Опубліковано СН
допомогли Володимирові Ковальчуку знайти себе та підопічних у спортивному просторі
Людина у своєму житті здатна досягти значних висот завдяки самовідданій праці, розумінню та любові до того, чим просякнуті лабіринти буденності, без яких неможливо намалювати загальну картину буття особистості в певний відрізок часу. От і виходить так, що система доріг наполегливого трудолюбства та високоморальності виростає в магістраль життєвої характеристики людської душі, яка здатна щохвилинно облагороджувати найближче оточення всім найкращим, що є в цьому житті. До когорти таких належить і Володимир КОВАЛЬЧУК, вчитель фізичної культури Немовицької ЗОШ І-ІІІ ст. й тренер з футболу Сарненської КДЮСШ. Його повсякденна позиція проявляється в тому, що дарує своїм вихованцям здатність любити через спортивне виховання.
У семирічному віці в нього померла мама, тож залишилися з татом лише вдвох. Тому вчився долати труднощі самотужки, часто покладаючись на свою вдачу. З татьком, який працював у місцевому колгоспі будівельником, прожив аж до армійських буднів.
Ще до школи, коли всі йшли на роботу, часто залишався вдома сам. Виходив на вулицю, а там старші хлопці ганяли м’яча. На правах найменшого подавав їм футбольний атрибут, так і почав опановувати перші футбольні ази. В п’ятому класі навчати учнів фізичної культури прийшов прекрасний спеціаліст Володимир Стєкольщиков. Хлопець уже тоді відчув, що в майбутньому стане також учителем цієї спеціальності, адже спорт для нього став найулюбленішим уподобанням. Уже наступного року сам організував турнір серед дворових команд, склав графік ігор і власноруч вистругав ножем дерев’яного кубка як нагороду за перше місце. Мало того, що цей турнір став надовго традиційним, то ще й результати всіх матчів п’ятдесятирічної давності досі зберігаються в архіві Володимира Ковальчука.
Схильність до футбольних новацій проявилася й у дев’ятому класі. Вдома мав плакат із фото відомого українського та радянського футболіста, заслуженого тренера України, гравця київського «Динамо» Володимира Мунтяна. На ньому спортсмен тримав у руках м’яча з чорними та білими п’ятикутниками. Іноді це було великою розкішшю. А тому правдами й неправдами відшукав декілька пар кирзових чобіт і пошив схожого. Щоправда, вийшов трішки більшим за стандартні розміри, але дітворі було за щастя й ним грати у свою улюблену гру. Забігаючи наперед, варто згадати, що він і досі служить у футболі. Відігравши ним кілька років, на зміну прийшли осучаснені шкіряні кулі. Через понад двадцять літ, Володимир Павлович знайшов на горищі ту кирзову самодіяльність і приніс у Немовицьку ЗОШ. Зробив з м’яча перехідного кубка, якого щороку отримує найкраща дворова команда. А кубок разом із світлиною команди-переможця красуються на спортивній вітрині ЗОШ.
В учнівські роки Володимир Ковальчук брав участь у всіх турнірах із футболу, починаючи від шкільних і до обласних. Після закінчення навчального закладу пробував втілити свою мрію в життя – стати студентом спортивного технікуму, але ця вершина виявилася вкрай складною. Документи повіз в Івано-Франківськ, де на одне місце було аж тринадцять абітурієнтів, але не судилося. Пішов на власний хліб. Влаштувався на роботу в ПМК-177, де рік трудився дренажником, прокладаючи труби. Згодом подався в Ковель. Там зголосився працювати у Волинській геологорозвідувальній партії Львівської геологорозвідувальної експедиції. Шукав на межі Рівненської та Волинської областей алмази. Через півроку подав документи знову в Івано-Франківський технікум фізичної культури на відділення футболу. Впродовж трьох років - з 1976 по 1979 - штудіював відповідні науки. Після закінчення навчального закладу за направленням з омріяним дипломом потрапив у Карпилівську школу, але, попрацювавши півтора місяця, перебрався в Сарненську КДЮСШ тренувати дітей у футбол. На той час там було п’ять фахівці і тренерів, і всі мали однакове ім’я – Володимир. Директор Володимир Брежнєв, тренер з греко-римської боротьби Володимир Царков, жіночого баскетболу - Володимир Литвин, легкої атлетики - Володимир Чиченін та по футболу - герой нашої розповіді.
