Опубліковано СН
Тітка Тетяна недаремно прожила на світі. Працювала не покладаючи рук, усьому давала раду. Народила трьох дітей, виняньчила, в люди вивела. Однак велику материнську любов найбільше отримував найменший син Сашко. Не раз казала: «Оце купила Сашку обновку…». Старші діти чули те й ображалися. Донька, бувало, запитувала: «Мамо, чому ж усе йому? Чому мені рідко що купуєш?». На те відзразу рубала: «Бо він мене до смерті догляне, а від вас не почую дяки».
Як було боляче те чути, але змінити нічого старші не могли.
А Сашко ріс красенем: брови, як шнурочки, стрункий, чорнявий. Не одна дівчина заглядала на його вроду, та тільки не помічав він нікого. Успішно закінчив школу, пішов вчитися. Коли рідко писав, мати все бідкалася: «Ой, може, щось сталося? Чомусь мовчить. Може, голодний сидить? Якби ж могла, то все покинула б і полетіла до нього».
Закінчив Сашко технікум. Роботи за спеціальністю вдома не було, а тому поїхав до міста. Швидко піднімався фаховими сходинками: від простого робітника виріс до начальника цеху. Дуже поважали його в колективі. Ніколи нікому поганого слова не сказав. На дівчат і далі не звертав уваги, а роки йшли. Коли на вихідні приїжджав додому, мати просила: «Синку, одружуйся вже. Хлопець ти добрий: не п’єш, не куриш. Якась буде жити за тобою. Та й хата ж є. Нікому, крім тебе, її не віддам, до старості з тобою хочу жити».
На цю мову в Сашка не було відповіді. Тільки стала помічати тітка Тетяна, що рідше почав на вихідні додому приїжджати. Від людей дізналася, що має в місті жінку, набагато старшу від нього. Мало того, у неї двоє дітей. Одне здобула, як було 16 років. У 18 вийшла заміж і вже розлучилась, народивши дитину. Як грім з ясного неба, вдарили в серце неньку ті слова. Швиденько зібралася й подалася сина повчати, як жити. Його, правда, на роботі не було. Поїхав у відрядження. Тож у людей допиталася про захоплення Сашка. Знайшла її в цеху. Надія працювала в зміні сина. Відбулася в них дуже неприємна розмова. Тітка Тетяна вчепилася в тендітну жінку, як яструб: «Ти що робиш, паскудо?! Нащо морочиш голову моїй дитині? Хіба ж будеш з ним жити? Народила дітей, то й виховуй». Надія скочила до незнайомої жінки, як ужалена: «То ви будете ще мені вказувати, з ким жити? Не послухає вас синочок. Йому голову так закрутила, що не викрутиться. Тому йдіть звідси. Я вас бачити не хочу».
Отак і пішла тітка Тетяна ні з чим. Сльози котилися по обличчю. Поки йшла до автобусної зупинки, плакала й промовляла: «Господи, за що моїй дитині таку долю приготував?». З того часу ходила вся не своя. Чекала сина. Коли приїхав, просила: «Сину, схаменися, навіщо вона тобі?». Сашко мовчав і тільки потім сказав: «Мамо, не плачте, не можу бачити ваших сліз. Не піду до неї більше».
Щонеділі почав приїжджати до матері. Думала бідна жінка, що викинув з голови, забув. А одного разу, це було навесні, приїхав додому не сам. То був брат його коханки. Він же й проговорився, що в Сашка вже є дитина. Їй скоро рік буде. Не знає тітка Тетяна, як в її руках опинився пасок. Та так вперіщила дорослого сина, аж злякалася сама. Сашко спокійно відвів руки матері й сказав: «Мамо, змиріться. Дитину я не покину». Поїхав з дому того ж дня, навіть не попрощавшись. Тітка Тетяна написала листа до доньки, яка вже була заміжня, про все розповіла й просила, щоб сестра вплинула на брата. Однак отримала коротеньку відповідь: «Мамо, не втручайтесь. Він, якщо її покине, ніколи не одружиться. Змиріться вже».
Валентина ПАВЛУШКО.
А потім було весілля, на яке зійшлися чужі люди, а мати так і не благословила сина на сімейну дорогу. Молодята отримали квартиру. Стали помаленьку жити. Невістка не переступала порогу хати чоловікової матері до того часу, поки та не захворіла. Почали приїжджати тоді вдвох. Допомагали в городі, прибирали. Потім переїхали жити до тітки Тетяни. Одна біда: почала невістка водити компанії, в чарку заглядати. І часто, коли була напідпитку, зганяла злість на свекрусі. Може, за ту образу, яку тримала. Тітка мовчки терпіла.
А коли померла, саме невістка зодягла її, нарядила і подбала про похорон, поки приїхали діти. Провели тітку Тетяну в останню путь, лягли на могилу свіжі квіти. Ті квіти не в’януть тут з ранньої весни до пізньої осені. Часто біля могили можна побачити одиноку постать. Жінка приходить, щоб прибрати, замінити квіти та порозмовляти зі свекрухою. Хай їй Бог простить: не винна вона, що так любила свого найменшого сина, що до кінця днів своїх так і не простила невістці того, що він виховував чужих дітей. Сашко ж любить їх, як рідних. У його житті є та, єдина, яка стала йому рідною після матері, і яку його рідна мати так і не назвала своєю невісткою.