Опубліковано СН
Осінній вечір. Це був вечір їхньої розлуки. І як би не хотіли покидати одне одного, та доля невблаганна.
Він мовчки взяв її за руку, потім ніжно обійняв, і цим ніби все сказав. Прозора, як джерельна вода, сльоза стікала по дівочому обличчю і залишала яскравий слід, що був схожий на стежину їх кохання: таку ж чисту й беззахисну. Андрій глянув на Марину й усоте за побачення прошепотів: «Я тебе кохаю». У відповідь почув ті ж слова. Та вони не могли втілитися в майбутнє, принаймні, близьке, адже парубку прийшла повістка в армію, мав виконати свій обов’язок перед Вітчизною.
Про що вони говорили того прощального вечора, чула, мабуть, лише старенька верба, яка росла біля річки, де так любили гуляти Андрій і Марина. А далі… Далека служба в армії, нескінченні листи додому й такі бажані відповіді на них.
Служба проходила добре. Хлопець на льоту схоплював ази армі-йської справи. Його вважали одним з найкращих солдатів, і він це звання щораз виправдовував. Але якось несподівано юнака відправили в одну з гарячих точок Афганістану. До цього тільки чув про цю країну. А тут про війну дізнався не з розповідей. Кулі, гранати, бойова техніка забирали життя сотень молодих бійців. В одному з боїв отримав поранення. Радянські солдати відступали й не змогли вчасно забрати непритомного солдата. А коли через декілька днів повернулися, то нікого вже й не застали. Тож і вирішили, що Андрія вже немає в живих, бо ті, хто потрапляв до моджахедів у полон, довго не витримували: або накладали на себе руки, або мучилися й помирали в тортурах.
Узявши на себе сміливість, командир роти відправив додому листа, в якому повідомив, що син Степана й Галини зник безвісти. Бідна Марина! Що коїлося з нею, коли дізналася про смерть коханого… Довго побивалася за ним. Та що вдієш? У неї під серцем уже стукало крихітне життя. Що робити? Позбутися маленької дитинки не могла, бо це ж великий гріх. Тому вирішила взяти шлюб з місцевим парубком Олександром, який давно залицявся до неї і, як казав, закоханий ще зі шкільних років. Тож швиденько справили весілля й зажили скромно. Здавалося, усе ніби нормалізувалося, якби не декілька «але»…
Перше з них те, що Андрій справді зник безвісти, та не помер, як вирішили побратими по службі. Він дійсно потрапив у полон, але йому дивом вдалося вижити й утекти звідти. Пішки пройшов увесь Афганістан і дістався рідного дому. Побачивши свою кровинку, родина плакала від радості, у них ніби вдруге народився син. А він… Одразу почав розпитувати про кохану Марину.
«Не буде вона твоєю, синку, вже ніколи, одружилася з іншим, як дізналася, що ти зник безвісти. Та й дитинка в них маленька з Олександром. Не руш їхнього шлюбу», - тихо сказала мати синові.
Як стояв Андрій, так і сів. Один Бог свідок, що коїлося в його душі тоді. Ненависть і любов до Марини боролися там. І все ж кохання перемогло.
Марина, дізнавшись про те, що її коханий повернувся, не знаходила собі місця. Вона тоді не жила, існувала. Так і не наважилась підійти до Андрія й попросити пробачення за скоєний гріх перед ним. Та ще було друге «але». Олександр від початку весілля став заглядати до чарки, а згодом, ставши залежним від алкоголю, виносив усе з дому. Одного разу, напившись, пішов на річку скупатися. Та, видно, доля зіграла з ним злий жарт. Течія підхопила чоловіка й потягла на дно, у своє царство. Тяжко пережила Марина горе, хоча сказати, що сильно побивалася, не можна, адже в її житті був тільки один чоловік, якого по-справжньому кохала.
Невдовзі після смерті Олександра Андрій зустрів на вулиці Марину й сказав прямо: «Я все розумію і ні в чому тебе не звинувачую. Зараз ти залишилась сама. Давай зійдемось, адже синові потрібен батько».
Марина поклала голову йому на плече, заплакала й крізь сльози мовила: «Це твій син, Андрію. Твій…».
Анатолій ТИМОШКОВ.
Коментарі
Яно4ка))) replied on Постійне посилання
Молод4инка!!!
Молод4инка!!! Гарно написав)))))