«Хто захоче повірити у велич свого народу, той має повірити сам»

Сьогодні хочу запропонувати вам, шановні читачі, розповідь про цікаву неординарну людину, яка живе поруч із нами – у місті Кузнецовськ.

Не буду переповідати суть публікацій, а тільки зазначу, що дізналась про Петра Комнацького, можна сказати, випадково. І це прикро, бо таких людей маємо знати й шанувати ще за їх життя. А розповів про нього колега – головний редактор Володимирецької районної газети «Володимирецький вісник» Сергій Скібчик, коли повертались із відрядження з Івано-Франківська. Слухала його й дещо заздрила, адже саме йому поталанило працювати й спілкуватися з Петром Івановичем, розповісти про нього жителям Володимиреччини, доторкнутися до незвіданого, але такого цікавого й захоплюючого далекого минулого нашої країни. Впевнена, що не залишитесь байдужими до дійсно великих відкриттів земляка і ви, шановні читачі.
Світлана ЛЯШКО.

Україна: забута історія
«Хто захоче повірити у велич свого народу, той має повірити сам»
Найдавніша історія українського народу - це біла пляма для дослідників. Хоча нас увесь час переконують у тому, що немає ніякої давньої «української» історії, адже Київська Русь простягалася лише на невеликих землях від Переяслава до Новгорода. Отже, є історія великої Русі-Росії, а в ній (якщо вже так хочете) - маленький сегмент «малоросійського періоду». Та й то, кажуть, наші предки були темні й дикі, билися між собою, вклонялися дерев’яним цуркам, аж поки світло цивілізації не приніс великий князь Володимир, у 988 році охрестивши Русь. А Україна як держава на історичній карті світу з’явилася значно пізніше, у 15 столітті, за часів козаччини, та й то ненадовго.
Ось таку «історію» нам викладають у школах, з таким світоглядом ми йдемо між люди. Правда це чи зумисне створений міф - хто сьогодні годен розібратися? Хоча при глибшому аналізі дивуєшся, як маленьке князівство, що ідолам молилося, завоювало півсвіту й диктувало свою волю візантійським імператорам. Хто цікавиться історією, підтвердить, що русів знали і в далекій Персії, і в ще дальшому Єгипті, не кажучи вже про держави нинішньої Європи. Тоді починаєш задумуватися: може, не такі вже й варвари були наші предки, як нам це розказують? Можливо, й історія наша інакшою була? Недарма ж проти «Велесової книги», писемної дохристиянської пам’ятки, досі ведуть інформаційну війну, прагнучи оголосити її містифікацією.
Ще один міф, що намертво в’ївся у свідомість більшості українців: в Україні не може бути нічого цікавого й загадкового, бо цього не може бути взагалі. У британців є Стоунхедж, в індійців - делійський стовп, у перуанців та єгиптян - піраміди, навіть у американців ацтеки є. А в нас - нічогісінько такого й бути не може, бо ми, комуністи-матеріалісти, і взагалі, сірі та нещасні, он за владу ніяк не перечубимось. І коли по центральному телебаченню транслювали програму про сенсаційні дослідження Атлантиди, яку знайшли в… Криму, то ніхто цьому не повірив. Мовляв, вигадка все це, в Україні такого бути не може.

Немає пророка у своїй країні…
Слабкі клепають зброю, а сильні вирощують квіти. Ці мудрі слова якнайкраще підтверджують теорію еволюції. І допоки в нашій країні будуть люди, які пишуть справжню музику, а не примітивні «хіти» на кшталт «гоп-гоп-гоп, чіта-гоп», допоки дивимось на далекі зорі й віримо, що колись їх підкоримо, допоки не опускаємо голову з рабською приреченістю, а робимо сміливі відкриття й припущення - доти ми нація.
Національна свідомість - ось запорука виживання. Проте відкинути меншовартість, яку нам сотнями років вбивали в голови, повірити у велич і древню історію свого народу, який мав свою протодержаву ще за багато тисяч років до елліно-римської цивілізації, сповідувати інші цінності, ніж нав’язані нам як «істинні», - здатен не кожен.
Занадто довго з нас виховували хохлів…

