Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
Найменша в районі школа є окрасою й гордістю села
Вже при в‘їзді в Обірки привертає увагу невелика ошатна будівля з розкішними клумбами та спортмайданчиком у дворі.
Сюди щоранку поспішають восьмеро місцевих учнів початкових класів, а поряд, на автобусній зупинці, ще раніше – о пів на сьому! - одинадцять старшокласників сідають у автобус, щоб їхати в Карпилівку, де навчаються в тамтешній середній школі.
Гарною алейкою крокуємо до входу в приміщення, де нас зустріли допитливі діти та їх наставниця й одночасно завідуюча закладом Тетяна Сосюк. Порівняно недавно розпочався навчальний рік, але в класах і кабінеті керівника здається все новим: відчувається дбайливий догляд, своєчасний ремонт кожного куточка. Тетяна Іванівна каже, що працює тут шість років, добирається на роботу з Люхчі скутером. Закінчила педколедж у Сарнах і Рівненський економіко-гуманітарний університет. Минулоріч прийшла ще одна вчителька - Юлія Устимець із Сарн. Обидва педагоги добре знають місцевих дітей, їх батьків, організували та ведуть навчально-виховний процес так, що відстаючих школярів немає, усім створені хороші можливості для опанування основ знань, умінь, навичок.
Обірківська початкова є філією ЗОШ 1-ІІІ ступенів сусіднього села Люхча, тому її потреби та проблеми знайомі директору середньої школи Івану Круглику. Він сюди часто приїжджає велосипедом, вивчає стан справ, надає методичну допомогу.
Центр уваги, головна мета колективу – забезпечити належний рівень занять у малокомплектному закладі, постійно турбуватись, аби уроки проходили цікаво, насичено, результативно. Учительки прагнуть не тільки дати дітям міцні знання, а й залучати їх до співтворчості, поступального руху думки, наближення до істини і переживання радості її відкриття. У наш час змусити школяра вчитись дуже важко. Живий процес осягнення, отой вогник пізнання цілковито залежить від встановленого на уроці духу співробітництва, від знайдених учителем методичних способів, що допомагають йому доторкнутися одночасно розуму і серця дитини. Коротка екскурсія по класах, спілкування зі школярами та керівником засвідчили про творчий індивідуальний підхід педагогів до кожного учня. А умови навчання, господарчі справи закладу є спільною турботою місцевої громади.
- Минулої зими від великої кількості снігу вночі зламався козирок над входом, - згадує Тетяна Іванівна. – Взялися за ремонт сторож Василь Денисюк із синами, швидко відновили й укріпили елемент споруди. Нинішнього літа попрацювали над оновленням підлоги у вчительській, рік тому те ж зробили в першому класі, пошили штори на вікна тощо. Побілку стін, фарбування й інші ремонтні роботи проводимо власними силами з допомогою батьків.
- У холодну пору року не мерзнете? – запитую в завідуючої.
- Ні, бо маємо надійне парове опалення, а техробітниця Ніна Хвесянова, вона ж і кочегар, обслуговує котел і ретельно забезпечує належний температурний режим у приміщенні. До слова, ця молода жінка чудово вишиває. Її роботи на полотні - портрет Тараса Шевченка й текст його «Заповіту» прикрашають кімнату, де навчаються третьокласники.
Дорослі обірківці добре пам‘ятають свою першу вчительку Ларису Супрунюк, яка сорок років – усе трудове життя - присвятила місцевим сільським дітям. Поряд з новою шкільною будівлею стоїть стара, дерев‘яна, почорніла від часу. Її спорудили в перші повоєнні роки колгоспники артілі імені Калініна, тут була бригада господарства з центром у Люхчі. Тоді село оточували ліс і болота. У школі навчалось майже півсотні учнів, автобусного сполучення не було, два педагоги добирались з райценру пішки, переходячи Случ по залізничному мосту, на якому охорона вимагала в них пропуски. Ситуація покращилась тільки в кінці 80-х років, коли проклали дорогу з твердим покриттям в Обірки від шляху з Сарн на Карпилівку.
Нині в селі кількість населення не зменшується, є перспектива розбудови дачного масиву міських жителів, тому освітянському вогнику й надалі горіти.