Опубліковано СН
Високо-високо у Всесвіті, на самісінькому краєчку безіменної туманності, сидів
зажурений Амур, склавши сніжно-білі крила. Сумний погляд спрямований вниз, на далеку голубу планету. Був ще зовсім молодим амурчиком, його професійна діяльність налічувала всього одинадцять місій. Перебуваючи в лише йому відомій печалі, не одразу почув за спиною якийсь шерхіт, а згодом скрегіт. Повернувшись і підводячи погляд, почергово побачив великі кігтисті лапи, абрис широкого крила й контур великої голови, на темному фоні якої горіли величезні червонуваті очі.
- Усе витрачаєш дорогоцінний час на ці маленькі купки органіки? - жорстким голосом запитав Дейм. - І хоча попереду його в порівнянні з ними – вічність, усе ж навіщо спустошуватися на цей мотлох?
- Я не витрачаю час. Моє покликання в цій частині Всесвіту. Для цього нас і створив Творець.
Деякий час мовчали. Дейм, стоячи за спиною Амура, згорнув великі перепончаті крила і, загорнувшись у них, наче в плащ, заговорив:
- Творець тільки нас створив найбездоганнішими істотами у Всесвіті і ми по праву повинні керувати цими органічними крихітками. Вони – нижчі… Немає в них сутності, розкладені на якісь інакомислячі частини.
- Ні. Творець поставив нас наставляти їх на добро, на віру в нього. Сильний повинен не лякати слабого, а захищати. Справжня віра не має ґрунтуватися на боязні… Вони повинні це зрозуміти… Вони теж Його творіння…
Схиливши голову, спокійнішим голосом Дейм заговорив:
- Інколи входжу в їхній світ, намагаюсь роздивитись, коли вони сплять. Але інколи якимось чуттям вловлюють мою присутність і декілька разів помічали мене. Потім навіть малювали, складали легенди, в яких називали якимось демоном. Люди не здатні зрозуміти, де проходить межа між сном і реальністю, тому я для них - міф. Та й самі вони живуть ніби в напівсні, здебільшого ліниві, самовпевнені й дуже вперті. А ті, що більш зацікавлені, то й честолюбніші, інколи не знають межі своєму марнославству. Вони втрачають почуття міри й виходять за межі тієї грані, перед котрою потрібно зупинитись і замислитись. Покарання таких саме і входить в коло моїх обов’язків перед Творцем.
- Тим гірше для них. І хоча мені їх жаль, я не можу їм допомогти. Поназводили мегаполісів, підкорили глибини і майже добрались до небес… Створили штучний мозок і розум… А в себе не здатні заглянути і між собою порозу-мітись… - Амур замовк і чекав терпляче, що скаже йому великий. Дейм довго мовчав і нарешті заговорив знову:
- Ми абсолютно логічні, тим часом їх логіка страждає дивними мінусами, вони не роблять ніяких висновків із колишніх своїх помилок, завжди вважають, що добро повинно перемогти зло. І замість того, щоб дійсно зайнятись якоюсь справою, чекають чудес як подарунків долі… Це ж алогічно…
- Так, Великий. Вони алогічні й дуже багато думають. А думки - це страждання. Примножуючи їх, вони примножують свій біль… От зараз хочу зрозуміти цих двох - і нічого… І хоч це моя друга місія, я не можу помилятись.
- Переключи своє сенсорне бачення на мене…
…Наталя ще з двору почула його непевні кроки. Враз присіла, заплющила очі, накочувалось звичне роздратування. Нестерпно захотілось залишитись на самоті, не чути і не бачити нікого, а надто його… Чому він змінився?.. Чому він не такий, як у перші дні їхнього знайомства?.. Ті часи були ніби пісня… Спочатку в них не було нічого свого - увесь світ належав їм обом…
Віталій, прочинивши двері в передпокій, якийсь час нерухомо простояв на порозі. Очі поступово призвичаювались до напівпітьми. Вгледівши її тонкий профіль у куточку дивана, непевними кроками рушив уперед:
- Сонечко моє! Ти мене чекаєш, значить, дійсно сильно-сильно любиш. Ну скажи: «Я тебе люблю…».
