Учителем лишаєшся завжди…

Прохолодний березневий вітерець хвилею прокотився поліською землею, і до Поліни Онанко завтра завітає славне 85-річчя. Домівка наповниться телефонними дзвінками, голосами рідних, подруг, колег, колишніх учнів і… ароматом смачних страв. Так з року в рік святкує свій день народження знана на Сарненщині вчителька. Багато людей скаржаться на самотність, та Поліна Юхимівна завжди в центрі уваги. І це тому, що впродовж усього життя, наче золоте зерно, сіє добре, мудре, вічне і люди віддячують їй тим же.

Народившись у селянській сім’ї на Чернігівщині, з колиски знає, що таке бідність і голод. Отож щедро ділиться всім, що має в господарстві. Переживши лихоліття війни, цінує кожну мить життя, прагне, щоб жодна хвилина не пропала марно, а працелюбності та натхнення їй не позичати. Жінка не тільки із задоволенням ділиться рецептами та порадами, а й охоче приймає їх від інших. Яких тільки страв вона не готує! Багато хто знає смак пиріжків, випечених її руками. Не перелічити також припасених усіх видів консервації, тому лягає спати господиня далеко за північ. І завжди з посмішкою говорить: «Я – сова». Подругам своїм вив’язала теплі шкарпетки, щоправда, вже підводить зір, тож іноді одягає двоє окулярів. Зі сльозами на очах згадує далеку молодість…

Незважаючи на тяжке дитинство, Поліна Юхимівна жадібно тягнулась до знань. Школу та Конотопське педучилище закінчила на відмінно. У 1940 році стала студенткою Ніжинського педінституту імені М.В. Гоголя. Та страшним ураганом у життя увірвалась війна і замість конспектів молодій дівчині довелося взяти в руки лопату. Із незвичайним піднесенням говорить: «З раннього ранку до пізньої вечора протитанкові рови копали одні дівчата, бо чоловіки були на фронті. Але ніхто не скаржився, бо заради Батьківщини готові були зробити все».

У вересні 1943 року Ніжин звільнили від фашистів. Хоча довкола ще точились запеклі бої, та 15 жовтня інститут відновив заняття. Студенти, попередньо розчистивши аудиторії, із ще більшим завзяттям взялись за навчання. Зимою одна буржуйка тепла виділяла мало, тож до кінця лекцій мимоволі починали стукати нога в ногу, аби хоч трішки зігрітись. Поступово стукіт наростав і до присутніх долітали тільки деякі слова лектора. На декілька карбованців стипендії студентка купляла сіль і на вихідні йшла пішки додому за 30 км, аби взяти молока та картоплі.

У числі 12 кращих випускників інституту Поліну Юхимівну направили на курси газетних працівників у Харків. Спочатку проходила практику в «Прикарпатській правді», згодом – у «Радянській Волині». А в 1948 році доля привела її в Сарни, де молода вчителька відкрила свою першу трудову сторінку в школі № 6 Ковельської залізниці (нині ЗОШ № 4 м. Сарни). Вчителів тоді вкрай бракувало, уроки проходили у дві денні та вечірні зміни. Хтозна, звідки брались у неї ті сили. Тим більше, Поліна Юхимівна вже створила сім’ю. Обранцем її став викладач фізики Михайло Онанко. Молодятам лелека з часом подарував два сини: Віталія та Володимира, які в майбутньому стали лікарями, обзавелися сім’ями й подарували бабусі по два внуки…

У 1952 році вчителька прощалась зі своїм першим випуском. Учні були майже її ровесниками, адже через війну не змогли вчасно сісти за шкільні парти. Але який це був клас! Вони й зараз через кожні 5 років приїжджають до Поліни Юхимівни. І не просто відвідують її, а привозять фотоальбоми, звітують про те, як склалося життя. Бо пишаються наставницею, беруть з неї приклад. За час трудової діяльності Поліна Онанко стала відмінником освіти, нагороджена медаллю імені Макаренка, її портрет неодноразово заносили на районну й обласну дошку пошани. Переймати досвід до неї приїжджали колеги з інших районів Рівненщини.

На заслуженому відпочинку вчителька зайнялась вихованням онуків, тож хата знову наповнилась дитячим щебетом. І ще 15 років була членом жіночої ради при міськвиконкомі. Літа непомітно минали, внуки підросли, і ще одне покоління Онанків вилетіло з гніздечка. Передчасно пішов із життя чоловік Михайло Трохимович. Кімнати заповнила тиша й сум. Тоді активістка згуртувала одиноких подруг і приєдналися до клубу «Л», який утворили Ніна Василівна Левицька та Марія Борисівна Богуславська. Якщо в котроїсь із них трапляються негаразди, то збираються дружною сім’єю. А коли випадає день народження чи професійне свято, то гарному настрою немає меж. Кожна жінка приносить щось із своєї кулінарії, звучать поезії, бувальщини, линуть спогади… Поліна Онанко й досі є активною учасницею клубів «Надвечір’я», «Азалія». Часто навідуться в школу, котрій віддала своє трудове життя. На всіх заходах із задоволенням читає улюблені поетичні рядки, за що присутні віддячують щирими оплесками.

3 квітня до пізньої осені Поліна Юхимівна господарює на городі. Майже кожен день прямує на околицю Сарн, щоб потішити душу спочатку сходами, а пізніше гарними плодами. Всю зиму зберігає гарбузи й радить землякам споживати гарбузову кашу тому, що вона дуже корисна. Окрім цього, жінка ще знає безліч рецептів від різних хвороб. Та найбільше любить квіти. Її клумби - наче різнобарвний килим. Висіває чорнобривці на городі, і вони, наче частинка сонця, пломеніють до морозу. З початком зими в хаті зацвітають лілії, які вчителька дбайливо доглядає: то несе на вікно, де більше сонця, а то навпаки – ставить у затінку, аби квіти вчасно зацвіли до дня народження котроїсь із подруг. Із першими весняними променями на клумбі під вікном зацвітають проліски. Ще зовсім кволі, після зими прилітають бджілки, щоб взяти нектару, а згодом віддати його людям.

Ти вчителем лишаєшся завжди:
І в школі, і в сім’ї, й на відпочинку.
Хай будуть щедрі жнив твоїх плоди,
Цвісти століття з рук твоїх барвінку.

Софія СТЕПОВА,
м. Сарни.