Образа

Баба Настя сиділа в наметі на весіллі онука Владислава, дивилася, як вітали його мати з вітчимом, і серце стискалося від болю. Котилися сльози з очей, що не рідний батько здоровить молодого, а чужа людина. Бо не судилося її синочку дожити до цього свята.

Було гамірно, лунали вітання молодим, стукалися чарками гості, кричали «гірко», та баба нічого цього не бачила й не чула. Вона сиділа, мов сирота, напливали спогади про її нещасливу долю.
…Вийшла Настя заміж, коли їй ще й дев’ятнадцяти не минуло, ще й не дівувала по-справжньому, не ходила на вечорниці до дівчат і хлопців, бо батько не пускав, мовляв, ще рано. Дітей було семеро, тож тримав дисципліну. Настя – найстарша. Важко годувати таку сім’ю батькам. Тож коли прийшли свати, Пилип не вагався: на одного рота буде менше. Не питав навіть згоди в доньки. Настя знала Назара, бо ж односелець, але ніколи з ним навіть не розмовляла про щось таке. Не послухатись батька не могла, дала згоду. Назар був хлопець на все село, чула від дівчат, як сохли за ним, та він чомусь обрав її.
- Не люблю його, - казала матері.
– Що ж ти, доню, знаєш в тій любові? Будеш жити, вона сама прийде до тебе.
Так воно, на щастя, й сталося. Назар виявився добрим, чуйним, хазяйновитим чолові-ком. Свою Настусю ледве на руках не носив. Тож звикла до нього, покохала. Заздрили їй подружки, намагалися навіть розлучити, вигадували всілякі небилиці, розказували йому, та він і слухати не хотів. Був теж з бідної багатодітної сім’ї, тож розуміли одне одного. Зі свекрухою невістка відразу знайшла спільну мову, ніколи й не сварилися. Тісно було сім’ї з восьми душ в одній кімнаті, але жили дружно. Через півтора року народила Настя синочка, і йому знайшовся куточок у цій убогій хатині. Назар розумів, як їм тут нелегко, що його дружина заслуговує на краще, хотілось відокремитись від батьків. Задумав будуватись. Був від роду беручкий до всякої роботи, що задумав, те й зробить. Через декілька років з Божим благословенням, допомогою батьків своїх і дружини, односельців таки звели будинок, справили новосілля. Щаслива Настя була господинею у своєму домі, підростав синочок. Назар казав:
- Ось тепер можем народжувати дітей, місця вистачає.
Настя вже ходила вагітна другою дитиною. Цілувала Назара й відповідала:
- Ми не відстанемо від батьків, хай щебечуть діти в хаті. То наша радість і життя.
Та хіба може людина спланувати щось? Не збулися їхні мрії. Одного разу Назар поїхав підводою з сусідом у ліс, щоб привезти декілька сосон на дошки, бо ще не добудований хлів, а назад живим не повернувся. Від необережності під час навантажування на нього впала сосна, перебила хребет, помер на місці. Від пережитих нервових потрясінь через місяць народила Настя мертву дитину – донечку… Але витримала, бо залишилась пам’ять про Назара – їхній синочок, так схожий на батька. Сваталися до неї і вдівці, і хлопці, та всім відмовила. Хіба ж могла вона допустити, щоб на все готове, за що загинув чоловік, прийшов хтось чужий і хазяйнував?
Прирекла себе на самотність, ростила сина. Настав час, відслужив в армії, одружився. Жив Олексій з дружиною біля неї, але от з невісткою щось у них не виходило. Незлюбила вона свекрухи, це було видно відразу. Настя намагалася не втручатися в їх життя, усе терпіла, іноді на самоті й сльозу пускала. Через рік після весілля народила Таня синочка. Раділи всі, а найбільше – бабуся. Вона любила онука понад усе. Дитинка підростала і звикала більше до неї, ніж до мами. Невістка навіть іноді й сердилась.
Минув час – і Владик пішов у перший клас. У сім’ї – радість. Та недовго. Незабаром у хату влетіла чорна звістка – Олексій загинув у автокатастрофі. Йому було стільки ж років, як і батьку. Певне, від Бога їм такий короткий вік. Зосталася Настя в хаті з невісткою й онуком. Але Таня довго у свекрухи не жила. Забрала дитину й пішла до своєї матері, через рік вийшла заміж. Тож за Настю й забула. Тільки онучок Владик не забував, більше був у неї, ніж у матері. Таня цим не переймалася, в неї вже було інше життя. Владислав підростав, з вітчимом не сварився, але й за батька не сприймав. У бабусі йому було краще. А Настя й раділа з того, бо ж їй і поміч була, і розрада, і спокій на душі.
Бабусині спогади перебив голос старшого дружка: «Чи є в нашого молодого батько й мати, щоб ласка була на щасливу дорогу подарувати й дар Божий прийняти?». Зрозуміла, що то вже почали ділити коровай. Сполошилася. Розв’язала нашвидкуруч свій вузлик, що наготувала онуку, й чекала, що ось-ось і її покличуть. Дружки визвали по черзі всіх, кого називала мати, повідомляли на весь намет, хто, скільки й що подарував, уже навіть і музикантам дали підошву, а бабу Настю й не згадали. Такої образи старенька не відчувала ніколи. Заплакала й вийшла з намету. Згадала, що невістка її і на весілля не звала, то Владик зі своєю Оксанкою запрошували. Не винила онука, бо ж у тому гаморі міг і не помітити. Стояла під плотом, сльози градом лилися з очей.
Хтось нагадав Тані: «А чого це ти свекрухи не позвала до короваю? Хіба ж так можна?». Та ніби спохватилася: «Ой, а я й забула». Владислав аж побілів, напав на матір: «Як ти могла?». Дружки розуміли, що значила бабуся для їхнього товариша, тож вибігли на вулицю, забрали бабу Настю, привели до молодих усю в сльозах і на весь намет закричали: «Чи є в нашого молодого найрідніша людина у світі, яка виховала його, бабуся Настя, щоб на щасливу дорогу подарувати?».
Старенька говорити від хвилювання не могла. Поклала на тарілку те, що наготувала онуку, і крізь сльози ледве вимовила: «Це, Владику, вам з Оксанкою від мене та покійного тата». Дружки тим часом підрахували й оголосили: «А баба Настя подарувала три тисячі гривень!». У наметі всі загули, бо такої цифри тут ще не чули. А Владиславу стало недобре. Він миттю уявив, скільки то бабусі потрібно було заощаджувати зі своєї мізерної пенсії, щоб назбирати таку суму. Через стіл пригорнув до себе стареньку і, стримуючи сльози, сказав: «Ви, бабусю, справді моя найрідніша людина. Не гнівайтесь, що так сталося (не хотів звинувачувати в цьому маму, бо й так було зрозуміло). Після весілля, бабусю, ми з Оксанкою відразу переберемося до вас. Ви не заперечуєте?». Хіба могла? Вона на радощах розцілувала молодих. Бо почула від онука те, що хотіла сказати йому сама.
А весілля продовжувалось. Коли заграли музики, Владислав і Оксана взяли бабу Настю під руки, вийшли на вулицю й повели в повільний танець. Вона й забула за хворі ноги, за ціпок, з яким ходила, танцювала в колі, не відчувала болю, ніби прийшла до неї молодість. Забула в ту мить про образу, бо розуміла, що невістка - то чужа кістка. Та й яка вона вже для неї невістка? Настя раділа, що її кровинка, її онучок не відмовився від неї, завжди буде поруч, не дасть її образити нікому, і це для неї було найбільшим щастям.

Володимир ПІНЧУК.