Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка.
У 77-річної жительки Карасина Ганни Семенівни Тишковець у скромній хаті на стінах головна окраса –численні вишиті рушники. Їх у господині понад сотню, бо захоплювалась у молоді роки рукоділлям у короткі години дозвілля. Декілька з найкращих своїх робіт жінка подарувала ровесниці Гітлі Крайцман, яка давно живе в Ізраїлі.
У часи воєнного лихоліття її врятувала сім’я Тишковців. Єврейська рада України та фонд «Пам’ять жертв фашизму в Україні» присвоїли Ганні звання Праведник України. Вона разом зі своєю родиною ризикувала життям, надаючи допомогу євреям у рідному селі, а до Гітлі ставилась, наче сестра.
Нині Ганні Семенівні нелегко навіть ходити: літа беруть своє, але ще господарює на власному обійсті. І застали її вдома за роботою: на городі біля хати погожої днини висаджувала на зиму часник. Весь довгий трудовий шлях жінки пов’язаний із рідним селом, роботою на землі й у місцевому колгоспі. Добре пам’ятає, як створювали колективне господарство, забираючи в людей усе нажите тяжкою працею, і як воно розвалювалось, розтягалось в 90-ті, коли пішла на пенсію. Проте найбільші враження дитинства та ранньої юності лягли на серце в роки Другої світової війни й досі ятрять болем і спогадами про свою родину, яка допомогла вижити місцевим євреям, хоч і сама перебувала в постійній небезпеці загибелі за доброчинність.
У Карасині, за словами Ганни Тишковець, до війни жили вісім сімей євреїв. Дехто з них займався торгівлею, хтось господарював на власній землі, як і місцеві селяни. Після окупації краю німецько-фашистськими загарбниками призначили нового старосту, декілька чоловік стали поліцаями. А через рік, влітку 1942-го, всіх євреїв зігнали в центр села й на вантажівці відправили в Сарни, де примусили жити у відгородженому колючим дротом гетто. Коли ж карателі та їх приспішники почали масовий розстріл приречених, ті у відчаї втікали хто куди в ліс, часто гинучи від куль, що зливою летіли навздогін. Євреї з Карасина добирались до села лісовими стежками. Тільки у двох сім’ях ніхто не загинув у райцентрі. Вони благали місцевих селян про допомогу, просили харчів і прихистку. Знаючи жорстокість окупантів, далеко не кожна людина наважилась їм допомагати. Та і місцевих поліцаїв боялись, бо ті могли донести окупаційній владі про втікачів, або самі їх арештувати чи вбити.
У єврейській родині Юди та Марії Крайцманів сина Гершка застрелили фашисти під час втечі в Сарнах. Інші двоє дітей з батьками пішки добрались до Карасина й прийшли просити допомоги на обійстя Тишковців. Батька Ганни, доброго господаря Семена, та матір Зінаїду звали по вуличному Бандурами, бо вони захоплювались грою на старовинному українському інструменті. А ще були роботящими та дбайливими, мали своє велике поле, воли, коні, реманент. Самі давали всьому раду,та й дід Пилип не стояв осторонь господарчих справ. У праці виховували і своїх дітей, зокрема, дочку Ганну. Тож хліборобська сім’я, незважаючи на реальну загрозу власній долі, взяла опіку над Крайцманами.
- Їх старша дочка Гітлі майже мені ровесниця: менш, ніж на рік молодша, - згадує Ганна Тишковець. – Вона жила в нашій сім’ї, як дочка. Ми дружили, разом допомагали по господарству, разом відпочивали. Її, мене та старшу сестру називали в селі Бандурині дівчата. Крайцмани на віддаленому хуторі Піщаниця зробили землянку і жили там до зими. Дід Пилип плів постоли на дві сім’ї, а коли Юдка та Марія приходили з лісу до нашої хати їсти та брати з собою харчі, то він виходив на вулицю чатувати, аби лихі люди чи поліцаї не побачили євреїв. Утім, не німці, а місцеві бандити вже після війни по-звірячому замордували мою старшу сестру. Викликали з хати надвір і там катували: різали груди, викололи очі, палили на голові волосся – жахливо навіть згадувати цю дику розправу. Кати називали себе повстанцями, але саме їх боялись більше німців і селяни, і євреї.
За зв’язок з радянськими партизанами німецькі фашисти бомбардували село з повітря двома літаками. Ганна Тишковець до подробиць пам’ятає той день і показала місце на подвір’ї, куди влучила ворожа бомба. Карасинці втікали в ліс, а їх хати із солом’яними стріхами горіли, запалені трасуючими кулями з кулеметів. Узимку наступного року окупантів прогнали, але з лісу приходили в село загони бандитів, грабували мирних жителів, а хто чимось їм не догоджав, убивали. Крайцмани, як і інші єврейські сім’ї, подались у Сарни, а звідти виїхали в Ізраїль.
У Карасині тільки налагодилось мирне життя, як почалась масова примусова колективізація. У колгосп забрали всю худобу, реманент з великого господарства Тишковців. Відтоді Ганна, як і всі, тяжко працювала в артілі. Її працелюбність помітило начальство, поставили старшою в рільничій ланці.
- Більше двадцяти років трудилась ланковою, - каже жінка. – Не шкодувала сил, аби виростити щедрий врожай на колгоспній ниві, щоб усім людям жилось краще. А тепер те старання дається взнаки, бо здоров’я частіше підводить. За ударну працю маю багато відзнак, як пам’ять про молодість. А ще згадую єврейських друзів, бо хоч вони і далеко, але не забувають про Карасин, про мене.
У радянські часи Крайцмани не могли приїхати на Полісся, така можливість з’явилась лише після проголошення незалежності України. Гітля Крайцман побувала в Карасині, зустрілась з Ганною, розповіла про своє життя на землі обітованій. Її батьки, як і Ганнині, вже померли. В Ізраїлі жінка має свій бізнес, велику сім’ю. В Україні її супроводжував дорослий син. Євреї привезли та вручили своїм рятівникам подарунки. А Ганна Тишковець подарувала їм вишиті рушники. У далекій країні вони нагадують новому поколінню Крайцманів про наших земляків із Карасина, їх доброту, мужність, готовність жити за християнськими звичаями милосердя, допомогти ближньому у важких і небезпечних обставинах. Вчинки праведників України залишилися в історії обох народів яскравим прикладом повсякденного героїзму, а вдячність врятованих передається їх дітям і внукам, як безцінна спадщина.
Анатолій ПЕТРУК.