Афган, Афган… І досі в серці щем

Геннадій Радько часто замовкав. Подумки, напевно, перебирав у пам’яті незабутні сторінки своїх молодих років, що ніколи не зітруться.
Помічені афганським подихом смерті, ці роки багатьом його ровесникам настільки закарбувалися, що навряд чи коли пережите загладить забуття.
Пережите… Шкільні роки в міській середній школі № 5, навчання в тодішньому ПТУ-2 (нині ВПУ-22) залишили найкращі згадки в житті сарненця Геннадія Радька. Подальша стежина повела так несподівано й непередбачливо круто, що й подумати не міг.
Призвали на службу в Збройні сили колишнього СРСР восени 1982-го. Разом із земляками Анатолієм Фесовцем, Юрієм Фурсовичем, Миколою Велінцем, Володимиром Тишковцем і Вадимом Лесніком-Кишенком потрапили в Славуту, що на Хмельниччині, у мотострілецький полк. За проведені там десять днів дізнались, що їх у складі військовиків нібито мають «перекинути» за кордон, можливо, навіть в Афган. Жартома Володя якось мовив: «Завершимо там революцію…».

Відтак невдовзі маршем крокували на станцію м. Славута, а звідти - в ешелони. Поїзд тримав курс на південь. П’ять діб поспіль новобранці парилися в переповнених вагонах. Уже тоді й почалися випробування. Нарешті потяг зупинився серед сопок. Навкруги пересохла земля, зовсім мало рослинності, та й та ніби на ладан дихає.
Прапорщик вніс ясність: Туркменистан, Кушка - найпівденніша точка прикордоння СРСР. Тут поліщуки й пройшли ази солдатської служби, поповнивши мотострілецький підрозділ. Завдяки високому зросту Лесніка та Велінця готували в навчальному підрозділі м. Ашхабад командирами, а решту - водіями-механіками бойових машин піхоти. Півроку хлопці оволодівали технікою, щоб якнайманевреніше опанувати водіння, спрацюватися з членами екіпажу. Адже хтозна, як доведеться там…
Що таке «там» настільки тривожило, що намагалися не думати. Проте побачена якось на вулиці Кушки колона понівеченої військової техніки, яку переправляли, як дізналися згодом, з Афгану на ремонт або на списання, схвилювала до глибини душі. Солдати без головних уборів, часто без натільників, гімнастерок, зі шрамами, але зраділо сигналили, мовляв, живі вирвалися з того пекла… Це неабияк насторожувало…
Служба є служба. Причому молодість брала своє: наввипередки займалися спортом, гартуючи кожен м’яз до випробувань, писали додому заспокійливі листи. Та неньки, очевидно, відчували своїм материнським серцем майбутні тривоги, болі. Матері Геннадія, Миколи, Вадима та сестра Анатолія вирвалися в далеку дорогу. Не передати словами зворушливу зустріч…
А час невмолимо мчав. Командир роти, високий, фізично міцний, у минулому десантник - зачитуючи список першої партії солдатів, яких відправляли в Афганістан, зупинився на півслові «Ра…». Обхопив ручищами за плечі: «Бережись, синку! Я ж матері обіцяв…». Наче благословив.
Так Геннадія Радька, Анатолія Фесовця та Володимира Тишковця в числі інших вертоліт МІ-6 з супроводом доставив у Кундуз, де за перевалом значилася їх база. По дорозі з ілюмінатора розглядали більш-менш упорядковані кишлаки, а коли перетнули кордон, не могли второпати: все навкруги наче злите в одну сіру площину. Коли добряче придивились, ледве розгледіли мазанки з маленькими віконцями. Вже пізніше дізнались, що так бідно живе місцеве афганське населення.
