Опубліковано СН
пристань для обтяжених і струджених…
У мальовничому куточку Рокитнівщини, урочищі Федорина, що межує із селом Масевичі, розмістився чоловічий монастир, побудований на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело». Блаженна та пора, коли воїни церкви Христової вирішили будувати тут, на занедбаній людьми, але здавна прославленій Господом землі, святу обитель. Ось уже майже 12 років вона сяє величчю й красою на радість людям і Богу. Завдяки ревним молитвам і подвижницькій праці перших поселенців, нині монастир є місцем для паломництва не лише українців, а й мешканців інших держав. І кожне богослужіння тут сповнене благодаті Господньої та заступництва Пресвятої Богородиці.
Так буває в житті, що стомившись від мирської суєти, шукаємо спокою для душі у храмах чи монастирях. Тут відкриваємось Господу, а потім, узявши за світило Його святі заповіді, розшукуємо стежку в життя вічне. І доки живемо на землі, доти в наших серцях точиться двобій між силами світла й темряви. О, як важливо навчитися бути відданим Богу. От тільки б знайти в собі сили відкинути все, що безжально лишає можливості жити зі Всевишнім у гармонії.
У монастир поїхала швидше за душевною втіхою, аніж з цікавості. Чомусь надто швидко стомлюють буденні клопоти. І коли життя втрачає барви, відчуваю: душа рветься до світлого, незбагненого. І хоч віра моя хитається від реалій нинішнього світу, таки подалась на пошуки душевного блага.
…Майже годину рухались дорогою Сарни-Рокитне, що стрілою розсікає дрімучі соснові бори. Гамір стрічних машин не давав заспокоїтись бодай на хвилину. Та тільки-но заїхали на територію монастиря, час немов зупинився. Умиротворена атмосфера святої землі осяйнула зболену душу неймовірною радістю. Якийсь невидимий тягар спав із неї. І враз захотілося плакати. Стрималась… Та серце тихо шепотіло: «Господи! Добре мені бути тут».
Духовні обителі завжди були пристанню для стомлених душ. Їх будують в особливих, позначених Богом місцях. І цю звели на землі благословенній Всевишнім: ще задовго до виникнення монастиря, люди вважали цю місцевість святою, адже за переказами, у далекому минулому цим краєм проходила Богородиця. Потім тут почало струїти джерело, а вода в ньому незвичайна – жива, бо дарувала людям благодать зцілення від тілесних і духовних хвороб. І хоч територія довкола нього завжди була не зовсім привабливою, а останніми роками тутешні мешканці узагалі вивозили сюди сміття, ніщо не зуміло затьмарити цілющого джерела, що бурлило в цих нетрях багато десятиліть, даруючи хворим, які вірували в Христа, зцілення.
Усе в руках Промислу Божого. І ось настав той час, коли Господь удостоїв своїх послідовників ігумена Феофана, настоятеля храму святого пророка Ілії села Познань, і протоієрея Володимира Костюка, настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці, побачити благословенну Ним місцевість. Це стало початком нового відліку часу для джерела. Бо вже на пасхальній седмиці 1998 року, в середу, благочинний Рокитнівського району, протоієрей Іоанн Котік і протоієрей Володимир Костюк встановили біля нього святий хрест. А в п’ятницю, у свято на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело», тут вперше собором духовенства Рокитнівського благочинія відслужили водосвятний молебень.
Ушанування чудотворного образу Пресвятої Богородиці «Живоносне джерело» бере початок ще з середини V століття. Ця подія тісно пов’язана з оновленням храму в Константинополі, званого «Живоносним Джерелом», а також дивами, що відбувалися тут. Святиню збудував візантійський імператор Лев І при криниці, від вод якої, силою Пресвятої Богородиці, люди отримували зцілення. Якось Лев, будучи ще воєводою, проходив спекотного дня серед кипарисів у Булуклійському гаю, де він зустрів незрячого, який знемагав від спраги. Співчуваючи, Лев посадив його під деревом, а сам подався гаєм шукати води, аби напоїти.
І ось, коли стомлений і засмучений повертався до сліпого, то з гущавини лісу раптом почув голос: «Леве, не сумуй і не трудися довго шукати воду, вона побіля тебе. Увійди всередину гаю, там знайдеш живу воду. Зачерпни та вгамуй спрагу немічного. Змасти йому очі, до нього повернеться зір. А хто Я, невдовзі дізнаєшся. Бо допоможу тобі звести тут храм на Мою честь, в якім усі благочестиві, які з вірою линуть до Мене, отримуватимуть здійснення своїх благих побажань і зцілення від недуг». Лев і справді знайшов неподалік воду, а коли напоїв незрячого та змастив його очі, він миттю прозрів. Слава про це диво швидко облетіла світ, тож віряни звідусіль поспішали до цілющого джерела. Коли Лев став імператором, передусім наказав звести на цьому місці величний храм на честь Божої Матері, тоді джерело й отримало назву «Живоносного». І на згадку про цю подію, кесар постановив щороку урочисто відзначати освячення його на честь і славу Пресвятої Богородиці в п’ятницю на Світлій седмиці. Позаяк перший водосвятний молебень в урочищі Федорина здійснили якраз цього дня, відтоді джерело теж звуть Живоносним.
