Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Фотомонтаж Василя Сосюка.
бо майже п’ять років виховує двох синів і доньку без дружини, яка померла від тяжкої хвороби.
У будинку, де мешкають сироти, панують гармонія, любов і повага. Дітки охайно вдягнені, посміхаються. Несміло запитую в 31-річного Віталія про той злощасний день, що поділив його життя на «до» і «після». Чоловік відводить погляд у бік. Спогади… Холодні, болючі. Згадка про часи, коли були щасливі, раділи народженню діточок, наче лезом по серцю. Не в силі забути, змиритись із бідою, що чорним птахом увірвалася в життя, зробивши його сірим, як осінній туман. І лише діти, малі пташенята, не дали зламатися зовсім. Заради них і живе…
Віталій добре пам’ятає день, коли зустрів майбутню дружину. Тоді працював у колгоспі в Тутовичах, а вона в тутешній їдальні. Познайомились, а затим почали зустрічатись. Обоє закохані та щасливі, навіть на заробітки разом їздили. А коли побралися, Світлана одразу переїхала жити до коханого. Віталій мешкав з батьками й старшою на декілька років сестрою у старій дерев’яній хаті, тож вирішили будуватись. І не було їх щастю меж, коли дізналися, що скоро стануть батьками. Народився синочок, а через рік другий. Обоє мріяли про доньку, яка невдовзі й народилась.
Здавалося, усе буде добре. Придбали дещо з будматеріалів, бо хотіли якнайшвидше звити своє гніздечко. Але всі плани зірвала страшна недуга Світлани, що так раптово скувала молоде тіло. Для рідних вирок медиків, немов грім серед ясного неба. Жінку оперували, але поліпшення не було. Світлана згасала, як свіча, хоч до останього вірила, що переможе страшну недугу. Не судилося. У лікарню Віталій приїздив зранку, а ввечері повертався в село, до діточок, найстаршому тоді не було ще й чотирьох років, а найменшій Діанці якраз минув перший. Вони горнулися до нього й весь час запитували, коли повернеться мама. Та чоловік мовчав, бо реальність настільки ранила, що не міг видавити бодай слова.
У скорботі минали дні. Світлана довго лежала в лікарні. І лише за декілька тижнів до смерті повернулась додому, аби ще хоча б трішки побути з діточками. Щеміли в рідних серця, бо розуміли й знали, що вже скоро її не стане. Віталій плакав щодня, не міг дивитися, як корчиться від болю дружина. А хвороба прогресувала, з кожним днем їй ставало все гірше. У тяжку хвилину жінку підтримували рідні, односельці, християни віри євангельської. А на Водохреща 2006 року її не стало. На похорон зійшлося майже все село. Люди співчували, підтримували, утішали.
Не міг Віталій змиритися з горем. Боліла душа за діточок, які так рано осиротіли. Після смерті коханої дружини світ для чоловіка потьманів іще дужче. Довго не зникали сум і сльози з його очей. Та пережити горе допомогли сини й донька – єдина розрада. З ними проводив весь вільний час.
- Віталій часто купав малечу, - каже сестра Зоя. – Довго не міг змиритися зі смертю дружини. І досі крізь сльози згадує її. Я ж пообіцяла, що ніколи не залишу його наодинці з сімейними проблемами, а діточкам допомагатиму, як рідним. Тому робимо все гуртом. А трудитись є над чим, бо маємо чимале господарство, город. Але до тяжкої роботи нам не звикати, з дитинства привчені до неї, адже батьки працювали в колгоспі, тож часто їм допомагали.
Про племінників Зоя Опанасівна дійсно дбає, як про рідних кровинок. Щодня вчить з ними уроки, пере одяг, готує їсти. Навіть казки на ніч читає, коли тата немає, бо іноді їздить на заробітки.
- Треба будувати дітям хату, - каже Віталій. – У старій уже замінили вікна, плануємо провести ремонт. Затим буду заробляти на нову, бо ж дітки підростають, а там і на навчання необхідно буде копійку зібрати.
Допомагають родині Бриків небайдужі односельці. Після похорону, зокрема, Михайло Леончик запропонував Віталію поїхати з ним на заробітки. Тяжко було залишати дітей, але змушений був, бо ж постійної роботи не мав, а малечу піднімати треба. Ось і нещодавно повернувся, аби новорічно-різдвяні свята відзначити з дітьми. Хоч і бракує в хаті місця, обов’язково нарядять ялинку. Особливо подобається робити це Діаночці. У вересні дівчинка пішла до школи. А вів її туди тато. Сини ходять у другий і третій класи.
Ростуть діточки. Шкода лишень, що ненька не бачить, як трепетно донечка виводить у зошиті таке омріяне й ніжне слово «мама», а хлопці допомагають по господарству, ганяють з друзями м’яча. Ні! Мама бачить усе. Найчастіше говорить так Діаночка, бо вірить, що матуся дивиться на неї й братиків з небес.