Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Позаочі її називають наша Любочка, офіційно – Миронівна. Любові Примак довіряють, бо мають на те підставу.
Впродовж 34 років вона не зрадила своїй професії. Це зараз приміщення Ясногірської лікарської амбулаторії загальної практики сімейної медицини – ошатна двоповерхова будівля не з одним кабінетом. А починала молодий спеціаліст працювати в маленькій сільській хатинці на дві кімнати. Можете уявити розпач міської юнки з Макіївки Донецької області, яка стояла й плакала, запевняючи всіх, що не залишиться тут. Але вибір у неї був невеликий – Федорівка, куди не їздили автобуси, або Ясногірка. З чоловіком, через якого й змінила місце проживання, мешкали в Гранітному. Тож коли вперше побачила приміщення, в якому єдиними меблями були збиті стіл і стілець, шафа, ручний умивальник, не могла зупинити сліз: «Як же я тут буду? - Ні умов, нічого…». Санітарка Євгенія Лехкобит, яка вже чимало побачила на своєму віку, підійшла, обняла за плечі, заспокоїла: «Будеш, дитинко, будеш». Більше нічого не сказала. Йшов 1978 рік.
Зацікавило, як все-таки опинилася Любочка на Сарненщині. Коріння, як з’ясувалось, у неї тут. Після війни, коли навколо були голод і розруха, її батьки разом з іншими шукали кращої долі. Так поїхали на Донбас, де й народилась дівчинка, навчалась і виросла. Два дідусі загинули під час війни. А до бабусі приїжджали в гості. Познайомилася з Іваном. Писали один одному листи. Потім одружились. Спочатку жили з рідними. Згодом чоловік, який з кар’єру в Гранітному перейшов механіком на завод у Ясногірку, щоб бути ближче до коханої дружини, одержав квартиру як спеціаліст підприємства. Тепер майже 10 років - як живуть у власному домі. Виховали трьох дітей - старшого сина і двійнят, яким у листопаді буде по 30. Всі одружені, подарували батькам двоє онуків. Донька Яна пішла стопами мами, працювала в Тернополі фармацевтом, зараз - за кордоном. Син Богдан став механіком. Менший Роман закінчив навчально-науковий інститут інформаційної безпеки Національної академії Служби безпеки України (захист інформації з обмеженим доступом). Поки що в Радомишлі на Житомирщині працює програмістом і сподівається отримати роботу за фахом. Але повернемось у 1978-ий.
Любов Примак почала зі знайомства з документацією, людьми. Ходила на засідання виконкому, які проводила сільський голова Ніна Жмура, і просила: «Дайте шафку, стіл, стілець…». І коли з’явився у ФАПі однотумбовий стіл, дівчина була на десятому небі, а отримавши ще й 5 стільців - мало не танцювала від щастя. Згодом замість шафи з двома поличками поставили велику, де вже можна було розставити ліки за профільним призначенням. Далі «вибила» кушетку, подарували ще один стіл. А в 1983-ому, коли відкрили нову школу в селі, знову пішла просити в сільську раду, цього разу віддати одне крило старого приміщення навчального закладу під медичний пункт. Не тільки дозволили, а й прислали робітників заводу, які зробили дуже гарний ремонт. Перештукатурили, побудували перестінки, і вийшло 4 кімнати й коридор. Меблі та речі перевозили з новою санітаркою возиком. Не залишили нічого: ні старих меблів, ні тих, що придбали. Але тепер і їх було замало. Нинішній сільський голова Микола Примич, як і попередній, завжди допомагає своїм медичним працівникам, дослухається до їхніх прохань. Тож дав Микола Антонович і стінку, і необхідний інвентар. Придбали новий холодильник, столи і навіть покриття для підлоги. Насадили багато квітів, побілили, пофарбували приміщення і понад чверть століття залишалися в ньому. А 1 листопада 2010-го почався новий відлік часу, коли перейшли в лікарську амбулаторію, яку нині очолює головний лікар Микола Сав’юк. Фельдшер, дві акушерки, стоматолог, лаборант, 5 сімейних медсестер. Є кабінет фізіотерапії. І навіть власний водій з машиною, яка колись належала сільській раді.
Любов Примак розпрвіла, що тепер працюють і в неділю. Фельдшер схвально відгукується про запроваджену ініціативу заступника голови облдержадміністрації Світлани Сад - щоденного обслуговування сільських жителів, аби зробити для них медичні послуги доступнішими. Так, хворі, які серед призначень отримали внутрішньо-крапельне чи маніпуляційне лікування, не переривають його курс під час вихідних. І ургентну допомогу надають у закладі завжди вчасно. Графік чергувань на вихідні та святкові дні розробили на місяць наперед.
Спілкуючись із Любов’ю Миронівною, розглядала приміщення, в якому побувала вперше. Надзвичайна чистота, охайність, у всьому помітний порядок, і навіть домашній затишок зуміли створити медичні працівники. Допомагають і благодійники. Щиро вдячні приватним підприємцям Анатолію Вознюку, який жодного разу не відмовив, Віктору Примаку, Віталію Юсенку (за дзеркала та дерев’яні лавочки), керівнику місії «Братерство без кордонів» Володимиру Хомичу (стільці, столики, стіл, тумбочки), сільському голові Миколі Примичу. А ще почуваються спокійно під крилом сімейного лікаря Миколи Сав’юка. І мріють про те, щоб до них приїхали лікарі, бо мають аж дві вільні посади - педіатра і ще одного сімейного. Переконана: коли побачать Ясногірську лікарську амбулаторію, не пошкодують і не захочуть її залишати. Як Любов Примак, яка все життя і досвід віддала людям, жителям села, що стали для неї рідними й близькими. Пишається фельдшер і своєю колегою, акушеркою Тетяною Томчук, з якою в професійному тандемі працювала пліч-о-пліч 10 років. Не можу не сказати про ще одне своє враження від зустрічі не лише з працівником галузі охорони здоров’я, а й привабливою жінкою. Любов Миронівна прекрасно розмовляє українською мовою, незважаючи на те, що рідна – російська. У день професійного свята її привітає чоловік Іван, який вважає, що дружина чесно заслужила похвалу, родина. Обов’язково в сім’ї відзначають дні народження, Різдво, Новий рік, Великдень, а ще – Незалежності і 9 Травня.
Який подарунок хоче Любов Примак? Здоров’я всім, миру й спокою. А для сільської лікарської амбулаторії загальної практики сімейної медицини – нізащо не здогадаєтесь – Інтернет. Тож нехай усі побажання дівчини з Макіївки, яка приїхала в Ясногірку й залишилась тут назавжди, стала рідною, збуваються.
Марія КУЗЬМИЧ.