Опубліковано СН
- Забирайся з нашого життя, ти нам не потрібна, – кричали п’яні доньки на Любу.
– Не виберешся, проженемо. Щоб і духу твого тут не було.
- І мотлох свій не забудь забрати, - додала, мов кольнула гострою шпицею, менша Ілона. Двері у вітальні гучно брязнули, Люба залишилась на одинці зі своїм горем. Серце вже не боліло, не пекло – звикло за стільки літ до образ і кривди. І сліз уже не було. Жінка з вицвівшими очима й сивиною на скронях сиділа мовчки, а в голові роєм снували думки. З сусідньої кімнати ще довго доносилась п’яна лайка дітей, а коли за дверима затихло, пішла спати. Вткнулась обличчям у подушку, а в грудях так боляче пекло, наче полум’я обняло душу. Жадала швидше покинути цей світ, птахом полетіти в небесну й безмежну вись. Бо несила терпіти знущання. Надто болить ганебне ставлення доньок. Особливо свою неприязнь і зневагу проявляють, коли приносять їй пенсію.
От і сьогодні Галя та Ілона по-звірячому «відбивали» в Люби гроші. Власних не мали, жили на те, що в матері вдасться відібрати. Бувало, продадуть за безцінь щось із квартири. Пенсії у вісімсот гривень вистачало лише на тиждень. Хліба на столі не буде, а в дівчат пляшка оковитої завжди знайдеться. Та ще й дружків-алкоголіків приведуть. Наче дика зграя бездомних псів, п’ють і гуляють разом, аж поки сонце не вкаже на білий день.
Люба спершу намагалась запобігти цьому, та коли озвірілі доньки впивались у волосся кігтями скаженої гієни, замовкала. Часто сиділа по кілька днів без крихти в роті. Іноді сусіди її годували, знали про біду, адже діти забирали фактично всю пенсію. Сьогодні вперше не дала їм грошей. Такої страшенної люті й дикої ненависті до себе Люба ще не відчувала. Здавалося, ладні розшматувати й викинути, мов якийсь хатній непотріб.
Таке безчинство доводилось переживати жінці не один рік. Нило серце від образ, щеміла душа, але терпіла знущання. Знала, це розплата за давні гріхи. Все почалося з молодих пустотливих літ. Люба тоді була студенткою першого курсу медичного інституту. Закохалася у високого бравого хлопця з красивим ім’ям Гліб. Він навчався вже в інтернатурі. Шалене полум’я кохання охопило їх, розігріло серця так, що, здавалось, жити один без одного вже не могли.
Невдовзі справили весілля. Переїхали жити в нову квартиру, яку батьки придбали спільними зусиллями. Згодом Гліб працевлаштувався лікарем у одну з клінік міста. Життя вирувало: Люба навчалася, Гліб працював.
Якось сповістила йому, що вагітна, але радості в очах коханого не побачила. Допивши чай, мовчки пішов на роботу. Жінка з тривогою чекала його повернення. Та прийшов не сам, з іншим чоловіком, дещо старшим за нього.
- Це наш гінеколог Іван Петрович, - представив гостя Гліб. – Завтра ти будеш його пацієнткою.
Любу після цих слів, мов струмом ударило. Не чекала такого від Гліба. Не розуміла, чому прийняв таке рішення. Жінка мовчки пішла в кімнату. Сиділа й плакала, а з вітальні доносились нечіткі слова двох чоловіків.
- Я її розумію, - говорив гість, - зважитися на аборт не кожен може.
- Цілком згоден з тобою, - додав Гліб.
А вона сиділа, мовби на шпильках. Серце вилітало з грудей. Не хотіла вбивати дитинку. Та відмовити чоловіку не могла, надто сильно кохала. Сліпе кохання, як безжальне полум’я, спалювало на її життєвому шляху навіть святе й рідне.
- Не плач, усе буде добре, - втішав молоду дружину. – У нас ще будуть діти, - намагався всіляко підбадьорити Любу. – Спершу тобі потрібно закінчити навчання, а не розриватись між сім’єю та інститутом. Влаштуєшся на роботу, а тоді будемо вити сімейне гніздечко.
З гнітючим болем у серці та ненавистю до своєї материнської гідності йшла на операцію. Ноги ступали, мов по битому склу. Незчулась, як і лягла на операційний стіл. Все закінчилось досить швидко. Навіть не вірила, що так мало часу необхідно, щоб перестати бути мамою.
