Опубліковано СН
Фото з сімейного альбому.
Нещодавно відзначали особливу дату для рідного міста - день визволення Сарн від німецько-фашистських загарбників і вшанували пам’ять про героїв-визволителів, завдяки яким живемо, працюємо та насолоджуємось під мирним небом.
Прикро, та майже не залишилось воїнів-визволителів Сарненщини, з якими б могли згадати той день і вклонитися їм до землі з подякою за те, що захищали нас, не рахуючись з власним життям. Утім, живуть серед нас учасники війни та бойових дій, ветерани й інваліди Великої Вітчизняної, яких, на жаль, з кожним роком меншає. Тож шануймо й допомагаймо їм, чим можемо, скрашуймо їх будні. Це наш святий обов’язок перед ними.
Днями завітала до учасника бойових дій періоду Великої Вітчизняної війни Івана Благовісного, бойовий шлях якого пройшов у складі 43 армії 125 стрілецького полку ІІ Українського фронту, починаючи з Новоград-Волинська, а закінчився в 1950 році в Порт-Артурі. Іван Олексійович народився 12 жовтня 1926 року в селі Веселок-Шевченко Ярмоленецького району Хмельницької області. Там і застала його війна. Призвали на службу 2 травня 1944 року у підготовчий артилерійський полк у Новоград-Волинський. Разом із Іваном сюди потрапили ще декілька односельців. Відтак перевели в Хмельницький, де до вересня формували полки для відправлення на фронт. Згодом Іван Благовісний потрапив на службу в 78-ий запасний артилерійський полк. Саме тоді ворога гнали від Сарн через Шепетівку у напрямку до Хмельницького, де його й зустрів Іванів полк. 30 тисяч німецьких автомобілів стояли в облозі. Це був перший бій солдата.
Далі ешелонами озброєну протитанкову артилерію відправили на фронт. Дорога пролягала через Одесу на Кишинів. У складі зброї були гармати, до кожної з яких окремо прикріплювали групу обслуги з семи осіб. Головним серед них був командир, 2-3 заряджаючих і подавальники. Воїни й не здогадувались, що перебуваючи в складі ІІ Українського фронту під командуванням Р. Малиновського, їх чекає Яссько-Кишинівська наступальна операція, яка на той час там розгорталась. До речі, у результаті її успішного здійснення радянські війська завершили звільнення Молдавської та Ізмаїльської областей УРСР, вивели з війни Румунію, яка воювала на боці нацистської Німеччини. Поразка вражих військ створила сприятливі умови для глибокого охоплення всього південного крила стратегічного фашистського фронту. Нашим солдатам відкрилися шляхи до Угорщини. З’явилась можливість надати безпосередню допомогу союзним Югославії та Чехословаччині.
- Отже, з Кишинева - в Будапешт, - згадує ветеран. – Річка Дунай ділить місто на дві частини: горну та зелену Буду й рівнинний Решт. З боями зокрема зайшли в місто Радмарія між Румунією та Угорщиною. Тут велася запекла боротьба. Німці намагалися оточити полк, який стояв на шосейній дорозі. Завдяки студебекерам і мінометним плитам, що захищали від куль, вирвались. Після цього дорога із Праги пролягла в навколишні ліси, де чекали наказу, як діяти далі. І таки прийшла звістка про капітуляцію Німеччини: ешелони з російськими вояками направили в німецьке місто Дрезден, далі – на Смоленськ, а вже звідти - в Москву. Щоправда, у Москву вони так і не потрапили, довелось їхати в об’їзд, адже саме того дня, 24 червня 1945, у столиці проходив парад Перемоги.
Наш герой Перемогу святкував у дорозі, бо за новим наказом полк перекинули на Далекий Схід, де вирувала війна. Спочатку Івана Благовісного із побратимами доставили в Новосибірськ, згодом у Забайкалля - на І Далекосхідний військовий фронт. На станції Чита ешелони розвантажили й артилеристи своїм ходом рушили в Монголію, до кордону з Японією. Там їх чекала битва з самурайською мільйонною армією. Військові вірили, що фортуна на їх боці: адже армії не бракувало досвіду, набутого під час такого довгого й нелегкого шляху. Тим більше, воювали з монгольськими вояками заодно, атакуючи з двох боків одночасно, й прорвавши лінію фронту, оточили противника.
Так Іван Благовісний із радянськими воїнами дійшов до Порт-Артуру. Був здивований, побачивши в місті російське кладовище. Інформація про загиблих на могильних плитах була суто російською мовою. А ще цільний великий хрест на братській могилі! Видно було, що за ними доглядають місцеві мешканці. У тих місцях тоді загинуло 40 тисяч російських солдат. Після п’яти років, проведених у Порт-Артурі, 24-річним Іван Благовісний готувався з однополчанами до демобілізації. Додому поверталися через Корею…
На Батьківщину Іван Благовісний повернувся в 1950 році. Трохи оговтавшись від війни, вступив на навчання в Львівський залізничний технікум, який закінчив у 1955. Мріяв потрапити на роботу на Південно-західну залізницю, та направили на Львівську. Працював у Сарненській дистанції сигналізації та зв’язку в технічному відділі аж до виходу на пенсію. Сумлінно трудився там багато років і де й досі про нього пам’ятають і вшановують при нагоді подарунками.
Герой-визволитель з болем сповістив, що нині мешкає сам. Дружина залишила цей світ. Сили та здоров’я також усе частіше підводять. А ще про себе дає знати поранення, яке отримав у боях під містами Іелшава та Рожнява, де його контузило. Та не дають ветерану сумувати троє правнучат Ілонка, Альонка й Артемко. Часто навідуються разом із бабусею Раїсою та мамою Юлією. Прадідусь показує їм бойові нагороди, яких у нього чимало: орден Слави ІІІ ступеня, медалі «За бойові заслуги», Георгія Жукова, «За перемогу над Японією», також «За перемогу над Німеччиною» й багато інших. Заслуговують на особливу увагу подяки за відмінні бойові дії при прориві оборони німців й визволення міст Рожнява та Іелшава (Угорщина) від Верховного Головнокомандуючого Маршала Радянського Союзу Й. Сталіна від 25 січня 1945 р., міста Зволень (Чехословаччина) - від 14 березня 1945 р., Брно (Чехословаччина) - від 26 квітня 1945 р. А ще від 25 серпня 1945 р. - за прорив Маньчжуро-Чжалайкурського і Халун-Аршанського укріплених районів японців, подоланні безводних степів Монголії та форсуванні гірського хребта Великий Хінган.
Кажуть, нація живе доти, доки має власних героїв і помирає тоді, коли за неї нема кому померти. Пізнаючи таких людей, як Іван Благовісний, розумієш, що маємо ким пишатись і кого наслідувати. Тільки дай Боже, нам ніколи і ні з ким не воювати.
Вікторія КУЗЬМИЧ.