Опубліковано Анатолій Кардаш
Фото Василя СОСЮКА.
У роки Другої світової війни житель Карасина, тоді школяр Микола Куришко, ризикуючи власним життям, допомагав батькам рятувати від загибелі єврейські родини. За що в березні 2005 року йому присвоїли звання Праведника України. А перед тим, у січні того ж року комісія Ізраїльського національного інституту пам’яті катастрофи та героїзму Яд-Вашем удостоїла званням Праведників світу Миколиних батьків - Улиту й Івана. Їх імена висікли на Стіні пошани в Алеї праведників Яд-Вашем. Нещодавно ж вийшов Указ Президента України Віктора Ющенка про нагородження Миколи Івановича орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Коли кореспондент «Сарненських новин» бесідував з ним про ті далекі часи воєнного лихоліття, 78-річний рятівник ще не отримав заслужену державну нагороду України.
Прохолодним осіннім днем ветеран за допомогою милиць вийшов зі своєї простої селянської хати на подвір’я, щоб погострити пилку для різання дров. Чи знає він про Указ Президента?
- В обласній газеті опублікували про це, але до мене ніхто не приходив, щоб вручити орден, - каже Микола Іванович. – До того ж і прізвище моє в публікації неправильно написали. Може, тому й не везуть нагороду?..
А далі потекла некваплива розмова про дитячі та юнацькі роки Миколи Куришка. Вчився в польській школі, коли в 1939-у в Західну Україну вступила Червона Армія. Ходив і в українську, але недовго, бо не пройшло двох років, як рідне село окупували німецько-фашистські війська. Втім, у Карасині вони побували всього два рази - у 1941-му, коли залишили поліцаїв з місцевих селян, і майже через рік - заготовляючи продукти для армії.
Місцевий комендант і його підлеглі підпорядковувались окупаційній владі. У Сарни почали звозити євреїв з усіх північних районів Рівненщини. З Карасина теж доставили декілька єврейських родин, які проживали там з часів панської Польщі. У місті вони жили в гетто, що було огороджене колючим дротом, а невдовзі почався масовий розстріл усіх: дорослих, дітей, літніх людей. Небагатьом вдалося вирватися з місця страти: дехто вже стояв роздягнутий біля виритої ями, а, зрозумівши приреченість, з жахом кидався тікати звідти під градом куль фашистських охоронців.
Відтак група євреїв добралась до Карасина, де знайшла прихисток у місцевих селян. Таємно приходили до обійстя Куришків за продуктами харчування, а вдень ховалися у вільшаному лісі, де збудували землянки. Єврейська сім’я Крайцманів жила на віддаленому хуторі в діда Миколи – Матвія Андрійовича. Згодом їх переправили до партизанів. Однак Марія Крайцман була вагітна, тож повернулась до Куришків. Там народила хлопчика, назвали його Айзік. Жінка, її чоловік Юдка, дочка Гітла та малий син були дуже вдячні за прихисток і порятунок. Адже й українцям загрожувала страта, якби фашисти дізналися про врятованих людей.
Марія Крайцман була доброю кравчинею. Тож коли з сім’єю перейшли під захист партизанського загону «За Батьківщину», що базувався на хуторі Дубне Дубровицького району, шила одяг для народних месників. Після визволення Сарненщини від німецько-фашистських загарбників Крайцмани знову повернулись у Карасин, але невдовзі виїхали в Ізраїль.
Якось у лісі Іван Куришко зустрів голодного 8-річного єврейського хлопчика Нафталі Турка, сина сільського коваля, і забрав його у свою сім’ю. У Куришків Нафталі називали Толею, він виховувався разом з синами Миколою та Матвієм. Несподівано в село прибула команда німців і поліцаїв, які ходили по хатах у пошуках євреїв. Перекладачем в окупантів був колишній учитель Маркевич. Зайшли в оселю Куришків. Нафталі заховався, однак обшуку тут робити не стали, бо Маркевич з усмішкою звернувся до своїх учнів Миколи та Матвія, сказавши, що скоро вони вивчатимуть у школі німецьку мову, а затим вийшов разом з непроханими гостями. Після цього заради безпеки Нафталі господар таємно відправив його на хутір до надійних людей, де хлопчик жив до кінця війни. Євреїв у Карасині рятували також родини Семена Тишковця та Миколи Шкодича.
У селі деякий час перебували й радянські партизани. Микола Іванович згадує, як вони прийшли в кінці літа 1942 року під час численних рейдів окупованою фашистами територією. То були загони відомих командирів Сабурова, Шитова, Федорова, поляка Сатановського й інших. Як говорили селяни, німці в Карасин боялися їхати ще й тому, бо думали, нібито там лютує заразна хвороба – тиф, про що місцевий староста домовився з перекладачем, колишнім польським землевпорядником Хижняком, аби в селі оголосили карантин.
- Пам’ятаю, до нас прибули партизани, вісім чоловіків і жінка, - згадує Микола Куришко. – На стовпах і парканах вивісили листівки із закликом палити мости й не давати спокою німцям. Саме тоді окупаційна влада наказала доставити десять підвод сіна в Сарни. З села вони виїхали, але в лісі їх зупинили партизани й повернули назад. У кінці травня 1943 року два фашистські літаки бомбардували Карасин. У половини сільських хат загорілись солом’яні стріхи. Я теж втік у ліс поблизу, але бачив, як падали бомби, як люди у відчаї бігли до рятівних хащ вільшаника.
Узимку 1944-го окупантів прогнали, фронт перемістився на Волинь, далі – у Польщу, Німеччину. А в Карасині ночами ходили озброєні бандити, які грабували й тероризували селян, у тому числі й за допомогу євреям. Вони були жорстокіші за фашистів.
Старшого брата Матвія мобілізували в Радянську Армію, він хоробро воював, нагороджений орденами, медаллю «За відвагу». А Миколу призвали служити в армію в 1951 році. Після демобілізації одружився, разом з дружиною виростив шестеро дітей, нині всі мають свої сім’ї, живуть у різних регіонах України. Працював робітником лісопункту, їздовим у місцевому колгоспі, секретарем сільської ради. Не забувають Крайцмани Куришків та інших рятівників. Гітла декілька разів приїжджала в село з Ізраїлю, де має бізнес і живе заможно. До свят надсилає вітання та подарунки. Від Єврейської Ради України, фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні» Миколі Куришку надійшла нагорода - медаль «Праведник України» та свідоцтво про присвоєння цього звання. У ньому, зокрема, написано: «Ми високо цінуємо Ваш подвиг і складаємо вічну подяку за те, що в лихі часи минулої війни Ви виявили християнське милосердя та доброту й незважаючи на ризик для власного життя, життя Вашої родини, врятували євреїв, які були приречені на загибель. Єврейський народ ніколи не забуде Ваш благородний вчинок і буде передавати ім’я Ваше з покоління в покоління, як приклад великої людяності та злагоди між нашими народами».