Опубліковано СН
Павло та Клава недільного дня сиділи на дивані у квартирі й дивилися по телевізору серіал, як раптом задзеленчав у дверях дзвоник. Хто б це міг бути? Адже ні на кого не чекали. Коли Павло відкрив двері, побачив молоду, їхнього з Клавою віку жінку.
- Вам кого? – запитав. – Певне, переплутали квартиру?
– Не знаю, можливо, - схвильованим голосом відповіла гостя. – Тут живе сім’я Терещуків?
- Так, це ми, - відповів. Він уже здогадувався, хто вона, бо найбільше цього боявся. Але запросив у квартиру. Привіталася, попросила дозволу сісти.
– А в якій справі до нас, - теж з тривогою в душі спитала Клава. Жінка, зібравшись, мовила:
- Знаю, що не раді моєму візиту, але не хвилюйтесь, все буде добре. Я – мати дитини, яку ви удочерили.
Тож здогадка Павла й Клави підтвердилася. Щоб довго не розмовляти, Павло запитав: «Скільки хочете, щоб більше нас не турбували?». Жінка аж спохватилася: «Що ви таке кажете? Я вам безмежно вдячна за те, що прийняли мою дитину у свою сім’ю. Я дізналася, що їй тут добре, що вона стала для вас рідною, то є для мене найбільшим щастям. Як ви хоч її назвали?». «Ілонка», - відповіла Клава.
– Гарне ім’я. Не буду вас тривожити. І не хочу, щоб Ілонка дізналася, хто її справжня мати. Ви її батьки, і більше вона нічого не повинна знати. Павло з Клавою нічого не зрозуміли.
– То чого ж ви тоді приїхали? – спитав уже спокійним голосом Павло.
- Просто хочу побачити свою кровинку. До речі, де зараз Ілонка?
- А вона - учасниця художньої самодіяльності, тож сьогодні їхній клас звітує в Будинку культури.
- Ви – жінка, - звернулася вона до Клави, - і як ніхто повинні мене зрозуміти. Я завжди засуджувала тих матерів, які залишають своїх дітей, але інакше вчинити не могла. Хоча змогла б, але то вже пізно.
- Павле, сходи в магазин, - попросила Клава чоловіка, - щось купи на обід.
Коли жінки залишилися самі, Рая, так звали гостю, сказала:
- Клаво, давай будемо на «ти». Ми ж ровесниці. Так хочеться перед кимось відкритись, а не можу. Тобі все розповім, як на сповіді. Ти - мати моєї дитини і повинна знати, чому моя донька опинилася у вас, а не живе зі мною. Можливо, й судити перестанете, хоча тут і моя вина є.
Жінки сіли одна навпроти одної, і Рая повела розмову: «Вчилася тоді в технікумі. Мені було дев’ятнадцять, коли закохалася до безтями в старшого за себе хлопця. Батьки сварилися, та хіба серцю накажеш? Ми ж, дівчата, втрачаємо зовсім над собою контроль, коли закохуємося. Нікого більше не помічаємо навкруги. Тільки ти і він. Довіряємо, мов у тумані. Так сталося і зі мною. Довірилась я йому і, як результат, завагітніла. Сподівалась, що наше кохання буде вічним. Та помилилася. Не знала я про свого коханого нічого. А він, як потім з’ясувала, був одружений, а коли дізнався про мою вагітність, відразу зник. Що мала робити? Розповіла все мамі, думала, зрозуміє мене, розрадить, а вона навпаки, розкричалась:
- Якщо народиш свого байстрюка, задушу власними руками і його, і тебе.
Хотіла перервати вагітність, та лікарі сказали, що вже пізно. Думала накласти на себе руки, та якась сила втримала на цій землі. Додому вже не їхала. Підтягувала живіт, як могла. На щастя, а може, й ні, дитина народилася семимісячною, тож ніхто й не помітив моєї вагітності. Переживала за доньку, але лікарі запевнили, що дівчинка здорова і ніяких відхилень у неї нема. Коли годувала свою крихітку, обливала її сльозами. Розповіла про все лікарю, який приймав пологи. Він заспокоїв: «Не хвилюйся, - сказав. – Ти у нас не перша. Не пропаде твоя донечка. До нас багато людей звертаються на усиновлення, тож віддамо в хороші руки - обіцяю». Ніби й зраділа, але розуміла, що серце моє вже ніколи не заспокоїться. У лікарні працювала знайома, от вона по секрету й розповіла, хто удочерив мою крихітку. Не турбувала вас, знала, що переїхали в інше місто, аби ніхто не докоряв дитині, що в неї нерідні батьки.
Коли після народження доньки приїхала додому, мати, глянувши на мій живіт, зло спитала: «Що, дівко, зчистилася? Маєш щастя, інакше не знаю, що з тобою зробила б». Думала, що я перервала вагітність. Через декілька років вийшла заміж, народила другу доньку, та знову щастя моє виявилось недовгим. Залишив чоловік. Отак і живемо біля батьків. А про першу свою дівчинку не забувала ні на хвилину. Клава співчутливо слухала Раю. Коли та закінчила, сказала:
- Як я розумію тебе. Адже моя доля схожа до твоєї. Обманув і мене отак хлопець. Тільки ти зробила правильно, дала дитині життя, а я свою вбила, бо змушена була перервати вагітність. За що й поплатилася, адже народжувати вже не могла. Коли виходила заміж за Павла, відчула свою вину перед ним. Але те, що була вагітна від іншого, тримаю в таємниці й досі. Та відкрилася перед ним, що дітей мати не зможу. Причину вигадала, ніби через хворобу, яку перенесла в дитинстві. Він же кохає мене по-справжньому, тож запропонував узяти дитину з пологового будинку.