Важко переживала ті безглузді часи, але Гліб допоміг повернутись до нормального життя. Піклувався про неї, водив у ресторани, дарував квіти. І Люба, здавалось, одужала. Голова була вже зайнята іншим: що приготувати на вечерю, як здати найближчу сесію тощо. Та невдовзі знову завагітніла. Запульсувало нове життя в утробі матері, а з ним і нова надія. Та тільки-но сповістила про це чоловікові, події почали розгортатись за попереднім сценарієм. Гліб знову наголосив, що рано бути батьками, спершу належить закінчити навчання. Довгі дні сердечного вмовляння, розпачу й переконань ще раз змусили Любу погодитися на аборт. Не знала, чому так вчинила, чому двічі зробила нерозсудливий і безглуздий крок. Відповіді на це питання в неї не було.
Час минав, рани загоювались. Закінчила навчання, влаштувалась на роботу. Та болюча порожнеча оселилась в її серці, підступно висмоктуючи сімейну радість. Сірі будні заполонили життя, не давали вирватись у веселкову сутність родинного щастя. Наче вода, спливали роки. Але завагітніти більше не змогла, далися взнаки аборти. До яких тільки лікарів не возив її Гліб, але все було марно. Залишилось лише просити діточок у Бога. Кожного дня Люба й Гліб у молитвах звертались до Всевишнього, годинами простоювали біля образів. Та надія з кожним днем танула. Не раз жінка бачила сон: вона з чоловіком посадили дві молоді яблуньки, а потім нещадно їх зрубали. Та коли знову вирішили посадити, то не прийнялись. Сон цей був страшним для неї. Часто хапалася серед ночі й кричала в темряву. Розуміла значення видіння, тому й хотіла якнайшвидше спокутати провину.
Роки минали непомітно. Недогледілись, як промайнула молодість. Щоб не жити самотньо, вирішили взяти з дитбудинку двох дівчаток… У родині Люби й Гліба залунав веселий щебет дітвори. Ростили Галю та Ілону названі батьки, як рідних. Завжди йшли на зустріч донькам, не відмовляли в забаганках.
Дівчата зростали, самостверджувались, загартовувався їх характер. Часто мати дивлячись їм у вічі, пускала нехитру сльозу. Там, на глибині дитячих оченят, бачила зовсім інших дітей, своїх, рідних. Малі дівчатка втішали неньку, ніжно обіймаючи та гаряче обціловуючи. А Люба гладила їх кучеряві кіски, заспокоюючи свою зболену душу.
Невдовзі родину спіткала страшна біда. Раптово помер Гліб. Горем побита Люба, ледь не збожеволіла. Наче пташка у сільці, кидалась з кутка в куток, з одного місця в інше. Смерть чоловіка зробила її на десять літ старшою за справжні роки. А що доньки? Їм, звичайно, було теж шкода батька, але якось не так, не по-справжньому, бо ж знали, що не рідний.
Важко було ростити дітей без Глібової дисципліни. А тому все частіше доньки затримувались на дискотеках. Згодом взагалі стали приходити під ранок. Часто від них несло спиртним, а одяг був просякнутий тютюновим димом. Розуміла: дівчата йдуть не тією стежкою. Намагалася довести хибність їхніх вчинків. Тоді вперше й отримала стусана від старшої Галі. Скільки тоді виплакала. Та виховувати дітей дедалі було важче. Дівчата почали приводити дружків і пити вдома, а її часто зачиняли в спальні, щоб, мовляв, не заважала. Та попереду чекало ще гірше: доньки насмілилися силоміць відбирати гроші, почали продавати хатні речі. Життя Люби перетворилося на страшну й безглузду муку.
…У вітальні хтось увімкнув світло. Любині думки, наче сполохані коні, понеслись десь далеко. Досі очей не зімкнула. Глянула в помальоване морозом вікно, сонце здіймалось у вись, розсипаючи ласкаве проміння по снігу. Морозний ранок підступав усе ближче. Жінка похапцем почала збирати речі, бо ж добре знала: коли сказали, що виженуть з дому, так і зроблять. У цьому сумнівів не мала. Зібравши одяг у сумку, обережно й боязко сіла на ліжку, повела поглядом у вікно й гірко заплакала. …Раптом перед нею визріли обличчя двох маленьких дівчаток з такими ж карими, як у неї, очима, з такими ж трішечки кирпатими, як у неї, носиками. Люба мовчки дивилась на них, а з очей малечі капали прозорі крапельки-сльозинки…
Василь ТИТЕЧКО.