Опубліковано СН
Надворі стояло спекотне літо. Дозрівали плоди. Їх у цьому році вродило багато. Та Антоніну нічого не радувало.
Відчувала жінка, то вже її останні дні. Боліло все тіло, розривало на шматки серце. Життя згасало. Тільки розум був світлий. Та не давала спокою тільки їй відома таємниця. А нині вона ще більше нагадала про себе й точила мозок удень і вночі. Як же забрати з собою на той світ цей гріх? Думала ж, що все минеться, забудеться, та прийшов час його спокутувати. Вона ще молода. Не встигла дітей на ноги підняти, насолодитися життям, а все вже перекреслено й не повернеш назад.
Підступна хвороба підкосила зненацька. Лікарі як могли боролися за її життя, та не допомогло. Микола забрав дружину з лікарні додому. Думав, біля дітей їй буде легше, а сам ходив на роботу. Діти гралися на дворі, а в жінки було вдосталь часу, аби обдумати своє життя. Прожили з Миколою, гріх сказати, що погано. От якби лише Антоніна не зробила свого часу дурницю, яка тепер перед смертю так мучить. Якщо розповісти, то хіба буде всім від того легше, а не скажи, теж не добре забирати з собою на той світ. Тож Антоніна вирішила розповісти Миколі все, з чим жила всі ці роки.
Коли чоловік прийшов з роботи й запитав, як почувається, попросила: «Сядь біля мене, хочу тобі сказати щось дуже важливе. Мені вже недовго залишилося. Відчуваю, як згасає життя. Миколо, дуже завинила перед тобою. Не думала, що доведеться розповісти таке». І жінка розпочала сповідь: «До нашої зустрічі мала хлопця. То було перше кохання. Зустрічалися два місяці. Крім того, що Володимир був старший, нічого про його життя не знала. Вирішила народити від нього й повідомила, що вагітна. Доти Володимир одружитись не обіцяв, тож не припускала, що може покинути. Думала, вийду за нього заміж, а виявилось, що вже є дружина та двоє діток. Зі мною просто розважався. Пропонував гроші на аборт, та побоялася позбутися дитини. Не уявляєш, як тоді було важко. Якою ціною заплатила за цю легковажність. Володимир розрахувався й виїхав із села. З того часу його не бачила. Хоч досі зберігаю адресу, та листів не писала й не шукала зустрічі з ним. Батькам про вагітність побоялась розповісти, щоб з дому не вигнали за такий сором. Сама шукала вихід, і знайшла, познайомившись із тобою. Але… У моєму серці залишився Володимир. Тоді бачила, як ти закохався в мене, й схопилася, як за соломинку. З перших зустрічей були близькими, адже мені не було чого втрачати, рятувала себе. Пізніше сказала, що вагітна, й ми одружилися. Народився наш Сергійко, а щоб нічого не запідозрив, вигадала, що пологи передчасні й він семимісячний. Так буває. Миколо, ти дуже полюбив сина й повірив мені. Отже досі не знав, що він не рідний. Дякувала Богу, що обман не розкрився. Після народження донечок і твого гарного ставлення до них, зовсім заспокоїлась. Та найближчий до серця тобі Сергійко. Думаю, ти все ж змиришся, що він не твій син». У Миколи перехопило подих від цих слів, він мовчав, а Антоніна продовжила розмову: «Наполягла, щоб виїхали з села, бо боялась, що хтось розповість правду. Знали ж у селі, що зустрічалася з Володимиром. Дивувалися, що швидко вийшла заміж. Головне, щоб син не був схожим на свого батька. Ти не хотів їхати, переконуючи, що дітям буде важко звикати, та й мати допомагає їх доглядати. Там же всі чужі. Знову ж таки, тут є робота, а там хтозна, як буде. Та не хотіла тебе слухати. Жертвувала всім, аби не дізнався, що Сергій не твій син. Навіть матері не зізналася, втікала сама від себе. Коли ненька почула, що все ж їдемо, просила: «Дочко, що ж ти робиш? З маленькими дітьми їдеш. Хто ж тебе там чекає, хто виглядає?». А коли вантажили речі в автомобіль, не давала їх з хати виносити, так голосила, аж моторошно було. Чуло, напевно, материнське серце, що більше не повернуся в рідний дім. Та й тут, на новому місці, почалися проблеми. Часто хворіли діти, ти не міг довго знайти роботу. За все, що бралися, було не так. І ти не раз казав, який дурний, що мене послухав. А повертатися не було куди, хату продали. Заспокоювала, що все буде добре, а сама плакала й намагалася, щоб не бачив цих сліз. Усе робила заради сина». Антоніна помовчала, роздумуючи, як продовжувати. Потім попросила: «Пробач мені, якщо зможеш, що не кохала, обманула».
Миколу ніби облили окропом. Йому було боляче від цих слів. Не знав, що сказати, що робити, адже любив дружину, не здогадуючись, що байдужа до нього. Обожнював сина, виховував і не знав, що нерідний.
