Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Вкотре переконуюсь, коли в сім’ї є місце для Бога, там завжди панують гармонія, любов і взаєморозуміння.
У Вирах Ніну та Олександра Вознюків знають і шанують як багатодітну родину, адже виховують 11 діток до 18 років. Багато хороших слів сказали про них працівники сільської ради, та тільки переступила поріг їх оселі, зрозуміла - це воістину християнська родина, де в радість батькам і господарські клопоти, і діточки.
У новому будинку Вознюків, як у вулику, звідусіль чути гомін дітвори. Дев’ять донечок і два синочки – ось найцінніше надбання господарів. 11 пар щирих дитячих очей, здавалось, пронизують наскрізь, коли переступила поріг просторої вітальні. Хлопчики й дівчатка привітні й охайно вдягнені. Старші посміхаються, менші, присоромившись, ховаються за маму або в інші кімнати.
- Невдовзі виповниться 16 літ, як поєднали свої долі, - несміло заводить мову господар Олександр Вознюк. - Довгий час жили з рідними, а відтак почали зводити власне гніздечко. Майже 5 літ знадобилось, щоб побудувати хату, а скільки радості було, коли переселились сюди. Особливо тішилися просторими кімнатами діточки, було їх на той час у нас уже шестеро. Усіх з дитинства залучали до роботи й молитви, так легше навчитися жити в любові, злагоді, долати перешкоди на життєвім шляху.
Господа Олександр, як зауважив, пізнав у молоді роки. До цього пережив чимало, адже зростав без батька, з мамою та бабусею. Обох звав мамами, бо й бабуся ростила, плекала, мов рідна ненька. Та попри це, надто рано відчув на собі тягар сільського життя. Либонь тому, що ніколи не мав перед собою широких батьківських плечей, за які міг би сховатись від сімейних проблем. Тому ще малим, коли його однолітки ганяли м’яча чи стріляли з лука, рубав дрова, робив сміло перші покоси. І ніколи не нарікав. От тільки завжди мріяв мати батька, аби разом з ним клопотатись по господарству…
Чоловік упевнений, Господь дбав про нього завжди. Пригадує в роки юності, коли від безвиході опускав руки, а таких випадків було чимало, Він запалював у його серці іскорки надії. Олександр відчував це, а тому впевнено, з вірою в серці брався вирішувати всі нагальні проблеми. Поміч Всевишнього близька й для Ніни Леонідівни. Жінка виховувалась у сім’ї християн віри євангельської. І нині, коли в сім’ї назрівають якісь серйозні проблеми, усією родиною стають на спільну молитву та щиросердно просять у Творця прощення гріхів, допомоги.
І хоч у цій багатодітній родині не побачиш незадоволених облич, адже всі випромінюють щастя та радість, проблем у них все ж вистачає. Та з допомогою небайдужих людей їм удається долати перешкоди на життєвій ниві. У силу своїх можливостей допомагає двоюрідна сестра з Рівного. А син її ось зовсім нещодавно подарував Олександру Антоновичу нові шини на автомобіль, зауваживши, що від щирого серця віддає частину власних доходів сім’ї, яка дійсно потребує фінансової підтримки.
Велику допомогу надає й місія «Братерство без кордонів», зокрема, забезпечують одягом, продуктами харчування, а нещодавно виділили шифер і блоки на хлів, який вже фактично звели. За розуміння й підтримку сім’я щиро дякує рідним, спонсорам і керівництву благодійної організації.
Олександр Вознюк теж не сидить склавши руки. Нині трудиться в Бердичеві будівельником у колгоспі, щоправда нагода підзаробити здебільшого випадає на теплу пору року. Свого часу трудився на одному із тутешніх підприємств, але через несвоєчасну виплату зарплати змушений був розрахуватись. Нинішньої ж зими в основному вдома, а тут роботи завжди вистачає, адже тримають корову, свиней, кролів. Бувало вигодував до 40 пухнастих велетнів, клопотатись біля них чоловіку подобається найбільше. А ще дуже любить мати справу з технікою. Дружина запевняє: у чоловіка золоті руки. Підтвердженням цьому служить і оббита власноруч дерев’яною вагонкою вітальня. У результаті вбив, як кажуть, два зайці: і навики ремесла освоїв, і кошти зекономив.
Мають Вознюки біля хати 85 соток землі, от тільки городину тут майже не садять, бо замість неї росте… каміння. Щороку вибирають його, вже навіть виложили біля будинку чималу клумбу, але твердого каменю не меншає - щедра вирівська земля на цю сировину. Картоплю висаджують на більш придатних для її росту землях.
- Ось уже два роки чоловік обробляє город разом з дітьми, - розповідає Ніна Леонідівна. - Я ж залишаюсь клопотатись по господарству, доглядати найменших діточок. Адже влітку багато доводиться прати, разом закриваємо на зиму. Щоправда в цьому мені теж допомагають діти. Ходять до лісу по чорницю, малину, а потім разом консервуємо. До сільської праці привчаємо їх з дитинства. Нині вся домашня робота розподілена. По черзі прибирають у хаті, доять корову. Часто трудяться гуртом. Разом ходимо й на зібрання. Спільна молитва має бути традиційною в кожній родині.
Спілкуюся з господарями й не намилуюсь їх простотою, щирістю. І діточок у них, як квітів на клумбі, і клопотів вистачає, але все тут у радість, всі задоволені й усміхнені. І мимоволі задумуюсь: у чому ж секрет їх щасливого життя? І тут господар, наче прочитавши мої думки, відповідає: «Бог чекає кожного, стукає до наших сердець щодня, щомиті. І щаслива буде та людина, яка почує Його голос і відкриє своє серце для Нього – бо радість життя в Господі».
І як приємно слухати, коли батьки з іскрами щирості в очах розповідають, що їх найстарша донька Ірина, учениця 9 класу, яка є найбільшою маминою помічницею, вже має свідоцтво про закінчення курсів «Оператора комп’ютерного набору». А які неповторні дитячі малюнки має у своєму доробку Валентина. Красу довколишньої природи дівчинка тонко відтворює на папері, а потім «приправляє» дитячими фантазіями - вроджений художник. Леся грає на піаніно. Ази цієї науки освоїла при Будинку молитви, там навчають усіх бажаючих. Декілька разів пішла й відчула: це якраз те, чого потребує душа. Тож батьки доклали максимум зусиль, аби придбати їй піаніно, везли його аж з Києва. І воно того варте. Любов до Бога, рідних і світу виливати в мелодії й дарувати людям - що іще може бути приємнішим? А грає дівчинка так, що аж за душу бере. Кожен у цій славній сім’ї має хист співати, старші діти є учасниками духовного хору. Батьки пишаються ними, допомагають реалізувати здібності.
- Було б добре мати вдома комп’ютер, - каже Ніна Леонідівна. – Адже нині дітям дуже багато доводиться на ньому працювати.
Та придбати його поки що родина не може, бо кожну копійку вкладають у незавершене будівництво. Все ж свято вірять, їм вдасться реалізувати всі хороші задуми, яких у Вознюків з кожним днем стає дедалі більше.