркими слізьми, а син обтирав її обличчя, промовляючи: «Мамо, рідненька моя, я більше ніколи не буду вас з батьком ображати. Ви найрідніші для мене люди. Я поверну додому батька, бо через мене пішов. Мені соромно, що був таким жорстоким. Вам було боляче й тяжко, а я насолоджувався. Ось як віддячив за те, що доглядали мене, одягали, недосипали ночей». Довго Марія слухала, хоч простила давно, бо ж син…
- Мамо, маю гарну новину, - радо сповістив якось Максим. - У мене є дівчина, і ми плануємо одружитися. Подаруємо тобі внуків. Хочу, щоб ти була завжди усміхнена, щоб плакала лише від радості й щастя. А Дарину кохаю давно. Вона мене чекала з колонії, тож знає про мене все. Тобі ж не говорив про неї. А тепер, коли порозумілися, хочу з нею познайомити. Дарина буде гарною невісткою. Мамо, накривай стіл, а я привезу її. А дорогою ще й по батька заїду. Знаю, він мене простить, буду йому гарним сином. І жити будемо разом, під одним дахом.
- Добре, сину, їдь, - сказала радісно мати й заметушилась на кухні. Максим пішов задоволений і щасливий. Бо відкрив неньці все, що носив у собі багато років. А Марія клопоталась, стіл накрила, одягла швиденько обнову. Бо ось-ось приїдуть гості.
…Години йшли повільно, а серце стискав біль. Жінка не знала, що й думати. Певно, машина зламалась. А можливо, обманув. Ні! Не може бути, він не такий.
Минула ніч. І очей не зімкнула. Скрипнули двері, схопилася: «Ти прийшов, сину, а я вже зачекалась». Це був сусід, він тихо прошепотів: «Тітко, ваш син розбився на машині. Не довезли до лікарні, помер». Страшні слова. Марія аж змарніла, а потім закричала: «Сину, соколику, тобі тільки б жити. Обіцяв, що буду внуків няньчити, а пішов назавжди. Синочку, кровиночко моя, як житиму без тебе, хто ж на старості літ догляне мене?». Довго плакала, та запобігти горю вже ніхто не зможе. Утратила Марія сина, та в її пам'яті він навіки залишиться ніжним, люблячим, щасливим.
Валентина ПАВЛУШКО