- Ох і нелегко довелося нашому брату-солдату! – скрушно згадував Геннадій. – Косили дифтерія, малярія, тиф, дошкуляли неймовірна спека, вітер-«афганець». Це все вибивало з колії, ускладнювало бойові дії. Нашу точку називали «Лужайка». Особливо гарно було, коли цвіли тюльпани – наче пурпуровий килим без кінця і краю простелився. У час затишшя вдавалося з оберемком квітів спуститися з гір у полк, щоб скупитися, поповнити запаси цукру, цигарок і, найголовніше, запастися якнайбільше питною водою, боєприпасами. Не вірилося, що таке може бути.
А було… Було таке, що «духи», як називали душманів, вперто огризалися, не давали здійснити заплановану велику операцію з ліквідації невловимої та жорстокої банди Джелалуддіна. Діяла вона в гористій місцевості, до якої можна було добратися тільки по безпечним серпантином – спіралеподібним шляхом, начиненим, до всього, мінами. Ось де пригодилися наполегливі практичні заняття з водіння БМП! І вдалося виконати завдання, навіть швидше, ніж передбачало командування. Бо вже не могли змиритися з безчинством бандитів, бо в пам’яті закам’яніло стояла неймовірно жорстока розправа «духів» над царандоями – афганськими солдатами. Шомполами прокололи вуха двадцяти вісьмом сонним чоловікам. Постовий же всього-на-всього задрімав…
- Наші ж військовики, хоч як їм було сутужно, щосили намагалися триматися, особливо коли доводилося стояти на посту. За кредо служило: «Хай сам загину, тільки щоб хлопців не підвести». До сліпоти в очах вглядалися в сірі ворожі ущелини, що, здавалося, зливалися в єдину безпросвітну пелену, яка несподівано могла виплеснути смертоносний свинцевий злив куль. Пост є пост. Це життя сотень солдатів… А операцію провели за 22 дні…
За цей час довелося Геннадію бути і зв’язковим. За день стільки накрутиться своїм БМП, що голова йшла обертом. Проте ніколи, навіть своєму другові по екіпажу Костянтинові Бриксі, оператору-навіднику, не зізнавався, як нестерпно боліли суглоби в колінах, коли весь час у напруженні тримаєш педаль гальма. Адже хіба то дороги в горах? То справжнісінька каторга – очі пекли до різанини та сліз, повіки наливалися якимсь незвичним тягарем. Мимоволі хотілося хоч на мить їх заплющити. Та не мав права. Костя, напевно, не раз бачив, як неймовірно важко було водієві-механіку. Якось на перепочинку хлопці завели мову про взаємозаміну. Уявляєте? У такий екстремальний час думали й дбали про майбутнє, що додавало сил. Отож Геннадій і навчив Костянтина водити БМП, а той його – премудростям стрільби. Зізнався: на випадок, якщо котрийсь із них…
А коли ліквідовували банду душманів під проводом Джелалуддіна, декілька днів поспіль маневрували, з машини виповз, упавши на руки побратимів. Не міг і кроку ступити… М’язи стали ніби атрофовані, не слухали, коліна не хотіли згинатися. Прапорщик же, міцно стуливши вуста, раптом рявкнув: «Ану навколо БМП бігом марш!». Геннадій остовпів, але вдруге команди в армії ніхто не давав. Тамуючи пекельний біль, ступив крок - і рвонув… Бігав навколо, як казали хлопці, білкою, поки не зупинив прапорщик. Сталося неймовірне: біль зник. Та це ще не все. Цілісінький день виконував поставлене завдання, а ввечері ще віз у штаб документи. Повинен був справитися до ночі. Адже в горах рано темніє, сутінки заповзають, наче змії.