Ледь стримуючись, щоб знову не зірватись, відчуваючи легеньке тремтіння рук, мовчки заглянула йому в очі, це й на краще, що вечірня пітьма приховала їхню каламутність. Нестерпно захотілось голосно закричати: «Я не люблю тебе!..» - та опанувавши себе, подивилась все ж у розширені зіниці й сказала:
- Я теж дуже люблю тебе. Яке щастя, що ми зустрілись, правда?
Заблукла часточка місячного світла просочилась у вікно, і в тому непевному відблиску обличчя жінки здалось Віталієві майже прозорим, лише очі блищали в місячному віддзеркаллі… Незбагненна ніжність до такого рідного й тендіт-ного тіла, маленьких, майже дитячих грудей болем відгукнулась у серці, хотів сказати щось хороше, та заглушений алкогольними випарами мозок відмовився коритись. Поволі встав, непевно махнув рукою і пішов спати.
Нічне небо просвічене місячним світлом до самої глибини нічної чорноти. До болю хотілось безтямно розчинитись у цій місячній глибині й нічого більше не бачити і не чути…
Ранком Наталя перечекала, поки Віталій збереться й піде на роботу, і лише тоді піднялася. Швиденько приготувала сніданок малечі. Відвела старшеньку в школу, меншого в садочок, повернувшись додому, приготувала міцну каву, з келихом вина присіла на краєчок тахти і дозволила собі надовго задуматись:
- Господи Боже мій, як жити з моєю пропащою красою на цій грішній землі? Як жити? Давно б не жила, а діти?.. Як же діти?.. Не може бути, щоб її краса створена була лише для страждань!.. Не може бути?.. Так хочеться вірити у вищу справедливість…
Цілий день Віталій носив якесь зло на серці, багато курив і не відчував смаку тютюну. Гасив цигарку і майже зразу ж припалював другу, та душевний неспокій усе не покидав. Довго стояв біля прочиненого вікна, і, хоча день був напрочуд сонячним, для нього все виглядало мрячно та сіро: «Ну чому винуваті у всьому лише чоловіки?.. Чому вона не може зрозуміти мене?.. Адже раніше нам разом було так добре, і я люблю наших дітей… Може, я таки перестав розуміти, як ставитись до неї?.. До жінки, яку справді люблю. Та мені потрібні її увага, її гаряче тіло… Ні. Стоп. Усе, а то дійсно ще збожеволію…».
Дедалі більше ставало лячно від власної запаморочливої безоглядності. Таки відчував, що дійсно кохає її. Та навалились робочі проблеми й поволі витиснули нав’язливі думки. А вве- чері запрацьований організм потребував звичної розрядки…
Побачивши знову зім’яте обличчя чоловіка, Наталя ледь стрималась, щоб зразу ж не впасти в істерику. Мовчки стояла й чекала. І дочекалась звичного:
- Кицю, ти в мене така. Як я за тобою скучив.
І, як колись, ще прямо з порога почав цілувати очі, шию, груди… Задихалася від його ласки раніше. Але тепер чомусь нудило від усього цього. Усе стало чужим і непотрібним. Силоміць примушувала себе думати про щось приємне, та марно. «Покинути це коло. Покинути чоловіка такого. Не маю більше сил терпіти, і поради свекрухи більше дратують, ніж заспокоюють. Та будь-який, більш-менш привабливий, у порівнянні із цим п’яним видасться красенем. І що мені робити: займатись потаємними любощами із кимось стороннім чи сохнути й деградувати біля нього? Боже мій!.. Як важко зберігати вірність такому… Я ще молода і таки й красива. Я ж не сліпа і бачу спрямовані на мене погляди… А він напивається і намагається довести свою любов неповоротким язиком. Та так можна збожеволіти. Аж руки, прости мені Господи, тремтять, так хочеться взяти подушку і придушити».