Улітку, 8 червня 1998 року, на третій день Святої Трійці, в маленькому вагончику, неподалік благодатної водойми, поселились перші монахи майбутнього монастиря – вже згадувані ігумен Феофан і протоієрей Володимир Костюк. Вони заповзятливо взялися благоустроювати прилеглу територію. Багато сил знадобилося, аби позбутися одного лише сміття, яким усе довкола було встелене. Очистивши місцевість від ожиннику, відходи, вивезені селянами, «вмурували» в землю, вимостивши таким чином прохід до джерела. Усі роботи виконували самотужки, замість техніки: вили, граблі, візок.
Мешкали в металевому вагончику, який спеціально сюди ж доставили. До осені перебивалися в ньому, затим переселилися в просторіший, більш придатний для зимового перебування. Власноруч облаштували його, утеплили. І понад два роки він служив поселенцям за оселю. Самі готували собі їсти, прали, аж поки в 1991 році на послух не прийшла матушка Федора. Крім роботи по господарству, монахиня дуже любить висаджувати квіти.
- Ось ходімо, покажу вам земний рай, - каже отець Авраамій гостям обителі влітку, й проводить їх до розкішної оази, де виграють на сонці яскравими барвами розмаїті троянди, гладіолуси, чорнобривці - невимовна краса. Гармонують з величчю святині стрункі сосни й неповторні кульбаби. Навесні ними, наче килимом, вкривається весь монастирський двір, а коли арії починають виводи ще й пташки, то воістину земля ця нагадує описаний у святих книгах рай.
Спілкуючись з людьми в чорних рясах, дивувалася їх відданості Богу. Усі життєві перипетії вони поєднують з молитвами, за все й повсякчас дякують Всевишньому. Гадаю, у своїх серцях вони не мають бодай краплі нарікань на те, що обрали цей тернистий шлях, бо освітлює його зірка любові до Господа. Вони щодня сумлінно трудяться во славу Творця і знають: нагорода їх чекає на небесах. Адже на службу Богу вірний християнин іде з однією метою - покласти на вівтар власне життя. Можливо хтось вважає, що життя монахів одноманітне, бо, мовляв, переплітаються тут лише молитва й праця. Ні, воно незвичайне, сповнене великої благодаті, подарованої їм Всевишнім.
Завдяки наполегливості братії монастиря, а також сприянню директора державного підприємства «Рокитнівський лісгосп» Анатолія Петрука, над джерелом звели каплицю, з-під Престолу якої й понині біжить цілюща вода. А 21 липня 1998 року Архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій освятив її як храм на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело». Відтоді у святкові та недільні дні тут постійно здійснювали богослужіння. І не лише тутешні мешканці, а й благочестиві паломники із усієї України навідувались сюди.
Увійшло в історію святині й 11 жовтня 1999 року, бо саме цього дня перед Божественною літургією Владика Анатолій здійснив чернечий постриг над протоієреєм Володимиром Костюком, нарікши його ім’ям Авраамій, на честь преподобного Авраамія трудолюбивого Києво-Печерського. Крім того, цього ж дня освятили місце для будівництва соборного храму на честь преподобних Антонія та Феодосія й інших угодників Києво-Печерських. А вже 28 грудня цього ж року за благословенням Блаженнішого митрополита Володимира та постанови Священного синоду Української православної церкви, на прохання єпископа Сарненського та Поліського Анатолія, прийняли рішення відкрити тут чоловічий монастир на честь ікони Божої матері «Живоносне джерело», а його намісником призначили засновника ігумена Феофана.
Важливою подією для обителі стало будівництво дерев’яного храму на честь преподобних Антонія та Феодосія й інших угодників Києво-Печерських. Зводила його бригада будівельників із селища Рокитне. Повсякчас сприяла будівництву й братія монастиря. По милості Божій звели церкву напрочуд швидко. Перше богослужіння здійснили тут уже на Пасху 2002 року. Щоправда, внутрішнє оздоблення тривало ще майже три роки. І лише 11 жовтня 2005 храм освятили.
Цікава й неординарна святиня у своєму облаштуванні. Розписували в ній лише іконостас, тож храм сяє природною красою та розмаїттям образів. Є й ікона святих Віленських мучеників Антонія, Іоанна та Євстахія з часточками їх мощів, а також Києво-Печерських святих й інших угодників Божих. Завжди відкрита для парафіян іконна лавка, де всі бажаючі можуть придбати духовну літературу, лампадки, свічки, хрестики тощо. Тут подають записки за здоров’я та упокій рідних, друзів. Крім того, у храмі звершують таїнства–священнодії: Хрещення, Миропомазання, Сповідь, Причастя, Соборування, а по неділях традиційними є водосвятті молебні. Незвичайним є те, що тут зовсім немає електричного освітлення - так запланували ще до будівництва. Намісник обителі навіть залишив для майбутніх монахів, які приходитимуть сюди служити Богові й молитися про прощення вселенських гріхів, духовний заповіт: правити службу Божу тільки при світлі живого вогню, тобто при свічках і лампадах.