Якось під час переправи через річку Кокчу «полетів» паливний насос. Навкруги нестерпна спека – понад 60 градусів за Цельсієм. Машина за день їзди так накалилася, що, здавалося, не доторкнутися – пашіла вогнем. З рук сповзала шкіра, враз укриваючись пухирями. Та цього солдати ніби не помічали… Час тягнувся неймовірно довго, наче зупинилась вічність, але крутилися навколо своєї БМП-рятувальниці, по рації ж передали, що неподалік працюють душманські снайпери. Костянтин на башті, не відводячи ні на секунду очей, спостерігав за довкіллям, аби засікти ворога. І встигли-таки вчасно відремонтувати насос, повернутися на місце дислокації. Геннадій ще документи повіз… Хотіли взяти живим ще й главаря банди, проте він мов крізь землю провалився. Що й казати: своя земля, місцевість, кмітливість, зрештою. За цю операцію Геннадія Радька представили до нагороди «За бойові заслуги»…
На карті з’явилася ще одна точка, що перешкоджала душманам обстрілювати полк. Пам’ятає й прорив перевалу, у вершинах скель якого тьмяніло безліч окопів у ріст людини. Дивувалися, як їх висікти? Чим? А таких скель, ущелин довелося перебачити - і не злічити. І з кожної дихала підступна смерть. А ще ж треба було доставити на точки продукти харчування, питну воду, зброю, сіль, сірники…
Служба йшла своєю чергою. Звиклися. Здружилися, як одна родина, як брати, - один за всіх, усі за одного. Перехворів 2 рази малярією. Після першого вдалося швидше стати в стрій, а вдруге довелося складніше. Ротний скомандував їхати на точку, мовляв, «ти, Радько, вже стріляний, міну не найдеш – давай вперед!». Наказ для підлеглого – закон. Геннадій поїхав, хоча вже відчував, що з ним щось негаразд. Ледве повернувся – і в госпіталь…
Чи бачився із земляками? Де там… Анатолій Фесовець з Володимиром Тишковцем служили на дальній точці «Бахрак», глибоко в горах, оточеній височенними верхівками-стрілами. Добре, що, звільняючись у запас, потрапили в першу партію. Не вірилося, що все закінчується так благополучно, хоч і переслужили по два місяці, дехто ж по півроку. Перевезли «дембелів» на КамАЗах з Кундуза через річку Амудар’ю, видали чеки, пройшли митницю. Звідти - на Дніпропетровськ, а там - на Львів – і здрастуйте, Сарни!
Здрастуй, мирна осінь 1984-го! Геннадій Радько перегорнув нову сторінку свого життя. Разом з колегами подав документи в Пінський індустріальний технікум. Влаштувався на роботу на нижній склад Сарненського держлісгоспу. Пропрацював на совість, як личить афганцю, 23 роки, півтора – у Рівненському природному заповіднику. А ось нині – у відділі освіти. Тут спокійніше, бо здоров’я добряче дає про себе знати. Позаду інсульт, операція. Добре, що сім’я в Геннадія дружна, надійна, міцна. Дружина Зінаїда розуміє з півслова. І донечки Таня й Наталія вже дорослі, виховані в правилах єдиної родини, де дбають один про одного. Обидві наполегливі, трудолюбиві. Наталя закінчила Сарненський педколедж, продовжує навчання в Острозькій академії, а Таня після закінчення Березнівського лісового коледжу завершує навчання в Рівненському університеті. Справжня батьківська опора та гордість - радіють їм Геннадій із Зінаїдою. Радіють за родину Радьків і друзі. Ось уже понад два десятиліття, з дня заснування, незмінно обирають його очільником районної організації Української спілки ветеранів Афганістану.
Він скрізь прагне встигати: відвідати родини загиблих, побувати на спортивних змаганнях пам’яті загиблих ровесників, що стали традиційними в райцентрі та багатьох селах району, поговорити з представникам місцевої громади з приводу «афганських» проблем… І цілком заслужено, що у 2009 Президент України своїм Указом нагородив Геннадія Радька орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Минають роки, та пам’ять береже все. Навіть такий парадокс: сохою старий афганець оре землю, а з рогу вола лунає музика з… найсучаснішого японського «Шарпу»! З присмаком журби ветеран посміхається: забрала ж чужа земля стільки молодих життів! Ніхто не в змозі зміряти глибину людських трагедій, психічних потрясінь, що випали на долю безвусих юнаків. Не залишаймо осторонь тих, хто повернувся. Хай якнайшвидше зарубцьовуються їх рани.
Раїса БРИЧКОВА.