Накопичене роздратування взяло верх над поміркованістю, і в наступну мить тарілка із силою вдаряється об підлогу й розбивається вщент на друзки. За нею друга, і лише після третьої наступає зловісна тиша: «Господи, добре, що завтра вихідний, діти у свекрухи і не бачать усього цього…».
Хряпнувши дверима, замкнула на замок, і, незважаючи ні на які вмовляння, так до ранку і не вийшла.
- Я чомусь думав, що головне твоє завдання - запалити коханням їхні серця, а в тебе все так прикро. А може, ти все ж помилився?
- Ми, амури, не можемо помилятись. Це прерогатива людей. Вони створені саме один для одного, - однак не можуть це зрозуміти.
- Ні. Я ж бачу, вони зовсім різні. І характерами й уподобаннями врешті-решт.
- Амури не помиляються!.. Симетрія - ось закон Всесвіту. Я не маю права його порушувати. Сходитись повинні тільки протилежності - це і є симетрія, щоправда, останнім часом вони перестали чекати мого втручання. Вирішують самі, сходяться за шлях до земної слави, продаються за матеріальні блага. Та потім занапащають душу і здебільшого страждають і каються.
Якось нескінченно й нудно тягнувся цей день для Віталія, та якимось іншим відчуттям розумів, що так потрібно. Що має щось відбутись нереальне. І весь час відчував чийсь погляд. Ніби хтось слідкував за ним, хоча це й видавалось химерним.
- «Хіба хтось камери нагляду встановив», - іронічно подумав. Увечері Наталя знову пішла спати в іншу кімнату, мовчки, однак дверей не замикала.
Вставши на весь велетенський зріст, Дейм розправив широкі крила й громоподібним голосом сказав Амуру:
- На Дорозі Світів я бачив багато, та ніколи по-справжньому не звертав увагу на тих, хто їх населяє… Та в цьому випадку зможу-таки щось зробити…
Напівсклавши крила, Дейм блискавично шугнув униз.
Наталі снився дивний і страшний сон. Вона стояла одна-однісінька в якомусь дивному тумані. Хоч куди б повертала голову, погляд натикався на густі, непроникні згустки цього дивного диму. Їй раптом стало моторошно, і вона ледь чутним голосом покликала:
- Віталю-у-у-у… Люби -и-и-й…
Віталію наснилося, що стояв на якомусь невеликому узгірочку і вдивлявся вдалину. Якийсь тягар відтягував униз правицю. Все навкруги застилав сивий туман. Він стояв у ньому майже по груди. Бажаючи поглянути, що ж усе-таки в нього в руці, підніс її вгору - і срібним кольором блиснуло лезо меча. Якийсь час стояв нерухомо, намагаючись зрозуміти, та якийсь рух збоку відволік його увагу. Раптово обернувшись, побачив жахливого монстра, чимось схожого на міфічного дракона. Той, ледь нахиливши велетенську голову, щось видивлявся внизу. Ще не розуміючи, що могло зацікавити там велетня, Віталій ринувся вниз і тільки тоді помітив у тумані тендітну жіночу постать. Схопив її руку, і лише тоді прийшло розуміння, що це його Наталя… За мить, стиснувши долоню коханої, Віталій повернувся, та містичного монстра перед ними не було.
- «Це ж сон!.. Це ж мені лише сниться!..» - хотів було крикнути він, та раптом туман зник, і Віталій полетів у бездонне провалля.
…Вони разом стояли посеред кімнати, і Віталій міцно тримав руку Наталі. Ледь благословлялось на світ.
- Ти знаєш, мені приснився такий страшний сон…
Права рука ще відчувала тягар меча, і він твердо сказав:
- Знаю… Він більше тобі не присниться…
Михайло Кабанець.