Щодня лине зі стін храму благовіст, торкаючись найпотаємніший струн кожної душі. А дзвони придбали у 2007 році за сприяння знову ж таки Анатолія Петрука. Вони нагадують людям про існування Бога, скликають їх до обителі на спільну молитву. І люди поспішають, аби відкрити Господу всю глибину своїх душ. Бо сказав Спаситель: «Де двоє, або троє в Ім'я Моє, там і Я посеред них». Яких би зусиль не докладав лукавий, аби підкорити вірних землі цієї, ще лунають під єпитрахиллю священиків щирі слова покаяння, проливаються гіркі сльози за роки прожиті в неправді, злодіяннях, блуді. Багато великих грішників, отримавши в обителі утвердження в вірі, стають на шлях з Христом.
Крім цих святинь, на території монастиря збудували невеличкий будинок для намісника й помешкання для братії. Багато зусиль доклали у возведенні святої обителі монахи, свою лепту внесли й учні Рокитнівського професійного ліцею, які під час виробничого навчання побудували житловий корпус для поселенців, затим оздобили його фасад, фундаменти інших будівель.
Тут завжди й усім вистачить роботи, адже монастир має в користуванні 7 гектарів землі. Частина зайнята спорудами, тоді як іншу використовують для сільськогосподарського призначення. Нині в господарстві утримують двох корів і домашню птицю. Чернечий послух тут несуть 4 особи. Улітку, буває, бракує робочої сили. Часто самі парафіяни, за велінням серця, йдуть на послух. Вони вже неодноразово переконувались: монастирська земля лікує. За роботою насельники сіють у їх душі зерна святих чеснот, навчають іти стежкою Господніх заповідей, ведуть задушевні розмови про життя.
Уперше, в’їжджаючи на територію монастиря, привертає увагу кам’яний мур, що окреслює всю прилеглу йому землю. На зведення його знадобилось понад 100 тонн тільки цементу, а каміння – 300 великих машин. Коли звернулися до голови правління ВАТ «Рокитнівський спецкар'єр» Ігоря Вівчара з проханням посприяти в придбанні каменю, не відмовив. Мурували стіну наймані робітники, насельники монастиря, зокрема отець Сергій і диякон Андрій. Варто сказати, що з розумінням до проблем обителі поставились і голови правління ТзОВ «Технобуд» і ВАТ «Рокитнівський скляний завод» Володимир Поляк і Григорій Мініч, приватний підприємець Анатолій Кінчур й інші милосердні християни. Люди жертвували в силу своїх можливостей. Без сумніву, усі їх благодіяння записані в книзі небесній. Кожен віруючий у Христа має віддати на ось такі потреби десятину зі своїх доходів: «Життя християнина повинно сяяти світлом добрих справ, щоб люди прославили Отця Свого Небесного» (МФ. 5.16).
Ось уже майже 4 роки перший настоятель обителі архімандрит Феофан служить у Свято-Покровському кафедральному соборі міста Сарни. Після нього монастир очолив архімандрит Авраамій. Завдяки молитвам настоятеля та братії, він продовжує жити. Лише вони і Господь знають, через що довелося пройти, аби запалити на небесах іще одну лампаду, яку на землі звуть словом «монастир». З особливим благоговінням розповідають про пережите монахи, бо невимовна то радість робити угодну Богу справу. І як важливо для кожного з нас навідуватись у такі обителі, збагачувати свої, затьмарені мирським життям душі Благодаттю Божою, спілкуватись з духовно обдарованими людьми, які свідомо обрали дорогу відречення від гріховного життя. Мудрим словом вони наставляють нас на шлях істини, допоможуть позбутися грішних схильностей. Монахи, як сказав Святий Макарій Великий, це – ангели у плоті. Вони лікують і відроджують віру в Бога в людських душах.
Щиро дякую отцю Феофану, який підтримав мою рішучість відвідати монастир. Дорогою звідти прислухалась до себе. Усе, що турбувало раніше, наче розсіялось. На душі було радісно й світло. Цієї миті у свідомості промайнули раніше прочитані у святому письмі слова Господа: «Якщо ти станеш шукати Мене всім своїм серцем, то найдеш Мене». О, милосердний Боже, Ти завжди був поруч, а я не помічала, бо зіниці душі моєї були закриті. І ось ти осінив моє серце Своє любов’ю, а душу наповнив життєдайною силою. Я посадила в ній квіти смирення, які поливаю водою терпіння й вирощую розкішні букети вдячності. Хай квітне славою між людей ім’я Твоє Святе, Спасителю наш.
Марія КРАВЧУК