Опубліковано СН
Олег Іванович, підперши вже сиву й обважнілу голову обома руками, застиг у глибоких роздумах про власні справи й майбутні плани. Він сидів у робочому кабінеті, але думки пульсували далеко від господаря. Раптом стомлений за день чоловік перевів погляд на годинник і мало не підстрибнув. Було вже за десяту. Потрібно йти додому.
Одним ковтком допив схололий зелений чай і зі спинки крісла схопив свого дороговартісного піджака. Та враз під кабінетом почулись чиїсь важкі кроки. Разом із секретаркою підтюпцем зайшло двоє людей – чоловік і жінка поважного віку. Працівниця, виправдовуючись, чому незнайомці потрапили до керівника без його на те згоди, залишила їх на самоті. Деякий час стояли мовчки, опустивши голови додолу, і лише важке хлипання було чути Олегу Івановичу. Врешті, першим порушив тишу й запитав, чого тут і хто такі.
- Ми, Олеже Івановичу, з того ж села, звідки й ви колись вийшли, – важко якось почала жінка. – Простіть нас, що так пізно потривожили. Дорога до міста далека, та й розшукати вас було нелегко.
- Ну? І чого ж хочете? – холодно перервав розповідь жінки Олег Іванович.
Від цього несподіваного запитання вона зніяковіла й затихла. Чоловік, зібравшись, повів розмову далі:
- Розумієте, нашого єдиного синочка збила машина. Потрібно терміново робити операцію, а грошей немає. Усі заощадження використали на дорогі ліки. Подумали, що зможете допомогти, адже ви є власником декількох готелів і ресторанів. Посприяйте, дуже просимо.
Господар кабінету на хвильку задумавсь, але видно було, що розповідь незнайомого чоловіка оминула його серце всіма можливими дорогами. Бачив, як рогом хустини витирала рясні сльози жінка, якими благаючими очима дивився на нього чоловік, чекаючи відповіді. Та вона була невтішною.
- Нічим не можу допомогти, – випалив без жодного жалю. – А тепер вибачайте, я поспішаю.
Жилавою рукою схопився за ручку й сам відчинив гостям двері. Чоловік і жінка, нічого не сказавши на прощання, подались уздовж коридору, витираючи непрохані сльози й тримаючи один одного попід руки. Олег Іванович дивився їм услід.
- Грошей вони захотіли, - бурмотів сам до себе, - а не подумали, що й у мене є сім’я, синок ось уже підростає. На вісімнадцятиріччя машину хоче. То що з того, що з одного села. Це ще нічого не означає! – аж вголос вигукнув. – Дай одному – інші теж прибіжать. Бо в когось дірка в хліві чи корова здохла, – говорив, ніби виправдовуючись. – Я їм що – мати Тереза? Хай учаться самі заробляти, просити кожен уміє!
Після цих слів Олег Іванович щось гукнув до шофера, сів у машину й відправився додому.
- Де це так довго затримався? – запитала дружина, коли переступав поріг ошатної та розкішної квартири.
- Не питай, Олено. Роботи стільки, що терпіння вже не вистачає, – з досадою махнув рукою. – Мало не забув: ось мій подарунок.
І дістав з кишені смарагдового футляра, в якому заблищали золоті сережки. Жовтий відблиск запалав в очах чоловіка. Але жінка відвела погляд в інший бік.
- А сьогодні з якої нагоди, Олеже? - монотонно запитала.
- Ну, - задумавсь трохи чоловік, - з нагоди закінчення робочого тижня.
- Я ж тебе просила, - не стрималась Олена, - не купуй мені цих подарунків з холодного золота. І так куди не ступиш – скрізь жовтим віддає, аж в очах жовто. Де не глянь – усюди коштовності. Не витрачай так дурно й марно гроші, вклади їх в якусь добру й благородну справу. Віддай краще на дитячі будинки, інтернати…
Олег Іванович мовчав. Не зронив ні слова. Не хотів перечити дружині, адже був стомлений. Махнувши рукою на цю роздмухану домашню драму, подався у ванну.
Наступного дня до кабінету знову прийшла невідома жінка.