Міфоборець Петро Комнацький
Міфів існує багато. Найперший із них, який ми прийняли за біблію від Дарвіна, - походження людини від мавпи. Чому саме від цієї тварини, а не від дельфінів чи котів? І чому одна частина мавп еволюціонувала, а друга ще й досі бігає по деревах і шукає бліх під пахвами? Нелогічно, однак на це ніхто не зважає. Такі міфи нам вбивають у підсвідомість. Бо коли повіримо, що народилися від тварини, то й асоціюватимемо себе з ними. А стадом, як відомо, легше управляти…
Ще один міф, з яким варто боротися: націоналізм - ідеологія, що проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу. Але ж Великий тлумачний словник сучасної української мови подає й інше значення цього слова: це рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва! Чому ж американці не бояться голосно заявляти про свою національність і в будь-якій точці планети можуть розраховувати на захист своєї держави? Чому сусід-шляхтич гордо каже: «Єстем поляк!»? Чому євреї за століття бездержав’я й блукання світом не асимілювалися з народами, які їх прихистили? Ні, соромитися своєї національності вчать тільки нас, і манкуртів між українців сьогодні більше, аніж міфоборців, які не бояться голосно сказати: «Я не хохол, не малорос. Я - українець!».
Перша частина циклу - біографічна розповідь про одного з таких міфоборців, незвичайну, неординарну людину, яку більшість називає просто диваком. Знайомтеся: математик, публіцист, історик, дослідник, журналіст Петро Комнацький, автор перекладу «Влес-книги» і дослідження «Атлантида». В Україні та світі його знають лише нечисленні науковці, дослідники та видавці. Він називає себе націоналістом, запевняючи, що історії давніх русів, прямими нащадками яких ми є, більше 20 тисяч років. Він доводить теорему Ферма, відкриває Атлантиду в Криму, висуває гіпотезу про те, що шлях із варягів у греки проходив через Полісся - од Прип’яті до Західного Бугу. Він ламає міфи про наше буцімто рабське призначення служити «старшим братам».
Один мій колега, ознайомившись із книгою Петра Комнацького, сказав, що подвижництво таких людей оцінять після їх смерті. Я ж пропоную почати оцінювати його вже зараз… Однак людина, про яку підготували цикл публікацій, зовсім не прагне перековувати когось у свою віру. Він каже: «Хто захоче повірити у велич свого народу, той має повірити сам. А як ця віра називатиметься: націоналізмом, поверненням до язичництва чи месіанством, то вже нехай словоблуди сперечаються».
Петро Комнацький народився 1950 року на Волині, в сім’ї простих поліщуків. Родина Комнацьких була аполітичною, теми влади й політики ніколи не обговорювалися, тож майбутній дослідник запоєм читав безсистемно всі книжки, що потрапляли під руку. Особливо ж любив історію, навіть планував вступати на історичний факультет, закінчивши в 1966 році школу зі срібною медаллю. Однак зрештою вибір віддав точним наукам, здобувши фізико-математичну освіту в Луцькому педінституті (нині - університет імені Лесі Українки), який закінчив у 1971 році. Математичний аналіз, яким оволодів у вузі, й допоміг у майбутньому зробити свої сенсаційні відкриття, вважає Петро Іванович.
В інституті, окрім профільних дисциплін, молодий Комнацький всерйоз «підсів» на класику й історію, де його найбільше цікавила минувшина рідного краю. В юнака вже почала вироблятися власна система самоосвіти, хоча про якийсь націоналізм тоді навіть не думав. Він був справжнім вихованцем комуністичної ідеології, довгий час таким і залишався. І хоча марксистсько-ленінській пропаганді не дуже вірив, всерйоз цікавлячись історією, до націоналістичного світогляду йшов ще довгих 20 років.
У 1972 році, прочитавши в журналі «Техника - молодёжи» статтю про «Велесову книгу», він навіть не здогадувався, що через 23 роки сам візьметься до дослідження цієї пам’ятки. І тема найдавнішої нашої історії червоною ниткою приведе його до незатьмареного міфами світогляду, визнання в столичних наукових колах.
Після служби у Збройних силах Петро Комнацький працював учителем, був профспілковим діячем, директором кінотеатру, інженером на автотранспорті. Спробував хліба в лісопромисловості на Смоленщині, де пройшов шлях від сучкоруба до лісового бригадира з платнею чи не більшою, ніж у міністра галузі. Але згодом повернувся в Україну й переїхав жити в місто атомників Кузнецовськ, де заробляв на хліб фотокамерою. І лише в 1994 році Комнацький знайшов нарешті своє істинне місце та покликання: влаштувався фотокореспондентом у міську газету «Вісті». З того часу журналістика стала його другим життям. У 2000 році Петра Комнацького прийняли в Національну спілку журналістів України й перевели на посаду кореспондента газети.
Лише тут, на рідній землі, розкрився його талант історика, дослідника та публіциста. Він пройшов свій шлях життя заради хліба насущного, і тепер торує нову, незвідану й тернисту дорогу вивчення нашої минувшини, виковування ідеології великого українця зі славною історією і цивілізацією, набагато древнішою за шумерську та грецьку.
У тому ж 1994-ому у виданні для діаспори «Ньюз Фром Юкрейн» англійською мовою з’явилася його перша публікація щодо місця розташування Атлантиди, яке дослідник відкрив не на здогадках, а на базі чисел, поданих самим Платоном (тексти цього давньогрецького філософа - єдине джерело інформації про Атлантиду).
Наступного року Комнацький опублікував у газетному варіанті часопису «Русь» відкритий лист Жаку Іву Кусто, директору Інституту океанології в Монако, де вказав координати Атлантиди й попросив їх перевірити. Водночас переклад цього листа французькою передав адресату через Генконсульство Франції. Звісно, жодної відповіді немає, бо Кусто все життя шукав затонулий острів у Середземному морі, а наш земляк вирахував, що йдеться про Крим. Тож дослідник узявся за ґрунтовне текстологічне дослідження текстів Платона, що розтягнеться на 15 років.
У 1995 році в Києві Петро Комнацький зустрівся з кандидатом філологічних наук Віталієм Довгичем. Відомий журналіст і видавець дуже допоміг молодому поліському колезі. Зокрема познайомив його зі щойно виданим повним перекладом «Велесової книги» Бориса Яценка, надихнув на опрацювання теми й усі роки роботи надавав філологічну допомогу. Щоправда, Петро Іванович не знав, що ця кропітка праця займе цілих 7 літ. Лише у 2002 р. вийшов у світ його переклад «Влес-книги», впорядкований за власним методом як 10 родових текстів руських племен, а не хаос розшарпаних на окремі сторінки малозрозумілого тексту, як у Яценка. До речі, Комнацький - другий за значимістю після Б. Яценка дослідник цього епічного твору.
Іноді творчі люди за життя змінять не одну професію, зміряють не одну сотню кілометрів доріг світом, аж поки знайдуть роботу до душі. Але то безцінний досвід, який виробляє власний світогляд і життєве кредо. Комнацький обирав професію у 16 років, та вибрав не ту. Він із дитинства пробував віршувати, але до журналістики прийшов аж у 45 літ.
Петро Комнацький має сина, внука й улюблену справу. А завдяки Платону та «Влес-книзі» в нього настільки широкий кругозір й оригінальний світогляд, що професор Луцького університету Леонід Калапуша, прочитавши праці дослідника, з гордістю сказав, що пишається своїм талановитим студентом. А той, тепер уже 60-літній поважний чоловік, вважає, що своїми творчими здобутками зобов’язаний ґрунтовним знанням, отриманим в інституті, зокрема від викладачів вищої фізики Леоніда Калапуші та математичного аналізу Миколи Горбача.
Він родом із Шацьких озер. Але серце тягнуло (чи доля вела) на історичну прабатьківщину: Володимиреччину, де родина Комнацьких жила до громадянської війни. Тут, на древній землі, що досі береже первозданний природній колорит й ауру предківських святинь і капищ, почала прокидатися родова пам’ять. Саме завдяки цьому, вважає козацький нащадок Петро Комнацький (прізвище свого прадіда Івана знайшов у списку реєстрових козаків Богдана Хмельницького), вдалося опрацювати величезний масив інформації про етногенез українців «Влес-книги» й відкрити координати Атлантиди.
Але про це - в наступному матеріалі.
Сергій СКІБЧИК.