Через два роки потому поступив ще й у Луцький педінститут ім. Лесі Українки на заочну форму на факультет фізичного виховання, де навчався разом із В’ячеславом Грозним, заслуженим тренером України, котрий свого часу тренував болгарський «Левські», московський «Спартак», грозненський «Терек», й інші українські клуби Прем’єр-ліги, а нині – тренер ужгородської «Говерли» та футбольний аналітик багатьох спортивних програм на центральних каналах країни.
А перед цими життєвими зиґзаґами довелося ще й скуштувати армійської каші. Служив у Німеччині в групі радянських військ в окремому вертолітному загоні біля Ваймара (федеральна земля Тюрінгія). Це місто відоме тим, що неподалік від нього розташований сумнозвісний концтабір Бухенвальд, де за п'ятнадцять років (з кінця 1930 по 1945 р.) фашисти знищили 56 тисяч ув’язнених.
У 1988 році в рідному селі з’явилася вакансія вчителя фізичного виховання. Оминути такої щасливої нагоди не зміг, а тому влаштувався в місцевий навчальний заклад за спеціальністю. Проте і в Сарненській ДЮСШ мав півставки. І ось уже нараховані 36 років безперервного трудового стажу в одній спортивній установі.
Не оминав Володимир Ковальчук свого часу можливості й собі повправлятися з м’ячем. Грав за сільську команду «Сокіл», де тричі в її складі підряд (1980, 1981 та 1982 рр.) ставав чемпіоном району з футболу, а згодом ще й у 1985-ому. Доводилося виступати й на обласному рівні в ІІ лізі. Про організацію поєдинків обласного рівня в Немовичах писали навіть рівненські видання, адже виходили футболісти на поле під звуки футбольного гімну, до того ж було коментування важливих епізодів. У змаганнях під егідою «Колоса» лівий півзахисник немовичан удостоївся бронзи. Виховав не одне покоління майстерних гравців, зокрема Вадима Мельника, який прославив сарненський футбол на всю країну. Вихованець Володимира Павловича спочатку виступав за «Маяк» (Сарни), згодом за рівненський «Верес», бориспільський «Борисфен», донецький «Металург», маріупольський «Іллічівець», сімферопольську «Таврію», а нині захищає кольори чернігівської «Десни».
Володимир Ковальчук нагороджений багатьма грамотами та дипломами. Зокрема у 2004 р. був удостоєний диплома «За поширення та популяризацію нових видів спорту». Він першим у районі почав тренувати жіночу команду з футболу. За сім років розвитку цього виду спорту на Сарненщинідівчата з «Сокола» (Немовичі) піднімалися на другу сходинку в обласних змаганнях. А на Всеукраїнському фестивалі футболу в Переяславі-Хмельницькому Київської області виступали п’ять разів. І тричі поверталися додому з бронзою, а двічі – зі сріблом! Пригадує Володимир Павлович факт, коли поїхали на ці змагання вперше. Організатори оголосили, що командам видадуть м’ячі. Але дали тільки окремим. Тоді пішов до самого президента Федерації футболу України Григорія Суркіса, який у той час перебував на стадіоні. Охорона перегородила дорогу, запитавши, для чого прийшов, на що відповів: «Хочу, щоб Григорій Михайлович автограф на м’ячі поставив». Тоді Суркіс запитав: «А де ж той м’яч?». «Тож ще не дали», - відповів. Перша людина у футболі розпорядилася, щоб Володимиру Павловичу дали 30 новеньких м’ячів. Ось така мудрість дозволила повернутися додому з цінними сувенірами.
П'ятнадцять років судив футбольні матчі в районі, допомагав молодим колегам віднайти свою стежину в спортивному світі. У складних ситуаціях у всьому покладається на дружину Валентину, яка працює молодшою медсестрою в місцевому ФАПі. Вона чуйна та добра людина, разом виховали двох синів і дві донечки, тепер тішаться п’ятьма внучатами, яких завжди з нетерпінням чекають у гості.
Вірить Володимир Ковальчук, що щастя кожного в покликанні, з яким він прийшов у цей світ. Якщо зможеш його віднайти, значить, ти щаслива людина. А він хоче бачити навкруги тільки таких людей.
Василь ТИТЕЧКО.