Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
15 лютого Україна відзначає 25 річницю виведення радянських військ з Афганістану та вшановує загиблих воїнів-афганців країни.
Звичайно, свідків тих подій залишилося мало, адже більшість із них не повернулися з тієї війни, інші мають чимало проблем зі здоров’ям. Ми, молоде покоління, завжди повинні пам’ятати ці сторінки нашої історії. І хто, як не самі очевидці, розкаже все так, як було насправді. Мені випала нагода порозмовляти з учасником страшних епізодів - Анатолієм ФЕСОВЦЕМ, майстром виробничого навчання з підготовки механізаторів Сарненського ВПУ № 22.
- Анатолію Івановичу, скажіть, чим Ви займалися до призову в армію?
- Мені виповнилося тоді 17, навчався в СПТУ № 21 міста Сарни. Хотів отримати спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю.
- Коли потрапили на територію Афганістану й куди саме?
- 1 травня 1983 року (тоді вже було 18) опинився в Ашгабаті (Туркменістан), де відбув навчання (військова підготовка на зразок армії). Там перебував із земляком Геннадієм Радьком (нинішнім головою Сарненської районної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Згодом нас відправили на фронт, у місто Бахарак, разом із Миколою Велінцем, який загинув на війні, Юрієм Фесовцем і Володимиром Тишковцем. За спеціальністю був механіком-водієм БМП (бойова машина піхоти).
- А як почувалися за кермом такого незвичного виду транспорту?
- Досить вільно. Машину піхоти – це майже те саме, що трактор. Проте більше часу ходили пішки через гірську місцевість.
- Що відчували вже на фронті? Чи переповнював страх?
- Страшно було завжди, щохвилини. Але найбільше боявся спочатку й під час дембелю: коли знаєш, що скоро поїдеш додому, не хочеться помирати.
- Ви казали, що перебували в Афганістані півтора року, а скільки було виїздів? І який запам’ятався найбільше?
- За весь період брав участь у 14 бойових операціях. Врізалася в пам’ять перша: 62 побратими поранили, 11 убили. Офіцерів-командирів змінювали кожні півроку згідно з їхніми контрактами. Одним із найвідоміших був підполковник, командир полку Рохлін (не пам’ятаю імені). Після Афганістану він воював і в Чечні, згодом отримав звання генерала.
- А як щодо місцевого населення?
- З ним не спілкувалися. Проте в полку служили узбеки й білоруси, таджики й чеченці, росіяни. Розмовляли всі російською.
- Скажіть, Анатолію Івановичу, чи вдавалося відпочивати?
- Майже ніколи, адже постійно заступали в наряди, змінювали постових тощо. Перший рік спали на нарах, і лише під кінець служби – на ліжках. Рідним писали короткі листи. Та існувала цензура військового часу, тож їх оглядали, щоб, бува, ніхто не написав нічого зайвого.
- Чим займалися після повернення додому?
- Це сталося 24 листопада 1984 року, згодом вступив у Пінський індустріально-педагогічний технікум. З 1987-го працюю в Сарненському ВПУ № 22. Отримав медаль за бойові заслуги, яку вручили у військкоматі. У 1989-ому одружився, народилася донька Ольга, а тепер ще й онучку маю, якій уже 8 місяців.
- Чи усвідомлювали, що ця війна – несправедлива з боку СРСР?
- Не одразу. Коли молодий - що наказують, те й робиш, не задумуючись. Розуміння прийшло пізніше, а після нього – розчарування. Особливо коли влада почала просто ігнорувати тих, хто воював в Афганістані. Пам’ятаєте, як колишні солдати мітингували в Києві через пільги воїнам-афганцям, яких вони не отримували повною мірою? Я теж їздив, і лише після того видали ордер на однокімнатну квартиру.
- Зараз є багато фільмів про афганську війну. Який із них найправдивіший, на вашу думку?
- Так, кінострічок про ці події багато. «Дев’ята рота» - одна з найкращих на цю тематику. Але й вона вміщує лише 50-60% правди – надто вже багато страшних і небезпечних моментів пережили…
- Дякую, Анатолію Івановичу, за цікаве інтерв’ю. Бажаю Вам і побратимам мирного неба над головою, міцного здоров’я та усіляких гараздів у майбутньому.
Слава Україні! Героям слава!
Розмовляв Володимир АТЯСОВ,
учень Сарненського районного ліцею «Лідер».