- У мене згоріла хата, - плакала вона, - маю шестеро діток. Допоможіть, Олеже Івановичу, зима скоро, а ми в хліві живемо.
- До мене таких як ви сотні приходять. Якщо кожному буду давати, то сам у жебраки піду, - висловив чоловік і, відвернувши голову, почав говорити по телефону. Жінка зрозуміла, що це була відповідь на її прохання, вийшла за двері. Навіть не почув чи не хотів чути вибачення бідолашної за те, що потурбувала дурнуватим запитанням такого поважного чоловіка.
Покликавши до себе секретарку, делікатно пояснив: якщо хтось ще зайде до нього просити гроші, то їй доведеться шукати іншу роботу чи ходити з простягнутою рукою, як ті, що приходять до нього.
Життя тривало… Якось через декілька літ Олег Іванович звично сидів у своєму робочому кабінеті. Тільки вчора повернувся із-за кордону, де вирішував важливі бізнесові справи. Через густі пасма диму викуреної дорогої кубинської сигари дивився, як за вікном метушаться люди. Він ловив поглядом випадкових перехожих і думав, хто вони такі, чому тут, яка в них доля, яке, врешті, життя? Йому здалося, що ті люди – крихітні істоти, а він одним помахом руки може змінити їх життя, і йому вирішувати, в який бік - чи кращий чи навпаки. Тому їхня доля повністю залежить від настрою Олега Івановича. Він був богом. Йому належало все. Цілий світ падав до ніг.
Та враз його думки сполохав гучний стукіт у двері. Коли відчинив, то побачив сина Женю з п’ятьма невідомими людьми, вони представились і, показуючи якісь папери, повідомили, що відтепер усе його майно та бізнес належить їм. Не тямив, про що йдеться, бігав з кутка в куток, щось лементуючи. Лише згодом зрозумів, що єдиний син усе нажите за довгі роки батькове майно програв у казино. Очі Олега Івановича закрила пелена туману. Він дивився на сина й не міг вимовити й слова. Так міцно стиснув кулаки, що аж пальці заторохтіли. У горлі запекло, защеміло. Йому здалося, що то його син так за горло стиснув. А той мовчав, чекав свого розп’яття. Навіть не виправдовувався.
У цей час перед очима пронеслося все життя. Увесь труд, який приклав до своїх рук. Усе багатство, яке належало йому одному. А тепер пустка… Ледве тримаючись на ногах, тремтливими пальцями розщібнув верхнього ґудзика на сорочці. Дихати стало легше. Не вгледів за сином, дав йому волю. А тепер назад нічого не вернеш. Ніяке каяття не допоможе. Доля стрімко повернула в інший бік.
Коли підняв очі, перед ним постала дружина Олена. Вона, мало що усвідомлюючи, кинулась в обійми чоловіку.
- Олеже, нашу квартиру забрали! – плакала. – Мене попросили піти. Що тут відбувається? Вони сказали… - не змогла вимовити тих страшних слів, які довелося почути. – Нам допоможуть, правда, адже нам немає де жити, – жінка підняла заплакані очі, чекаючи втішної відповіді.
Від слова «допомога» наче струмом пройняло душу Олега Івановича. Скільки разів доводилось його чути, але значення так і не зрозумів. Перед ним раз-по-раз із пам’яті виринали образи тих людей, які звертались за допомогою, просили на операцію, на зведення хати та багато іншого. Але Олег Іванович завжди залишав їх на самоті з бідою. Не ділився тим, що мав надміру. Уперше заплакав, але не від втрати розкішного життя, а від прожитого. Скільки користі міг зробити простим людям, але не зробив. Скільки тепла міг принести в їхні оселі, радості. Зрозумів, що його життя – не життя. Адже жив даремно, безкорисливо, пусто… Можливо, якби допоміг тим людям, які звертались до нього, то й доля була б більш милосердною, не обійшлася б так жорстоко. Бо ж добро породжує добро.
Витираючи однією рукою сльози, а другою міцно тримаючи за руку дружину, іронічно відповів:
- Люди нам допоможуть, Олено…
Василь ТИТЕЧКО.