- Антоніно, якби розповіла правду з самого початку, навіть не впевнений, чи були б разом. Хоча, можливо, змирився б і не довелося б тікати з села, жити з гріхом.
- Коли б знала, як краще зробити, то ніколи б так не вчинила, – й продовжила прохати: - не кажи Сергію, що не твій син».
- Антоніно, через стільки років розказала правду, а подумала, що буде з нами? Як нам обом тепер жити з цією образою? Стільки були разом, й увесь цей час обманювала мене. Ось бачиш, шила в мішку не заховаєш. Краще б ти забрала свою таємницю з собою. Звісно, не скажу Сергію правду, однак хтозна, чи будуть між нами й надалі такі ж теплі стосунки?
- А мені нічого не треба казати, все чув, - обізвався син, який підслухав їх розмову.
- Пробач сину, - вимовила жінка, - помираю й не могла не сказати, що ти не рідний син Миколі. Зробила боляче тобі і йому, та з часом все минеться.
- Мамо, як ти могла? - гірко вимовив Сергій. - Підло повелася з нами. Навіть не подумала, як мені тепер жити.
Гримнувши дверима, вийшов із кімнати. Антоніна звернулася до чоловіка: «Прошу, похорони мене там, де народилася. Не звикла тут, не прижилася. І мати заспокоїться, буде до кого їй на могилу ходити». Микола нічого не пообіцяв. Здогадувався, що навряд чи виконає її останнє прохання. Жили далеко від села, де народилися діти й де було все рідне до болю. Однак дав телеграму матері, в якій просив швидше приїхати. Ось так за один день усе змінилося. Відтоді не знаходив місця. Дружину не заспокоював, а вона каялася через біль, якого завдала рідним людям. Хвороба точила й далі, а їй уже не хотілось ще трішечки прожити. Доньки часто заходили провідати матусю, а Микола й Сергій ніби зовсім про неї забули. Плакала, ковтаючи сльози, та, на жаль, вже нічого не зміниш. Благала Господа, щоб простив її. Пішла з життя тихо, як і прожила, в пошані й любові.
Мати Антоніни приїхала саме на похорон. Сильно плакала й приказувала: «Я ж тебе, донечко, просила, щоб не їхала. Відчувала, що більше не побачу. Що ж ти наробила? Діточок осиротила, мене залишила». Микола розказав тещі про прохання Антоніни поховати в рідному селі й що не в змозі виконати його. Нині літо, далеко треба везти, та й тут її діти. Хотів сказати, що й він не чужий, та промовчав, згадавши, що жила з ним, а в серці був інший, який зрадив, жодного разу не поцікавився, як там його кровинка.
- Мамо, хай знайде спокій ваша донька в цій землі. Не судіть мене, що не можу зробити, як вона хотіла.
Хоч як було матері боляче, та не сказала нічого. А тільки мовила до дочки:
- Донечко, вибач, що залишилася тут, що не вберегла тебе. Якби ж була вдома, можливо, так і не сталося б? Мало Бог відміряв тобі життя. На те Його воля. Та буду молитися за твою душу.
Коли теща зібралася від’їжджати, Сергій попросив: «Бабусю, поїду з тобою, буду в тебе жити». Не запитувала, чому онук так вирішив. Микола ж не хотів його відпускати, та Сергій випалив: «Ти мені не батько, тож не вказуй, що робити». Ой, як у Миколи стисло серце від тих слів. Віддавав бо тепло душі, виховував справжньою людиною, а він виявився егоїстом. Мати Антоніни їх розмову не чула. Микола не знав, які знайти слова, щоб затримати сина.
Сергій поїхав до бабусі. Після смерті Антоніни вона не довго топтала ряст на цьому світі, бо важко пережила втрату доньки. Помираючи, сказала онуку: «Сергію, їдь додому, там твоя родина, а в цьому селі немає тобі що робити». Не розповів їй хлопець, що Микола не рідний батько, а матір не може пробачити за те, що вчинила. Зостався жити в старенькій бабусиній хатині. Влаштувався на роботу, обробляв город. У листах Микола все просив, щоб повернувся. Сергій декілька разів їздив до них, щоб провідати сестричок, мамину могилу. Згодом чоловік змирився з його рішенням. Думав, хай усе буде, як є.
Сергій відшукав адресу рідного батька в документах, які мати стільки років берегла. Ось і знадобилася. Їздив шукати Володимира, та там проживають незнайомі люди. Йому й на гадку не спадало, що рідний батько міг дати матері невірну адресу.
Та юнак не втрачає надії на зустріч. Тільки йому дивно, що до людини, яку не бачив і зовсім не знає, відчуває приязнь. Чомусь хочеться побачити, поспілкуватися. Навіть ще не знає, що скаже батьку, коли знайде, але продовжує шукати. Можливо, з часом Сергій зрозуміє, що Микола рідніший, та поки що живе мрією, завдаючи болю людині, яка й досі продовжує його любити й чекає.
Валентина ПАВЛУШКО