Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Минулого тижня люхчанський сільський голова Олександр Сосюк разом зі своїми працівниками вийшли на суботник, аби прибрати територію. Тож його із секретарем Романом Козаком застали в селі Глушиця за прибиранням однієї з вулиць, що проходить повз кладовище. Там поспілкувалася також із мешканками населеного пункту Євгенією Круглик і Варварою Гаврильчик.
Жінки згадали тяжкі часи Другої світової війни, коли німці, відступаючи, спалили міст через дамбу (зробили його поляки). Фашистів дуже боялися. Якщо хтось починав тікати від них, вони стріляли наздогін. Так одну дівчину куля настигнула в квасолі, де вона сховалася. А батька Євгенії Павлівни так побили на власному подвір’ї, що той незадовго й помер. І брату пошкодили руку. Харчі приховували, бо забирали все, що знайдуть.
Після війни пережили і голод, і холод, продовжує Варвара Савівна. А так хотілося хліба (їли щавель). Батька не стало рано. Не було чим обігрівати домівку, тож по замерзлій кризі через річку на санках чи на плечах носили дрова. Не мали грошей, аби щось купувати собі, та й не було де. Тож носили одяг власного виробництва - ткали з льону сорочки, сукні, хустинки. Прикрашали тканими скатертинами, рушниками оселі. Постоли плели з шнурків, які розпадалися після одного походу в Сарни за хлібом. Бувало, постоїш у декількох чергах і нічого не купиш, повідали старенькі добродушні співрозмовниці. Після війни обидві трудилися в колгоспі до самої пенсії. Збирали льон, аж шкіра на руках облазила, терли його. Возили здавати в Дубровицю. Вирощували також буряки, кукурудзу, жито жали вручну (потім уже з’явилися комбайни).
- Тепер нам добре жити, та й багато не потребуємо - аби пенсію до хати приносили, а в магазині був хліб, - кажуть Євгенія Павлівна й Варвара Савівна. - А ще, щоб діти й онуки були здорові. Якби тільки люди, які померли, могли встати й побачити, як живуть сьогодні їхні односельці… А щодо адміністративної реформи, то розуміємо її по-своєму. Вулицю Шевченка, на якій проживаємо, називаємо вдовиною, бо тут мешкають одні старі жінки. За будь-якою довідкою йдемо до сільської ради. А тепер, кажуть, її не буде. Не уявляємо село без сільради. Хто придумав таке? А як нам, старим і немічним дістатися в райцентр при потребі? У Люхчанській сільській раді хоча й є прийомні дні, ніхто на це не зважає, а йдуть, коли є потреба. Нікого ще не вигнали. Якщо сьогодні не встигли, завтра знову можна піти, все на місці. А по новому як буде, якщо людина не знатиме, коли прийомний день? Автобус, правда, ходить часто, а вартість квитка, якщо доведеться їздити не тільки в «пенсійний» день? Це, до речі, стосується й відвідання медичних закладів чи пенсійного фонду.
Підтримав односельців і Анатолій Круглик, який долучився до розмови, зауважив, треба залишити все як є й нічого не змінювати. Краще б машину «швидкої допомоги» ФАПу виділили, сказав він.
А ще жителів вулиці Філіпенка хвилює, як виїхати з глухого кута (в прямому значенні цього слова). Справа в тому, що відповідно до генерального плану населеного пункту, виготовленого 25 років тому, з цієї вулиці передбачений виїзд на іншу - Шевченка. Де-факто його немає. І тим, хто потрапляє туди автомобілем, необхідно показати шлях об’їзду. Місцеві ж хочуть, аби там проходила хоча б вузенька стежинка. Однак через будинок і людські городи це зробити поки що неможливо.
Висловив свою думку й сільський голова Олександр Сосюк. Насамперед зауважив, що на території ради налагоджена транспортна інфраструктура, адже лише автобусів Сарненського автопарку зі зворотними рейсами курсує 19. Але в першу чергу треба подумати про людей, чи не вдарить реформа по них. Так, у Люхчі проживає 2300 чоловік, Глушиці – 1179. Чи буде для них краще? Чи буде одна людина, скажімо, староста, виконувати обов’язки нотаріуса, шлюбного реєстратора військового обліковця і т.д.?
- Найчастіше мене найбільше запитують, скільки разів доведеться з’їздити в райцентр, щоб переоформити низку документів, коли й зараз на це витрачають по 3 дні, ходять по кабінетах. У бюрократичному хаосі люди змушені будуть тратити знову й знову гроші, яких у них не вистачає на найнеобхідніше.
Якщо будемо наслідувати досвід поляків, то вони теж застерігають від поспіху, наголошуючи, що при цьому можна більше програти, аніж виграти. Якщо оберемо шлях просто фізичного об’єднання територій, це завершиться крахом. Те, що хочуть урядовці, має стати бажанням на рівні області, району, села. Якщо ж люди зрозуміють, що для них так буде вигідніше й це дасть змогу ефективніше вирішувати нагальні проблеми, тоді не буде спротиву. Реформа тільки тоді відбудеться, коли забезпечить себе підтримкою тих, заради кого вона власне й відбувається. Однак без адмінреформи нам не обійтися. Ті, хто їздить у Польщу на заробітки, знають, як важко там треба працювати з 6 ранку до 11 вечора, збираючи влітку полуниці або ожину чи малину. Можливо, їхнє населення більше сприйняло зміни, бо повернулося до того, що було колись.
Знову скажу про отримання різних довідок, що так турбує селян. Декілька років тому сільські ради встановили комп’ютерні програми й створили єдину базу даних. Випробовували безкоштовно, а згодом довелося купувати їх за гроші, хоча вони виявилися недосконалими. Адже довідки різні й людина сама може в них заплутатись. Ще одне. Якщо одна із областей навідріз відмовиться від адмінреформи (а вже є такий випадок), чи якийсь район, що тоді? Реформа має принести конкретне покращання для населення, а інакше для чого зміни? Для прикладу знову наведу Люхчанську сільську раду. На її території проживає 4,5 тисячі жителів, їх інтереси в місцевій раді представляють 20 депутатів, по 1 – в районній і обласній. Хто тепер відстоюватиме інтереси громади, до кого їм звернутися й де працюватиме громадська приймальня? А проблем чимало і їх, на жаль, не зменшиться. Скажімо, дві сусідки виготовили технічну документацію із землеустрою, але в різних фірмах. І одна, й друга компанії зробили абрис, але власники виявили невідповідність у документах. Раніше одразу йшли в сільську раду, тепер, приміром, до старости. Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад» поєднає державні й громадські інтереси. Єдине — громади повинні самі знайти оптимальну територіальну основу для своєї діяльності. А також мусить бути економічний потенціал, на базі якого відбудеться об’єднання.
Суть та основна мета існування держави - забезпечення прав і свобод громадян (ст. 3 Конституції України), а це означає, що об’єднання здійснюється з метою отримання якогось зиску від такого союзу. Здоровий глузд підказує: якщо буде користь для громад, буде й їх добра воля на об’єднання.
Марія КУЗЬМИЧ.