Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Сподівались, що афганська війна – це єдина біда, яку нам довелося перенести через свої серця та душі, але сталося ще жахливіше в рідній країні. Гинуть українські воїни, захищаючи Батьківщину від сепаратистів-бойовиків, мирне населення. Немає спокою в жодній домівці, знову страждає Україна, а матері заливаються слізьми.
Сидіти й дивитись, як знищують державу й народ, ніхто не може. Як і в усій Україні, на Сарненщині воїнам допомагають, чим можуть. Відправляють благодійну допомогу на схід. Усіх, хто там побував, не залишають байдужими побачені зруйновані будинки. З усіх боків чути постріли, вибухи, скрегіт техніки.
Солдати щиро радіють не тільки цигаркам, шкарпеткам, воді, різним крупам, консервам, згущеному молоку, предметам особистої гігієни, пральному порошку, милу, хлорному вапну. Вони передають слова подяки спонсорам, які постійно відгукуються на їхні прохання. Серед них військовослужбовці Сарненської військової частини А-0154.
Ярослав Калюх за контрактом служить уже третій термін, йому подобається. А останнім часом поєднує свої професійні обов’язки зв’язківця та працівника ремонтного підрозділу. Як ніколи, для воїна став актуальним вислів: «Усе для фронту, все для перемоги». Він своїми руками доводить до ладу лазерні прилади розвитку, такі необхідні солдатам на сході. Аби змогли гідно оцінити його працю, скажу, що державному концерну «Укроборонпром» за ремонт тільки одного, незалежно від виду поломки, треба сплатити 150 тис. грн. Ярослав відремонтував їх на 3 мільйони гривень власноруч, перечитавши перед тим чимало літератури, де описується принцип їх роботи. Пліч-о-пліч із ним трудиться, допомагаючи, і рідний брат Руслан, теж військовослужбовець.
Командир військової частини Олександр Сварицевич характеризує Ярослава Калюха як організованого солдата, бо саме з дисципліни, за його словами, починається служба. Хлопець родом із села Заслуччя Дубровицького району. Ще навчаючись у школі в 5 класі, сам склав детекторний приймач (скільки радості тоді було!). Часто залишався після уроків на заняття гуртка.
Від батька перейняв любов до електроніки (Віктор Леонтійович працював на підприємстві «Сарненська дистанція сигналізації і зв’язку»). Згодом закінчив Рівненський професійно-технічний ліцей за спеціальністю радіомеханік й одразу пішов в армію.
Служив у прикордонних військах на Львівщині механіком групи радіонавігаційного обладнання літака. Як лінійний наглядач, відповідав за справність кабельних ліній, сигналізації тощо. Тепер робить усе можливе, щоб на фронті воїнам було чим воювати. Досвід отримує на практиці, адже кожен наступний прилад лагодить швидше, хоча поломки в них різні. Його поза очі друзі з повагою називають молодим Кулібіним. Він їм також не відмовляє, якщо треба комусь відремонтувати побутову техніку.
Будь-яка операція починається з артилерійської підготовки, розповідає Олександр Сварицевич. Тож, беззаперечно, сержант Калюх особисто взяв у ній участь. І ніякими грішми не можна оцінити вартість врятованих людських життів на сході, завдячуючи талановитому молодому чоловікові. Тож, коли закінчиться війна, командир пообіцяв представити Ярослава Калюха до нагороди, яку він заслуговує.
Дружина Надія ніколи раніше й подумати не могла, що в Україні може початися війна, й вона переживатиме за свого чоловіка, професія якого стала такою небезпечною. З ним виховують 2-річну донечку Даринку. Коли приїжджають до батьків усі разом у село (у Рівному ще є сестра), радістю й дитячим щебетом наповнюється родинна оселя. До речі, Руслан за фахом електрик, що також важливо для сім’ї (не треба шукати майстра, каже мама Людмила Іванівна).
Усі разом моляться за наших воїнів і прагнуть миру й спокою в рідній країні. Засуджують дії Російської Федерації щодо України. Знову на думку прийшли події війни в Афганістані. Там наші хлопці проходили службу поруч із російськими й іншими солдатами, їли, пили з одного котла, виносили їх на своїх плечах із бою, ділилися сокровенним. І не могли допустити думки, що брат-росіянин направить дуло автомата на нас, українців. Це якийсь жах, мізки розриває від того, що розповідають військові, які нині на сході. Хочеться кричати й зубами вчепитися в горло Путіна.
Солдати, які не по віку подорослішали, звертаються до однолітків і повторюють, що саме їм будувати державу. Тому не потрібно витрачати розум і силу на протирання штанів у кафе та ресторанах. Чекати, що хтось воюватиме за нашу державу. Необхідні і їхня допомога, сила та вміння. Стати не просто мужчиною, а захисником Батьківщини в такий жахливий час дуже важко, але потрібно бути гідними синами своїх батьків, народу, країни. А ми завжди підтримаємо й допоможемо.
Марія КУЗЬМИЧ.