Опубліковано СН
Фото з сімейного архіву та Василя Сосюка.
Вісімнадцять років буває раз у житті. Випускники-десятикласники 1941-ого зустріли його, йдучи у воєнкомати. Відразу зі шкільної парти крокували на війну. Рік народження в них – 1923-й.
- Коли зустрічаю людей з цією датою в паспорті, в мені загоряється осліплюючий вогонь і ставлення до них особливе. Знаю, з війни повернулись тільки троє зі ста. Усім, хто воював, було нелегко, але тим, хто народився в 1923, ще важче. Цим десятикласникам, котрі з війни вернулись живими й дожили до нашого часу, нині - 88 років! – ділиться емоціями Віктор Кописов, славний мешканець Сарн, ветеран Великої Вітчизняної війни, заслужений залізничник України, який днями зустрів 85-літній ювілей.
Ювілей – це подолання чергової вершини й, озираючись назад, аналізуємо прожите: чи гідно пройшов усі ці роки?
- Згадую літо 1941-го. Прощання матусі й мого брата біля ешелону, що мав відправитись на фронт. Жили недалеко від станції, тож на поїзд встигали, - згадує Віктор Іванович. – Тяжким було це прощання. Мама тихенько плакала, мені ж було ніяково, що нікого не проводжають, а зі мною поруч стояла ненька. То пошепки, то голосніше благав: «Не треба, мамо! Не треба…».
Батька призвали на фронт у 1942 році і, на жаль, загинув у 1944-ому на Ленінградському фронті. У 1943-ому в сімнадцять літ прийшла черга воювати й Віктору. Війна застала, ще коли вчився у 7 класі в рідному місті Вятка. Тож по закінченні разом з усім класом пішов у залізничну школу фабрично-заводського навчання. Після закінчення працював слюсарем у депо.
…У 1941-ому нашій армії довелося відступати. Тоді на плечі залізничників ліг непосильний тягар – вивозили відступаючі війська з бойовою технікою, спеціалістів, сотні сімей. І вони, звичайно ж, із завданням упорались. Уже влітку 1942-го в Москві створили спецформування: 10 паровозних колон особливого резерву. У кожній - 30 паровозів, до яких чіпляли «теплушку» для екіпажу. До машини були прикріплені дві змінні бригади: по два машиністи, помічники, кочегари та майстри… Отож, можна сказати, уся війна - у дві зміни. Надзвичайно важливу роль в організації експлуатації фронтових залізниць відіграли пересувні відділки. Всього сформували понад 50 таких колон.
Віктор Кописов згодом виявив бажання продовжити навчання в дорожньо-технічній школі на головного кондуктора. Успішно закінчивши її, за набутою спеціальністю влаштувався в січні 1943-го в Зуєвський відділ Пермської залізниці. А вже через рік за направленням працевлаштувався на Ковельську залізницю в оперативну групу спецформування. За декілька місяців, у квітні 1944-го, трудився головним кондуктором у 51-й паровозній колоні. Вісімнадцятилітньому юнакові довелось працювати в прифронтових зонах Сарн, Ковеля, Коростеня, Тетерева, Рівного, Горині, Бреста, Здолбунова, Львова, Шепетівки, Житомира, Лунінця, Пінська, Мінська, Хелма, Любліна…
- Думаю, не треба описувати, які труднощі випали на нашу долю, - розповів ветеран. – Про це красномовно свідчить наявна статистика. Скажімо, у 10 колонах пошкоджені всі 30 паровозів, кожен третій із обслуговуючих загинув. За всі роки боротьби з фашистами перебував у прифронтовій смузі. Не раз, працюючи в тилу, під час бомбардувань і обстрілів зустрічав смерть віч-на-віч, як солдати на фронті…
Весною 1945–го, також у сімнадцять років, пішов воювати й молодший брат.
- Моя і доля моїх братів все-таки була привітною: і живі залишились, і сім’ї завели, - ділиться Віктор Кописов. - У покоління, яке народилося у двадцяті, є загострена риса характеру, як нині кажуть, акцентована, – вірність не тільки своїй справі, якій служать, але й сім’ї - даному слову й обов’язковість, що, на жаль, останнім часом нівелюється. Вірність сім’ї також одна з дорогих чеснот людини, що піддається серйозним випробуванням.
Залізничники… Ця професія була й залишається важливою та потрібною завжди й усюди, а надто в роки Великої Вітчизняної війни. Адже вони, учасники трудового фронту, падаючи від фізичного виснаження, давали фронту найнеобхідніше: зброю, хліб і одяг. Саме бійці-залізничники, працюючи на своїх велетенських металевих конях, перевозили ешелонами військову техніку. Це, зокрема, паровозні колони, зенітно-гарматні взводи на вагонах (для захисту поїздів від нальотів ворожої авіації), а також військових офіцерів, комендантів, солдатів. Щоправда, багато разів, слухаючи радіо, телебачення, або ж перегортаючи сторінки часописів, інформації про цих доблесних вояків у період Другої світової є надто мало. А поспілкувавшись з героєм цих рядків, дізналася багато цікавого.
- Не у всіх молодих, яким пощастило повернутись з війни живими й неушкодженими, склалися щасливі шлюби. Не було в них часу на довгий вибір і роздуми, але ці післявоєнні сім’ї майже не розпадалися. Ця вірність все ж краще, ніж та, коли людина не може в молодості визначитися й залишається пустоцвітом, – розмірковує ветеран. - З кожним роком усе меншає серед нас фронтовиків. Вони стають історією, яка щоразу нагадує нам про стійке, мужнє покоління, про яке ще не все знаємо, та вічно будемо вдячні йому. Адже сучасники двадцятих і сорокових років прийняли на себе найстрашніший, жорстокий удар війни й відвели своїм життям і смертю біду від усіх.
Неоціненну дорогу Перемогу наближали всі, як могли. І славні воїни-залізничники своєю звитяжною працею, часто ризикуючи життям і гинучи під час виконання бойових завдань, вносили великий вклад у боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Тож будьте щасливі, наші герої, міцного здоров’я вам, бо ви потрібні нащадкам як зразок подолання труднощів, любові до Вітчизни та землі. А ми ж у свою чергу пам’ятатимемо, що без минулого не може бути майбутнього.
Вікторія КУЗЬМИЧ.