Довідка. Ось що про «Влес-книгу» розповідає Вікіпедія. «Велесова книга» (також «Влес-Книга») - текст невідомою слов’янською мовою, що містить опис історії, міфології та релігії слов'янських племен «русів» із ІХ сторіччя до н.е. до ІХ сторіччя н.е. Джерелом усіх відомих варіантів тексту є історик-аматор Юрій Миролюбов, який стверджував, що оригіналом були дерев'яні дощечки, знайдені у 1919 році на Харківщині художником Федором Ізенбеком і втрачені під час Другої світової війни. Наукова спільнота спеціалістів у галузі слов'янської філології та історії вважає «Велесову книгу» безумовною пізньою підробкою, а мову тексту - вигаданою дилетантами. Попри це, окремі науковці та численні ентузіасти обстоюють його давньослов'янське походження. Деякі неоязичники–рідновіри розглядають «Велесову книгу» як священне писання слов'ян, проте інші це заперечують. Усі відомості про історію тексту до моменту публікації виходять від емігранта, автора художніх і творів зі слов'янського фольклору Юрія Миролюбова.
Згідно з його розповідями, «Велесову книгу» 1919 року знайшов полковник Добровольчої армії Алі Ізенбек у розгромленій поміщицькій садибі в селі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см, після чого покриті лаком чи маслом, нанизаних на ремінець. У 1925 р. Ізенбек оселився в Брюсселі, де познайомився з Юрієм Миролюбовим - білоемігрантом із України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля «Велесової книги» тісно пов'язана саме з цією постаттю. Миролюбов так викладає обставини знахідки: «Ізенбек знайшов їх у розграбованій садибі чи то князів Задонських, чи то Донських або Донцових, не пам'ятаю, бо й сам Ізенбек точно не знав їхнього імені. Це було на Курському чи Орловському напрямку. Господарів перебили червоні бандити, їхню численну бібліотеку пограбували, подерли, а на підлозі валялися розкидані дошки, по яких ходили неосвічені солдати й червоногвардійці до приходу батареї Ізенбека».
З 1925 р. по 1939 р. Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не дозволяв виносити їх зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли зайнятися їх вивченням. Миролюбову вдалося переписати більшу частину й зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще декілька (до шести) менш чітких. Якісне фото було зроблене лише з 16-ої, що й дала назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). Під час Другої світової війни, у 1940 р., у Брюссель прийшли німці, а в серпні 1941 року Ізенбек помер, а таблички безслідно зникли. У 1954-1959 рр. частину «Велесової книги» було опубліковано в журналі «Жар-птица» в Сан-Франциско. Його редактор А. Куренков отримав тексти від Миролюбова. Після цього дослідженням книги почав займатись М. Скрипник. Він опублікував її тексти в Канаді в 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним і точним».