За щирою розмовою й не помітили, як у кімнату вбігла десятирічна Ілонка. Рая, коли побачила доньку, аж затрусилася, ледве не впала зі стільця. Але не видала себе. А Ілонка відразу кинулась до Клави.
- Мамцю моя дорогенька! Я отримала сьогодні приз за виконання пісні про маму. Я співала й бачила перед собою тебе, бо ти в мене найкраща!
- Донечко моя, яка ти в мене розумниця, - пригорнула Клава дитину до себе. Вони цілували одна одну, не помічаючи навіть Раї, яка дивилась на них і їй хотілося заридати. Як стрималась, і сама не знає. Коли натішились, Ілонка звернула увагу на Раю:
- Пробачте, тьотю, а я й не привіталася до вас.
- Нічого, нічого, донечко, - хотіла сказати, – рідненька, та схаменулася.
- То моя шкільна подруга, Ілонко, - виручила Клава. - Ми давно вже з нею не бачились, от вона й приїхала до нас у гості.
Коли повернувся Павло, разом пообідали і Рая зібралась у дорогу. Клава вийшла з нею на вулицю.
- Не кажіть про мене нічого Ілонці, - благала Рая. – Не треба травмувати дитяче серце.
Дві матері однієї дитини, як рідні, обнялися і в обох з очей покотилися рясні сльози. Обмінялися номерами мобільних телефонів, тож потім часто спілкувалися. А коли Ілонці виповнилося сімнадцять, Клава з Павлом запросили на її день народження Раю. Вона приїхала з радістю. Та не сама, а з меншою дочкою Світланою. Ілонка з нею відразу подружилася. Вони були схожі між собою, як дві краплі води. Хтось з гостей, коли дівчаток не було в кімнаті, пожартував:
- То ти, Павле, видно, вскочив у гречку, що така схожість у дітей?
- О, він у мене такий, - теж пожартувала Клава, але я йому прощаю. Чого в молодості не буває!
Коли Рая з донькою від’їжджали, Світлана запросила тітку Клаву приїхати до них у гості з Ілонкою.
- Обов’язково приїдемо, дитино, - пообіцяла Клава.
Вони й приїхали, але не в гості, а з іншої причини. Бо через деякий час отримала Клава СМС-повідомлення від Раї: «Приїжджай з Ілонкою, можливо, більше не побачимось». Згадала Клава, що жалілася Рая їй на якусь хворобу. Тож терміново зібралася в дорогу. Ілонка раділа, а в Клави серце вилітало з грудей. А що, як з Раєю дійсно щось станеться? Як відкритись перед донькою? Адже вона повинна знати правду. Не знала, як сприйме це дитина, але таки наважилася. Все розповіла, що знала і про її рідну маму, і про себе. Тільки в кінці сказала: «Не засуджуй, Ілонко, свою маму. Її треба зрозуміти. Така наша жіноча доля. А вона не залишила тебе, була завжди з тобою в думках, приїздила до нас. Тільки відкритись не могла, бо жаліла тебе. Не повторюй наших помилок, Ілонко». Дівчина після такого відкриття була вже сама не своя. Вона не судила маму, їй хотілося просто пригорнутися до неї. Її старенькі батько й мати побачили, як чужа дівчина кинулась до їхньої дочки, яка лежала в постелі вже зовсім змарніла, припала до грудей і заридала:
- Мамочко моя рідненька!
Рая, яка вже не в силах була говорити, раптом ніби ожила, притулила до себе Ілонку та мовила: «Донечко, пробач, що була не з тобою». Цілувала її, обливалась сльозами. Світлана, батько й мати нічого не розуміли. Та Рая, зібравшись із силами, пояснила:
- Світланко, це твоя рідна сестричка, - звернулась до меншої дочки. - І твоя внучка, мамо, - глянула в бік матері, - яку ти колись хотіла задушити своїми руками при її народженні. Я її не вбила, як ти вимагала, а народила. Виростила ж і виховала мою кровинку інша мати. Ось вона перед тобою, - і вказала на Клаву. - Ти повинна вклонитися їй, мамо. Бог мені простить за все, а тобі - хай сам вирішує.
– Доню, донечко, яка я щаслива, що ти мене простила, - звернулася до Ілонки. - Не гнівайся на мене, що так сталося. Здогадуюсь, що тобі мама Клава все розповіла. Слухайся тата й маму.
- Дякую тобі, добра людино, за все. Я тобі доручаю й другу свою доньку, не розлучай їх, -звернулась до Клави.
– Що ти таке кажеш? - жахнулася Клава. Ми ще погуляємо разом на весіллі наших донечок.
- В Раї з’явилися на очах сльози: «Дай то Бог…».
Усю ніч сиділи біля хворої матері доньки. Вона не могла на них надивитися. Як чекала миті, коли вони дізнаються одна про одну. Рая вже говорити не могла, а Ілонка з Світланкою все їй щось розповідали, ділилися своїм сокровенним. Мати тільки посміхалась. Потім підняла руки, пригорнула до себе і тихо сказала: «Ідіть відпочиньте, мої дорогенькі, я теж трошки засну. Ще наговоримось». То були останні слова, які вони чули від неньки. Бо коли проснулись, вона вже була холодна. Плакали, ридали доньки над матір’ю, а мати Раї стояла ніби закам’яніла. Розуміла, що то, певно, через неї зупинилося серце дочки, бо стільки років воно боліло. Чи ж могло витримати?
Володимир ПІНЧУК.